Тим часом дівчата зварили вечерю й подали на стіл.
- Тепер, дівчата, їжте ви курку, а ми з’їмо ціле порося,- сказав Мина, закотивши рукави.
- «Їли парубки, їли, цілого вола з’їли, на столі ні рісочки, під столом ні кісточки»,- сміялась Марія з парубків, пригадуючи слова пісні.
Затріщало порося в руках. Хлопці поламали його на шматочки. Затріщало воно і в зубах. Дівчата і хлопці кинулись на його, як вовки на вівцю, й в одну мить зостались у мисці самі кісточки. Чарки ходили кругом стола. Василина не стільки їла, скільки пила.
Вже пізньої доби Марія поприбирала з стола, а дівчата й хлопці і не думали розходитись. Після вечері знов заспівали дівчата, а далі заграли музики. Дівчата знов пішли в танець.
- Набік, дівчата! Нехай ще погуляють молодиці,- крикнула Марія, розпихаючи дівчат обома руками.- Василино! Ану, до танців! Чого ти сидиш та куняєш?
Марія смикнула Василину за рукав так, що у неї рукав залущав. Василина трохи не впала додолу.
Дівчата посідали кругом на лавках. Марія й Василина з посоловілими очима стали серед хати.
- Де ти, Василино? Щось я тебе не бачу! - сказала Марія, протираючи очі.
- Та осьдечки! Починай-бо, Маріє,- крикнула Василина коло порога.
Марія пішла дрібушки не до Василини, та до груби. Василина виступила і собі, розминулась з Марією та давай танцювати до дверей. Дівчата почали осміхатись. Обидві молодиці крутились то до кутка, то до печі. Марія спіткнулась і з усієї сили вдарилась об піч лобом. Хлопці зареготались. Марія примітила смішки і хотіла поправитись.
- Смійтесь, смійтесь! Ви думаєте, що я п’яна? Я ще й тверезих перетанцюю,- сказала Марія, насовуючи на лоб хустку й очіпок.
А очіпок на Марії все з’їжджав на потилицю. У Василини коси висунулись з-під очіпка на лоб. Молодиці закрутились серед хати та вдарились лобами так, що аж голови загули. У хаті піднявся регіт. Молодиць брала злість. Вони закрутились по хаті, як вихор. Василина спіткнулась і простяглась серед хати. Марія наскочила на неї й дала сторчака.
У хаті піднявся не сміх, а гвалт. Дівчата аж за боки брались. Музики перестали грати. Мина реготався, кинувши ріжок на піл. Василина й Марія поспинались рачки і насилу встали на ноги.
- Чи вперше, Василино, спотикаєшся, чи вже тобі не первина,- спитав Мина, сміючись.
Василина встала і насунула на лоба чудову хустку. Вона була бліда, як віск. Блискучі очі неначе припали пилом. Василина заточилась, насилу дійшла до полу і впала головою на стіл.
- От тобі дотанцювалась! Це, мабуть, час вже додому! - закричали дівчата.- Але потривайте, дівчата! Ще побачимо, як хлопці зариють носом об землю!
- Або дівчата! - закричали хлопці.
- О, не бійтесь! Дівчата не зариють носом! - обізвались дівчата.
Мина підійшов до Василини і хотів її розбудити. Він підвів рукою її голову. Чудове лице було жовте, неначе виточене з жовтого воску. Тонкі брови чорніли, як п’явки. Довгі чорні вії впали на бліді щоки і, неначе шовком, вкрили їх двома кружками. Тонкий ніс світився, як виточений з мрамору. Губи зблідли, як в’ялі листочки рожі, Василина спала як мертва, а її лице світилось якимсь світом, у котрому просвічувалось одно добро.
Марія звалилась од стола на лаву і заснула. Дівчата й хлопці почали вдягатись і одно за другим виходити з хати.
- А хто ж зостанеться на сторожі коло цих бурлачок! Гей, хлопці! - крикнув Мина.
- Мабуть, Мина! - обізвались хлопці з сіней.- А як не схочеш зостатися на сторожі, то підопри хату, щоб часом хто не покрав молодиць.
Мина, вже трошки п’яний, взяв бриля, загасив свічку й каганець, вийшов у сіни і дверей не причинив. У хаті спали молодиці у новій одежі, у нових хустках на головах, навіть в намисті з дукачами. Чорна ніч прикрила хату й сіни, прикрила Марію і Василину од людських очей.
Другого дня вже сонце заглянуло в вікна, а обидві молодиці спали. Через одчинені двері поналазили в хату кури, влізла собака, зіпнулась лапами на припічок і доставала з миски кістки. Одна курка ходила по столі й дзьобала кришки хліба, друга вилетіла на Марію, а третя влетіла на полицю, сіла на горщикові з пшоном, перекинула горщик і сама з горщиком впала додолу.
Василина прокинулась й озирнулась по хаті.
«Господи, де це я? - подумала Василина.- Здається, неначе в Комарівці в батьковій хаті... ні, неначе в Журавці у пана Ястшембського в пекарні... Он лежить якась молодиця, мабуть, Параска або Олена».
У той час прокинулась Марія, схопилася й сіла. Василина вгляділа Марію й опам’яталась. Вона хотіла підвести голову, голова була важка, як камінь. У вухах гуло, неначе хто в голові бив у бубон. Марія сиділа й стогнала.
- Василино! Чи ти спиш? - спитала Марія.
- Ні, не сплю,- обізвалась Василина.
- А чом же ти не встаєш?
- Не підведу голови. Неначе хто наклав у голову каміння.
- Чи це ти, Василино, спала у новій спідниці й у новій хустці? - сказала Марія.
- Ой боже мій! Чи вже ж оце й я заснула у новій гарній спідниці й у новій хустці! Пху на тебе, сатано! Це, мабуть, нечистий мене спокусив. Ой, спідничка моя новенька! Пом’ялись квіточки й зелені бублички неначе поламались. Одколи животію на світі, цього не траплялось зо мною,- бідкалась Марія, розв’язавши голову й роздивляючись на пом’яту хустку.- Вставай-бо, Василино, та ходім до церкви.
- Коли й голови не підведу, а в роті таки так невірно, неначе полиню наїлась.
- Отак і в мене. А подивись, Василино, чи не зосталось чого в пляшках? - сказала Марія.
Василина достала рукою на лаві пляшку й перехилила її горлом униз.
- Ані крапельки! Чортові парубки видудлили все до останньої крапельки,- сказала Марія, встаючи з лави,- не буде чим і похмелитись. Ой, як же мені хочеться кислої капусти!
- А я неначе б їла солоні огірки,- обізвалась Василина з полу.
- Але як оце ми послались у новій одежі? - питала Марія у Василини.
- І сама не знаю. А ти не пам’ятаєш? - спитала Василина.
- Ні, серденько, не пам’ятаю, неначе хто кілком вибив з голови пам’ять.
Тим часом курка вилетіла на полицю і звалила додолу другого горшка.
- А киш, проклята! Де це понабирались у хаті кури? Чи ти ба, серденько, і двері одчинені, й собака у хаті порається коло печі. А вон, проклята! - крикнула Марія, схопившись з лави.
Марія вигнала собаку, повигонила кури, вбігла у хату й заглянула у дзеркало.
- Ой лишенько! Де це в мене взялися синяки на лобі! - крикнула Марія.- Чи це я де вдарилась, чи, може, котрий бурлака понабивав. Чи ти, Василинко, не пам’ятаєш?
- Коли вже ти не пам’ятаєш, а я й потім,- сказала Василина,
- Ой, яка ж я стала страшна, аж зелена! Очі позападали, ще й два синяки на лобі... Чи не пошпурив на мене отой проклятий Мина пляшкою?
Марія й Василина поскидали нову одежу і повбирались у буденну.
- Ой господи! В чому ж оце я піду до церкви! Зовсім пом’яла нову спідничку,- бідкалась Марія.
- Не турбуйся, молодице! Поки звариш обід та приберешся, то й з церкви вийдуть.
Тільки що Марія розпалила у печі й приставила горшки, у вікнах замиготіла чорна смушева шапка й блиснули чорні брови, неначе чорний вуж, на блідому лобі. То йшов Мина.
- Ой, Мина йде! - крикнула Марія й кинулась до дзеркала, Вона в одну мить пригладила обома долонями щоки і разом з тим покусала свої сині губи. На щоках виступили червоні сліди пальців, а губи зостались такі сині, як і були.
Рипнули двері. У хату ввійшов Мина,
- Ой молодички! Передніше дайте кислиць, а потім скажу добридень,- сказав Мина.
- Чого це тобі так припало? Чи пропасниця напала, чи що? - спитала Марія.
- Та пропасниця ж,- сказав Мина, глянувши на Василину.- Добридень вам! З неділею будьте здорові. Давай, Маріє, солоних огірків, бо не видержу.