«Це неправда,— подумала Арія.— Вона не могла». Вона почувалася пригніченою, розлюченою й самотньою, і все водночас.
Поряд з нею присів якийсь старий.
— Який гарненький персичок! — з рота в нього смерділо чи не гірше, як від мерців у клітках, а маленькі поросячі очиці обмацували Арію з ніг до голови.— А в солоденького персичка ім’я є?
На якусь мить Арія забула, як представлятися. Вона, звісно, не персичок, але ж не признаватися, що вона Арія Старк, у присутності цього незнайомого смердючого пияка.
— Я...
— Це моя сестра,— поклав Гендрі важку долоню старому на плече і стиснув.— Облиште її.
Чоловік обернувся, напрошуючись на сварку, але, побачивши здорованя Гендрі, передумав.
— Твоя сестра, так? І який же з тебе брат? Я б свою сестру в житті не привів у таке місце, як «Персик», ніколи.
Буркочучи, він підвівся з лавки й рушив геть, шукаючи іншої подружки.
— Навіщо ти це сказав? — стрибнула Арія на ноги.— Ти мені не брат!
— Твоя правда,— сердито кинув Гендрі.— Я ж бо з низів, куди мені родичатися з високою леді!
Арія аж сторопіла від такої люті в його голосі.
— Я не це мала на увазі!
— Це-це,— він сів на лавку, стискаючи в долонях кубок вина.— Забирайся. Хочу спокійно випити вина. А потім, може, піду пошукаю оту чорняву дівчину й подзвоню їй у дзвіночок.
— Але...
— Я ж сказав, забирайся. Міледі.
Арія, рвучко розвернувшись, побігла геть. «Тупий як бугай байстрюк, ось він хто!» Хай дзвонить у дзвіночки, скільки заманеться, їй до цього байдуже!
Спальню їм виділили на самій горі, під стріхою. Може, в «Персику» і справді ліжок не бракувало, та для простих гостей було тільки одне. Зате велике, майже на цілу кімнату, а на цвілому, набитому соломою матраці, здається, поміститися зможуть усі. Та поки що весь матрац був для одної Арії. Речі, в яких вона приїхала, вже висіли на кілочку на стіні, поміж речами Гендрі й Лима. Арія скинула льон і ленти, стягнула через голову сорочку й закопалася під ковдру.
— Королева Серсі,— прошепотіла вона в подушку.— Король Джофрі, сер Ілін, сер Мірин. Дансен, Раф і Полівер. Лоскотун, Гончак і сер Грегор Гора-на-коні.
Іноді вона любила переставляти імена місцями. Так вона не забувала, хто вони такі та що вчинили. «А може, когось із них уже серед живих немає,— подумала вона.— Може, сидять де-небудь у залізних клітках, і очі їм видзьобують ворони».
Не встигла вона склепити повіки, як поринула в сон. Тої ночі їй наснилися вовки — бігли крізь мокрий ліс, пропахлий дощем, гнилизною і кров’ю. Але вві сні то були приємні запахи, і Арія знала, що їй нема чого боятися. Вона-бо дужа, прудка й люта, і разом з нею її зграя, її брати і сестри. Разом вони загнали переляканого коня, перегризли йому горлянку й добре побенкетували. А коли крізь хмари прозирнув місяць, вона закинула голову й завила.
Та коли прийшов день, прокинулась Арія від бреху собак.
Вона, позіхаючи, сіла. Ліворуч уже крутився Гендрі, а праворуч гучно хропів Лим Лимонний Плащ, але гавкіт надворі заглушував ці звуки. «Там, певно, з півсотні псів». Арія виповзла з-під ковдри, перестрибнула через Лима, Тома та Джека-Щасливця й опинилася біля вікна. Широко розчинила віконниці, й у кімнату водночас хлянули вітер, волога й холод. День був сірий і похмурий. Внизу, на площі, валували собаки, бігали по колу, гарчали й вили. Їх була ціла зграя: великі чорні мастифи й худі вовкодави, чорно-білі вівчарки й кошлаті плямисті звірюки з довгими жовтими іклами — таких Арія і не знала. Між заїздом і фонтаном зупинилася дюжина вершників: спостерігали, як городяни, відчинивши клітку, смикають за руку товстуна, поки його обрезкле тіло не вивалилося на землю. Миттю на нього накинулися собаки й заходилися віддирати від кісток кавалки м’яса.
Один з вершників зареготав.
— Ось твій новий замок, клятий Ланістере! — сказав він.— Вузенький як на тебе, але ми тебе втиснемо, не бійсь.
Поряд з ним сидів похмурий в’язень з обмотаними мотузкою зап’ястками. Дехто з городян жбурляв у нього багном, але він і не здригнувся.
— Згниєш у клітці,— кричав його полонитель.— Ворони тобі очі повидзьобують, а ми в цей час твоє ланістерівське золото розтринькаємо! А коли ворони зроблять свою справу, ми все, що лишиться, твоєму братику відішлемо. Хоча щось я сумніваюся, що він тебе впізнає.
Галас розбудив половину «Персика». Гендрі протиснувся у вікно поруч з Арією, а ззаду підійшов Том у чому мати народила.
— Що за клятий репет? — почав нарікати з ліжка Лим.— Виспатися людині не дають!
— Де Зеленобородий? — запитав його Том.
— Спить з Гвоздикою,— сказав Лим.— А що?
— Іди знайди його. І Лучника теж. Повернувся Божевільний Мисливець, хоче ще когось у клітку посадити.
— Це Ланістер,— мовила Арія.— Я чула, як вони казали: Ланістер.
— Вони що — Царевбивцю піймали? — допитувався Гендрі.
А внизу у дворі пожбурений камінь поцілив бранцю у щоку, й той обернув голову. «Ні, це не Царевбивця»,— подумала Арія, побачивши його обличчя. Зрештою боги таки почули її молитви.
Джон
Коли дикуни вивели коней з печери, привид уже зник. «Зрозумів він про Чорний Замок?» Вдихнувши морозного ранкового повітря, Джон дозволив собі на це сподіватися. Небо на сході почервоніло на обрії, але вище лишалося світло-сірим. На півдні ще висів Ранковий Меч, і яскрава біла зірка в нього на руків’ї палала, як діамант на світанку, але барви темного лісу з чорних і сірих знову перетворювалися на зелені й золоті, червоні й руді. А понад соснами-солдатами, дубами, ясенами й чатовими деревами вивищувалася Стіна: крізь пил і бруд, яким була поцяткована її поверхня, проблискував білий лід.
Магнар вислав дюжину вояків на захід і ще стільки ж на схід — на найвищі пагорби, звідки вони першими побачать розвідників у лісі чи вершників на крижаному верху Стіни. Тенійці взяли з собою окуті бронзою бойові ріжки, щоб попередити, якщо запримітять Варту. Решта дикунів рушили за Ярлом, а з ними і Джон з Ігриттою. Прийшов час слави юного нальотчика.
Вважалося, що Стіна — сімсот футів заввишки, але Ярл знав місце, де вона водночас і вища, і нижча. Перед очима з-поміж дерев круто здіймалася крижана скеля, увінчана побитими вітром бійницями, на перший погляд величезна — щонайменше вісім футів заввишки, а місцями і всі дев’ять. Та, наблизившися, Джон зрозумів, що враження це оманливе. Брандон Будівничий, де міг, закладав підвалини на висотах, а тут було багато диких і крутих пагорбів.
Якось, пригадав Джон, дядько Бенджен сказав: на схід від Чорного замку Стіна — це меч, а от на захід — змія. І це була щира правда. Перетнувши височенну горбату пригору, крижана стрічка спускалась у глибоку долину, потім льє чи й більше дряпалася по гострому виступу довгого гранітного хребта, бігла зазубленим гребенем, спускалась у ще глибшу долину, а тоді здіймалася вище й вище, перестрибуючи, скільки сягало око, з пагорба на пагорб і на заході тікаючи в гори.
Ярл вирішив долати крижану стрічку там, де гребінь. Тут, хай Стіна й вивищувалася футів на вісім понад землею, добра третина її була кам’яна, а не крижана; для коней схил був надто крутий, майже як Кулак Перших Людей, проте все одно здолати його було набагато легше, ніж власне прямовисну Стіну. До того ж гребінь густо поріс лісом, а це — додаткове прикриття. Колись чорні брати з сокирами щодня виходили на роботу — рубати дерева, які підповзають до Стіни, та дні ці давно минули, тож тут ліс підступив до самої криги.
День обіцявся вогкий і холодний. А біля Стіни, попід тоннами криги, ще вогкіший і холодніший. Що ближче під’їжджали, то більше відставали тенійці. «Вони ще Стіни й не бачили, навіть магнар,— збагнув Джон.— Вона їх лякає». В Сімох Королівствах казали, що Стіна — це кінець світу. «Для них також». Відмінність тільки в тому, на якому ти боці.
«А на якому боці я?» Цього Джон не знав. Щоб залишитися з Ігриттою, йому б довелося стати дикуном душею і серцем. Якщо ж він покине її, щоб виконати свій обов’язок, магнар може їй серце вирізати. А якщо ж він візьме її з собою... коли ще вона погодиться... ну, навряд чи він зможе привезти її в Чорний замок і оселити серед братів. Ніде в Сімох Королівствах не вітатимуть дезертира й дикунку. «Можна, звісно, піти шукати Генделевих онуків. От тільки вони радше з’їдять нас, аніж приймуть до себе».