- Мати, бач, боїться, що ти п’єш з бурлаками. Покинь, Василино, ту гулячу компанію, перестань з нею пити.
- Треба перестати. Я пила й гуляла, бо мені од того якось легше на душі ставало.
- Та, бач, гуляти й танцювати невелика біда, але п’янствувати, то це вже немала річ.
- Не сама я п’ю, а мене бурлаки поять. Як почнуть чіплятись, як почнуть липнути, то, мусиш випити чарку, а за однією вип’єш і другу, та, їй-богу, незчуєшся, як нап’єшся й все лихо забудеш,- сказала Василина.
Вже на містечку стало скрізь тихо. В яру було так тихо, що було чути, де лазить в траві кузька. Верби й вишні чорніли, тільки високе небо горіло зорями од краю до краю й здавалось ще вищим, ще глибшим над глибоким вузьким яром.
Михалчевський вийшов з вишень і тільки що хотів переступити через перелаз, коло криниці йшло щось біле од голови до ніг, в білому картузі, в білому сюртуці й білих штанях. Вся постать біліла серед чорної ночі, неначе була вироблена з снігу й світилась сама з ссбе.
Михалчевський спинився, Василина притаїлась за його широкою спиною. Вона впізнала молодого постригача. Постригач пішов на гору, просто до Маріїної хати. Доки Михалчевський і Василина йшли попід вербами, постригач недовго барився на горі й зараз вернувся, спускаючись з крутої гори наниз. Страшна думка блиснула у голові Михалчевського: чи не ходить часом постригач до Василини.
Постригач пройшов проз Михалчевського й Василину, обернув до них голову й трохи неначе спинився на ході, приглядаючись до них.
- Василино! Він до тебе ходить,- сказав Михалчевський Василині дуже тихим голосом.- Я його дожену й задушу отут на стежці.
Михалчевський вхопив однією рукою Василину за плече. Вона почула, що здорові пальці впилися у її плече, як обценьки. Рука трусилась так, що її плече затрусилось.
- Йване! Бога бійся! Схаменись! Він ходить, мабуть, більше до Марії, ніж до мене. Але що тобі до того? Аби я до його не ходила та його не любила.
- Може, ти його любиш, то признайся мені. Не муч мене, Василино, бо я й так перемучився за тобою.
- Голубчику! Соколику! Нащо ж ти себе мучиш, коли я тебе люблю? Нехай собі постригач топче стежку до наших воріт. На те він молодий панич. Я ні в чому тут не винна. А що ж я маю робити? Не повиколювати ж їм усім очей, коли вони на мене дивляться.
Михалчевський випустив з руки Василинине плече. Його важкий дух у грудях став легшим. Він похилив голову й мовчки пішов поруч з Василиною на гору. Мовчки вони дійшли до самих воріт, мовчки перейшли двір.
- Прощай, моє серце! Коли ти мене вірно любиш й думаєш йти за мене заміж, то кидай бурлакувати; перестань пити та гуляти з бурлаками,- сказав Михалчевський вдруге,- виходь, моє серце, в цій добі до криниці, під вишні, хоч на годину, бо як не вийдеш, то я не знесу муки, а ти одна даси полегкість моєму серцю.
Голос його знов задзвенів ласкавим тихим, тихим тоном, у котрому було чути глибоку, щиру, палку любов.
Михалчевський пішов додому. Василина ввійшла у хату й почувала, що вона ще ніколи не верталась з гулянки, з музик такою веселою, такою щасливою та спокійною. Для неї здалося, що вона до цього часу все йшла та йшла якимсь довгим, скелистим шляхом на пекучому сонці, а тепер прийшла додому й сіла в холодку на одпочинок.
«Ой, час мені спочити на його міцному плечі, під поглядом його тихих, ясних, ласкавих очей. Вже я неначе втомилась, танцюючи та гуляючи»,- думала Василина, роздягаючись та ховаючи у скриню одежу.
- Зоряла зіронька, зоряла,- з ким ти, Василино, й досі стояла? - спитала Марія.- А тут в хату заглядав постригач, побачив, що тебе нема, та й зараз пішов.
- Нехай він одчепиться од моєї душі. Огидли вони мені всі,- сказала Василина.
Михалчевський вернувся додому. Мати вже лягла спати.
- Чи знов ходив до тієї Василини у гості? - спитала мати.
- Ходив, мамо. Нігде правди діти.
- Ти, сину, не дуже хапайся з тим сватанням. Василина молода. Нехай трохи перебіситься. Я знаю тих бурлачок. Як тільки зайде на заводи, то зараз починає дуріти та біситись, а потім наче втомиться, та трохи й осяде. Може, й та Василина осяде.
Трохи не кожного вечора ходив Михалчевський до Василини; трохи не кожного вечора виходила до його Василина у вишневий сад коло криниці. В неділю Василина не ходила в оранду на музики: вона втікала од Мини та од других бурлак. Бурлаки стрічалися з нею, сміялись їй у вічі Михалчевським і затягали в шинок. Василина одмикувала од гульні з ними.
Але однієї неділі Марія й Василина пішли за Рось в гості до якоїсь фабрицької молодиці. Тільки що вони перевезлися пороном через Рось, проти них йшла ціла валка бурлак й між ними Мина. Бурлаки вели за собою музики на місто до оранди, вгляділи Василину й Марію й обступили їх навкруги. Василина була прибрана, неначе цяцька. Щаслива од кохання, вона почала розцвітать. Щоки почали наливатись. На лиці, колись блідому, схопився легенький, наче тінь, рум’янець. Губи стали повніші й червоніші, а очі стали такі веселі, як сама радість.
Бурлаки роєм обступили Василину й не хотіли од неї одчепитись. Вони тягли її до заросянського шинку погуляти й потанцювати останній раз перед вінцем. Шинк був недалеко од порона під горою над самим шляхом. Було навіть видно од порона вікна й двері, й самого шинкаря на призьбі.
- Та ходім-бо, Василино, та вип’ємо останнього могорича,- говорив Мина, потягнувши Василину за руку.
- Та ну-бо, не пручайся, та йди з нами, козаками, мед-вина напийся. Та йди ж, коли тебе просять, а то й силою поведемо,- говорив Мина й вхопив Василину за рукав та сіпнув так, що сорочка залущала.
Другий бурлака попхнув Василину в плечі.
- Та ходім уже, Василино, та погуляємо останній раз. Це ж не оранда, а заросянський шинк. Хто нас тут побачить? Твій Михалчевський і не бачитиме й навіть не чутиме.
Василину й Марію повели до шинку. Ватага ввійшла в шинк й зачинила двері, щоб музики було чути не дуже далеко. Почалися танці, а за танцями могоричі. Мина обнімав Василину та все частував горілкою. Василина напилась і взрушилась. Мина почав плакати і прощався дуже жалібним голосом, мішаючи докупи Василину й Марію.
- Прощай, Василино! «А вже мені не ходити в лісок по горішки, а вже мені минулися веселії смішки; а вже мені не ходити ранком-позаранком; а вже мені не стояти з козаком Іванком!» - затяг Мина плаксивим голосом пісні.
- Прощай, Мино! - прощалася Марія, неначе то вона виходила заміж, а не Василина.- Прощай, серце, та не журись!
- Отак буває на світі: з одним гуля, а з другим під вінець іде,- міркував п’яний Мина. «Ой як буду вінчатися, прийду, серце, прощатися»,- затяг Мина таким страшним голосом, неначе вовк заскиглив.- А пам’ятаєш, Василино, як ми колись танцювали, а ти понабивала на лобі такі бурульбашки, як картопля? - питав Мина, не розбираючи Василини й Марії.
- Пам’ятаю, серце, пам’ятаю,- насилу лепетала язиком Василина.
- Все минуло, все минуло! Ой господи милосердний! Ой-ой-ой! Все минуло,- говорив Мина, важко зітхаючи.
- Все минуло,- сказала Марія, так само важко зітхаючи.
- І бурульбашки минули, і синяки минули,- насилу белькотав Мина і з тими словами звалився на лаву і стукнув головою, показуючи, що синяки і бурульбашки ще не зовсім минули для його.
- Маріє, прощай! А пам’ятаєш, як ти рила носом діл! Все минуло, все пропало,- хрипів Мина на лаві.
Бурлаки попились зовсім і затягли московської пісні високими дикими голосами, як вищать москалі. Їх голоси рвались, наче гнила нитка; вони їх неначе ковтали й душились ними і знов викидали з рота. Здавалось, що вони не співали, а скиглили, мов тічка вовків.
Тим часом п’яні бурлаки почали розходитись. Декотрі попадали під шинком, декотрі тяглися до порона і порозсипались скрізь по дорозі до самої річки. Марія й Василина, коливаючись, зійшли на порон і перевезлись через Рось. Тільки що порон пристав до гатки і поронщик закинув вірьовку на причал, Василина скочила на гатку, ступила три ступені, зачепилась ногою за хворост, захиталась і впала навзнак. Марія потяглася собі на містечко, розмахуючи руками. Вона й не примітила, що Василина десь зосталась.