- Навіщо ж ти їй це говорив? Чого ти з нею говорив?
- Того, мамо, що вона мені сподобалась.
- Хто? Бурлачка Василина? - спитала мати.
- Бурлачка Василина,- тихо сказав син.
- Ой боже мій! - крикнула стара мати, обертаючись до образів, неначе стаючи до молитви.- Чи вже ж ти, сину, приведеш в мою хату за дочку бурлачку Василину?
- Не знаю, мамо, чи схоче вона прийти до нас,- сказав син.
- Де ж пак схоче! Ще погордує нами. Така писана красуня! Занапастить вона, сину, твій молодий вік. Ждав, ждав свого щастя, та от тобі й на! Таки діждався,- говорила мати, ламаючи руки.
- Не вбивайтесь, мамо, заздалегідь. Ще хто його знає, як воно буде,- сказав син, роздягаючись і наливаючи води в полумисок, щоб вмити лице й руки,- Я знаю, що її люблю, а чи любить вона мене, за те я добре не знаю.
- Сину мій, дитино моя! Покинь її, одцурайся од неї! Чи вже в нас не знайдеться гарних дівчат? Чи вже ж оце я візьму невістку п’яницю та якусь волоцюгу-бурлачку.
- Шкода, мамо! Вже я од неї не одкинусь. Я ще нікого не кохав так щиро, як кохаю Василину. Як не візьму її за себе, то не візьму нікого. Вона неначе розсипала на мене чари своїми карими очима та чорними бровами.
- Може, й справді вона причарувала тебе. Нечистий її знає, з ким вона знається на тих заводах,- сказала мати.
Тим часом Михалчевський вмився, зачесався, надів чисту сорочку і ліг в холодку на призьбі на причілку. Кругом причілка розрісся густий бузок. З-за бузку зеленіли блискучі верхи молодих вишень. Сонце пронизувало наскрізь кожний вишневий листок і чудовий зелений матовий світ сипався через вишні на чорно-зелений лист бузку. Михалчевський ліг на призьбі; очі пірнули глибоко в ту зелену гарну затишну тінь, і у тім переливанні тіні з світом сонця він тільки й бачив чудовий Василинин вид.
«Мати дурнісінько боїться Василини. Чи може ж бути недоброю людина з такою чарівною красою, з такими веселими, добрими, дитячими очима?»
А ті дивні веселі очі, обведені цупкими блискучими, як перли, віками, неначе все дивились на його з м’якого світу, що лився через блискучий вишневий лист на густі кущі бузку, на зелену траву.
Михалчевський насилу діждався вечора. Сонце спустилось над панським садком, і Михалчевський накинув на плечі жупан і пішов помалу понад Россю тією стежкою, що йшла городами через цілий куток, понад самими скелями. Він ішов помалу, то сідав на верхи скель, то знов вставав і все наближався до Василининої хати.
Сонце впало за гору, а надворі ще довго сяв тихий світ. Михалчевський почував, що в його не стає сили ждати, що його серце ніби розтає в грудях, як віск, ниє й болить, болить і ниє. Він дійшов до куща бузини, що ріс над скелею в маленькій долинці, і впав на траву.
«Боже мій, яку я терплю муку! Невже ніколи чорна ніч не впаде на землю?» - думав Михалчевський, прикладаючи гарячі щоки до холодної трави.
Тим часом ніч помаленьку крила землю. В Михалчевського думи змішались, десь ніби блукали то по якомусь лісі, то по якомусь степу, то в панському садку, то між скелями. І скрізь перед ним ніби манячів дивний Василинин вид, миготіли пишні очі. В кінці всього він опам’ятався, схопився з місця й побіг до Василининої хати. На небі вже горіли зорі. Надворі лягла чорна тінь, тільки небо на заході горіло червонуватим, світом. Михалчевський перебіг через довгий вигон, на котрому білів довгий рядок мурованих хат, поминув фабрику, збіг з крутого гоїрба в ярок і пішов яром. Над тим яром стояла Янівнина хата. В вікнах блищало світло. Марія поралась коло печі, а Василина сиділа на призьбі й все ждала та виглядала Михалчевського.
Василина підняла голову: за ворітьми щось затупотіло. Вона вибігла за двір і, хоч надворі було вже зовсім поночі, впізнала високу постать Михалчевського і його широкі міцні плечі.
- Це ви, Василино? - тихо спитав Михалчевський.
- Я, Йване! - обізвалась ще тихіше Василина.
- А де Марія? - спитав Іван.
- В хаті, варить вечерю,- тихо сказала Василина.
«Любить вона мене. Якби не любила, то не вийшла б»,- подумав Михалчевський і сам незчувся, як пішов з Василиною в глибокий яр.
Вони пішли вздовж яру. Глибокий вузький яр ввесь заріс вербами. На його дні слизила цівкою криничана вода, падаючи по камінчиках. Під вербами була криниця з низькими цямринами. Од криниці йшла стежка в город.
Михалчевський переступив здоровою ногою через перелаз. Василина перескочила слідком за ним. В городі під самими вербами ріс густий вишняк, неначе зелене гніздо. Над вишняком стояла зелена гора, з гори спускалось вниз довге гарбузиння, виглядали на яр, примітні й уночі, жовті соняшники. Пахощі од м’яти, од зілля, од конопель розливались по долині, як чад, чарували, як мрія.
Михалчевський ступив по траві й став під вишнями. Василина ступала слідком за ним, і не встиг Іван обернутися до неї, вона впала йому на груди. Михалчевський вп’явся в її щоку гарячими, як вогонь, устами і почув, що Василина плаче й її сльози сиплються йому на шию.
- Не плач, Василино! Ми будемо щасливі вдвох у парі. Ти мене любиш, Василино?
- Якби я тебе не любила, я б до тебе не вийшла. Од того часу, як я вийшла з батьківської хати, ти перший покохав мене щиро й пошанував мене, й пожалував мене. Коли б ти знав, я оце неначе десь блукала усе по якихсь пущах та нетрях і, як упала тобі на груди, то неначе знов вернулась додому, до рідної матері.
- Чи підеш ти, Василино, за мене заміж? - спитав її Михалчевський.
- Я піду з тобою на край світу, бо знаю, що ти не вчиниш мені ніякого лиха.
- Хіба ж тобі хто заподіяв яке лихо? - спитав Михалчевський.
- Од того часу, як я вийшла з батьківської хати на заробітки, я тільки зазнала одно лихо. Жила я в наймах у одного пана, він мене знеславив й трохи не вигнав з двору без шматка хліба. Прийшла я сюди на роботу на заводи, не було мені спокою, доки не прийняла мене в свою хату оця весела добра Марія, нехай їй бог дасть здоров’я. Кругом мене всі ладні гратись зо мною, поїти мене горілкою, але ніхто мене не пожалує, не приголубить.
- Чи здалека ти, Василино, сюди прийшла? - спитав Михалчевський.
- З Звенигородщини, з села Комарівки. В мене є батько й мати, брати й сестри, та я тільки не можу вернутись туди...
Василина замовкла. Михалчевський догадався, яка тому була причина, й не допитувався більше. На всіх заводах, одначе, всі говорили, що Василина покритка, хоть за те напевно ніхто не знав.
Ще довго розпитував Михалчевський Василину за її батька й матір, за журавського посесора Ястшембського, про заробітки на заводах. Василина вперше розказала йому все, все... окрім одного страшного вчинку: як вона вкинула дитину в Рось. Вона почувала, що їй на душі ставало все легше та легше, неначе вона скидала з себе якесь каміння, котрим вона була закидана. Але як дійшла розмова до того страшного вчинку, Василина спинилась, замовкла й почула, що один камінь зостався у неї на душі, й камінь найважчий. Вона знов впала Іванові лицем на широке плече, притулилась лобом до його м’якої шиї й якось тихо плакала, неначе хотіла задавити й перемогти якусь глибоку скорботу.
- Не плач, серце Василино! Як повінчаємось та поживемо у парі, то підемо у твій край, побуваємо в твого батька й матері. Ти побачишся з своїми сестрами та братами,- втішав Василину Йван.
Василина дивилась на темне глибоке небо й неначе бачила свою Комарівку в тихий вечір всю в садках, неначе бачила й свій садок, і батька, й матір, і сестер... «Мабуть, повиростали мої маленькі сестрички та братики!» - думала Василина, прихиляючись лобом до гарячої щоки Михалчевського.
- А я сьогодні говорив матері за тебе,- сказав несподівано Михалчевський.
Василина почутила, що всі дива неначе залила холодна вода. Вона побачила перед собою тільки чорне гніздо густих вишень.
- Що ж сказала твоя мати? Чи вона мене знає?
- Знає... вона трохи не плак... вона трохи боїться тебе,- насилу промовив Михалчевський.
- Знаю й вгадую. Я бурлачка, якась приблуда в Стеблеві. А тутечки як тільки бурлака, то всі кажуть, що то або злодій, або п’янюга, або ледащо-волоцюга. Люди не знають, яке то гірке бурлацтво.