Василина одійшла од стола і стала коло стіни. Довго підступали до стола люди, довго брязкали п’ятаки на столі. В кінці всього приступив Лейба, прийшли й музики й забрали гроші за свою працю, Ястшембський встав й оповістив, що буде роздавати гостинці тим журавцям і комарівцям, які робитимуть в його в жнива та восени. Багато людей вийшло з контори, але чимало й зосталося, ждучи гостинців. Посесор повернув ключ коло стола. Замок дзенькнув. Ключі забряжчали.
Ястшембський одчинив двері в канцелярію. Молодиці й дівчата всі разом пообертались до дверей, неначе нагляділи якесь диво. Канцелярія була в той час справді дивом. Трудно було розібрати, чи то канцелярія, чи крамниця. На столах, на конторках, на полицях і навіть на вікнах лежали цілі штуки усякої матерії. Довгі кінці од кожної штуки зумисне були позвішувані до самого долу. На одному столі, як жар, горіла червона матерія з зеленими та синіми дрібненькими квітками; на другому столі зеленіла, неначе трава в лузі, зелена матерія з лапатими червоними квітками. З високої конторки спускався до самого помосту жовтогарячий ситець з чорними смужками та червоними букетами. Квітчасті й картаті хустки були розкидані по вікнах, по поличках. Коло порога на кілочках висів цілий ряд смушевих чорних та сивих шапок, оповитих червоними одеськими поясами.
Пан Ястшембський ходив по канцелярії з аршином в руках і був зовсім схожий на крамаря в крамниці, котрий виставив напоказ свій крам. Високий, плечистий, рівний станом, повний на виду, з рум’яними здоровими щоками, з повного шиєю, з розкішним волоссям на голові, він і справді був схожий на добре вгодованого тілистого купця. Тільки високий білий лоб, чудові ясні сині очі та червоні повні, невеличкі, як у панни, губи показували його аристократичну вроду. Густе м’яке волосся на голові, кудлате, як грива, та довгі вуси, спущені вниз, робили його зовсім схожим на польського дідича шляхтича.
- А ходіть сюди! Молодиці, дівчата! Йдіть ближче та вибирайте собі на спідниці та на юбки! - гукнув Ястшембський зовсім так, як крамарі в крамницях закликають до себе мужиків.
Молодиці й дівчата несміливо вступили в канцелярію. Одна пхала другу вперед і кожна одхилялась за спину другої.
- Сміливіше! Чого ж ви боїтесь? Я не вовк, не з’їм вас! - сказав пан.
Молодиці й дівчата вже сміливіше вступили в хату, а далі не втерпіли й розсипались по хаті, як овечки по лузі. Червоні, зелені матерії, гарні хустки притягували їх до себе, як чари. Парубки стояли коло порога і тільки скоса поглядали на смушеві шапки та на червоні пояси.
- Ой гарна ж матерія! - аж запищала одна молода молодиця.- Така червона, аж очі бере в себе.
- А що? Одрізати тобі на спідницю чи на юбку? - спитав Ястшембський в молодиці і вщипнув її за руку.
Молодиця запищала й захихикала, затуляючись рукавом.
- Ой, гарна ж буде спідниця! Одріжте мені, пане, хоч і на дві спідниці,- просила молодиця.
- А ходитимеш до мене на роботу ціле літо й осінь на копанку буряків? - спитав пан.
- Їй-богу, буду, тільки одріжте,- сказала молодиця,
- Гляди ж! А як візьмеш гостинець та підеш на роботу до другого посесора, то я не подивлюсь тобі в зуби: серед улиці здеру з тебе спідницю ще й нагайкою обшмагаю. Чуєш, молодичко!
- Ні до кого не піду,- сказала молодиця,- а, може, сестро, взяти собі хустку! - сказала молодиця до однієї дівчини.- Та й гарні ж хустки! Таких хусток і в Богуславі, і в Лисянці не знайдеш.
- Я візьму собі на спідницю отого червоного,- сказала дівчина.
- То й я візьму на спідницю,- сказала молодиця.
Ястшембський одміряв аршином їм обом червоної матерії на спідниці.
Дівчата ходили од однієї матерії до другої, лапали руками, слинили крадькома й терли в пальцях, щоб спробувати, чи не одстає фарба, і вибирали собі, хто на юбку, а хто на спідницю. Василина стояла серед хати й не знала, котру матерію собі вибрати. Вона ще зроду не мала ні одної спідниці та юбки з таких чудових матерій. В неї очі розбігались од однієї матерії до другої. Вона не знала, чи взяти собі зелене, чи червоне, чи жовтогаряче.
- А ти, Василино, вибрала вже собі на спідницю? - спитав її пан і вщипнув за щоку.
Василина зросла в малому селі, в лісі й не звикла до таких панських жартів. Вона одказала йому грубо, неначе парубкові.
- Гетьте! Чого це ви лізете до мене?
- Оце яка недоторкана! Чого ти так брикаєшся? - сказав пан, сміючись, і знов вщипнув її за плече.
- Одчепіться од мене! - крикнула Василина на всю хату.
Всі в хаті засміялись.
- Оце яка ти дика! А як з тобою парубки жартують, то ти, правда, не брикаєшся? - сказав пан.
- Оце, господи! Хіба я коняка, щоб брикалась,- знов гукнула дико на всю хату Василина.
Парубки зареготались; дівчата затулялись рукавами.
- Гарна дівчина, та любить гедзкатись,- сказав пан,- ось я тобі одріжу на спідницю оцієї червоної матерії, то, може, ти перестанеш хвицатись.
Василина глянула на червоні розкішні квітки, розкидані по зеленому полі, і втихомирилась.
- Ну, що? Чи одрізати на спідницю? - спитав пан.
- Та вже ж одріжте,- сказала Василина.
- А будеш робити в мене ціле літо? - спитав пан.
- Та вже ж буду,- сказала Василина, не зводячи очей з квіток.
Василині здалося, що ті квітки аж запахли, як на городі.
- Може, ти в мене наймешся за дробинницю? Чи вмієш курям їсти давати? - спитав пан.
- Ще й цього не вміла б,- сказала Василина.
- Ну, то як же буде? Чи наймешся в мене, Василино? - спитав пан.
- Як батько скажуть, то, може, й наймуся аж восени, бо тепер треба заробляти гроші на подушне; тепер батько не пустять,- сказала Василина.
- Ну, приходь до мене з батьком восени та й ставай на службу.
Молодиці й дівчата знов осміхнулись і позатулялись рукавами.
- Як станеш в мене на службу, то я тобі ще одріжу на юбку або на керсет оцієї, матерії,- сказав Ястшембський, показуючи на високу конторку, на котрій висіла дуже гарна матерія з червоним дрібним маком та рожами по чорному полі.
Василина глянула на ту матерію й не могла одвести од неї очей. Чудові червоні маківки неначе цвіли, як на городі, в зеленому листі, а між тими вінками вилися переплетені з листом червоні рожі та пуп’янки. Вона дуже любила квітки, стрічки та гарні матерії, а в батька не було за що справляти та вбиратись.
- Ну, а ви, хлопці! Вибирайте собі, хто шапку, а хто пояса,- сказав пан до хлопців.
Хлопці стояли коло порога і поводились багато не так сміливо, як дівчата. Ястшембський зняв шапку з кілка і насунув на голову одному парубкові.
- Що, гарна шапка? - спитав пан у хлопця.
- Авжеж гарна,- сказав хлопець.
- Як будеш в мене робити ціле літо, то візьми оцю шапку на гостинець,- сказав пан.
- А чом же! Як дасте, пане, шапку, то буду робити, бо мій батько не хоче купувать мені нової шапки,- сказав парубок.
- Та як надінеш оцю шапку, то всі дівчата на селі подуріють,- сказав пан.
Парубок осміхнувся, скоса поглянувши на дівчат, взяв шапку й подякував. Ястшембський роздав парубкам шапки й пояси і замкнув контору. Василина несла в руках шматок нової свіжої матерії і не могла надивитись на неї.
Молодиці й дівчата вийшли за двір і все роздивлялись на свої гостинці. Василина пішла додому через греблю і на самоті під вербами ще раз розгорнула матерію й притулила до свого стану. Для неї здалося, що вона вся зацвіла квітками, як калина в лузі. Василина, йдучи через греблю, обернулась, глянула вгору, де зеленів панський садок, і їй здалося, що вся гора неначе була вкрита червоним маком та рожами. Вийшла вона за село, глянула на зелене поле,- и там неначе цвіли рожі. А пишне сонце сяло на садках, на вербах, на ставку. Вода блищала, як золото. Гаряче сонце дражнило молоду душу. Ввесь світ неначе разом зацвів рожами та маківками перед очима в молодої дівчини.
«Як наймуся в пана та зароблю грошей, то куплю собі десять разків доброго намиста, справлю червоні чоботи, накуплю нових квіток та стрічок, та так вберуся, що всі хлопці на селі подуріють»,- думала Василина, йдучи в Комарівку лісом.