Коли ж вони нарешті звели погляди, Ярл зі своєю командою зник. Щезло все — люди, мотузка, кілки,— на висоті шестисот футів не було нічого. У Стіні, де ще мить тому чіплялися скелелази, зяяла рана, а в ній блищав на сонці лід гладенький і білий, як полірований мармур. Далеко внизу слабенько червонів слід: там хтось врізався у крижаний шпиль.
«Стіна захищається»,— подумав Джон, ставлячи Ігритту на ноги.
Ярла побачили на дереві: він, нахромлений на тріснуту гілку, й досі був у зв’язці з трьома своїми товаришами, які, переламані, лежали внизу. Один ще був живий, але мав перебиті і ноги, і хребет, і майже всі ребра.
— Пожалійте,— мовив він, коли до нього підійшли. Один з тенійців розтрощив йому голову великим кам’яним обухом. Магнар роздав накази, і його люди почали збирати хмиз на вогнище.
Коли Григ нарешті досягнув верху Стіни, мерці вже горіли. Коли до нього приєднався Ерок, від Ярла з командою лишилися самі кістки й попіл.
На той час сонце вже покотилося вниз, тож скелелази не барилися. Розкрутили довгі пенькові мотузки, накручені в них на грудях, зв’язали між собою і скинули вниз один кінець. Сама думка про те, що доведеться по такій мотузці дряпатися на висоту п’ятсот футів, жахала Джона, але в Манса був інший план. Нальотчики, що лишилися внизу, розгорнули довжелезну драбину, сплетену з линви завтовшки з людську руку, та прив’язали її до скинутої скелелазами мотузки. Ерок з Григом і командою, хекаючи й відсапуючись, витягнули драбину нагору, прибили її там, а тоді знову спустили мотузку — на другу драбину. Так підняли п’ять штук.
Щойно всі вони опинилися на місці, магнар кинув коротку команду давньою мовою — і п’ятеро тенійців одночасно полізли на драбини. Та навіть по драбині лізти було нелегко. Поспостерігавши за їхніми муками деякий час, Ігритта сердитим голосом стиха мовила:
— Ненавиджу цю Стіну. Відчуваєш, яка вона холодна?
— Вона з льоду,— зауважив Джон.
— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Ця Стіна — з крові.
І до кінця ще вона крові не напилася. До заходу сонця ще двоє тенійців, упавши з драбин, розбилися на смерть, але то вже були останні жертви. Джон видерся нагору близько опівночі. Вже випірнули зірки; Ігритта тремтіла після довгого підйому.
— Я мало не впала,— сказала вона зі сльозами на очах.— Двічі. Тричі. Стіна хотіла мене скинути, я це відчувала.
Одна сльозинка зірвалась і повільно покотилася по щоці.
— Найгірше вже позаду,— Джон підпустив упевненості в голос.— Не бійся.
Він спробував її обійняти.
Ігритта з такою силою затопила йому долонею в груди, що він відчув удар крізь усі шари вовни, кольчуги й дубленої шкіри.
— Я не злякалася! Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу.
— То чого ти плачеш?
— Це не від страху! — вона люто тупнула каблуком у кригу, відколовши чималий шмат.— Я плачу, бо ми так і не знайшли Ріжок зими. Розкопали півсотні могил, випустили в світ оті всі тіні, але так і не знайшли ріжок Джорамуна, щоб розвалити цю кляту Стіну!
Джеймі
Рука палала.
Досі, досі, коли давно вже загасили смолоскип, яким припалили закривавлений обрубок, багато днів по тому Джеймі ще відчував вогонь, що наче штрикає в руку, і його пальці корчились у полум’ї — давно відсутні пальці.
Він уже зазнавав поранень, але ж не таких! Він навіть не уявляв, що буває такий біль. Іноді несамохіть з вуст зривалися давні молитви — молитви, яких він навчився змалечку, та ніколи відтоді не згадував; молитви, які він колись читав разом з Серсі, стоячи поряд з нею навколішках у септі в Кичері Кастерлі. Іноді він і плакав, поки не почув, як сміються з нього лицедії. Тоді очі в нього висохли, а серце закам’яніло, і він молився за те, щоб гарячка випалила його сльози. «Отепер я розумію, як почувався Тиріон, коли з нього сміялися».
Коли він удруге впав із сідла, його міцно прив’язали до Брієнни Тартської, тож вони знову їхали на одному коні. Одного дня замість зв’язати їх спинами, їх усадовили лицем до лиця. «Коханці,— голосно зітхнув Шагвел,— яка чарівна картинка! Шкода буде розлучати доброго лицаря з його леді». А тоді розреготався, високо й пронизливо, і мовив: «От тільки хто тут лицар і хто леді?»
«Не відрубали б мені долоню, ти б це швидко дізнався»,— подумав Джеймі. Руки в нього боліли, а ноги затерпли від мотузок, та незабаром усе це вже не мало значення. Світ зіщулився до пульсації болю в неіснуючій долоні й до Брієнни, яка притискалася до нього. «Принаймні вона тепла»,— утішав він себе, хоча з рота в дівчини смерділо, як у нього самого.
Ця його долоня завжди стояла між ними. Урсвик причепив її на мотузці Джеймі на шию, тож вона звисала йому на груди й час від часу, коли він поринав у нетяму, починала битися Брієнні об перса. Праве око в нього набрякло й заплющилося, завдана Брієнною у бійці рана запалилася, та більше за все боліла рука. З обрубка цебеніли кров і гній, а відсутня долоня пульсувала від болю з кожним кроком коня.
В горлі так пересохло, що Джеймі їсти не міг, але пив вино, коли давали, і воду, якщо давали тільки її. Одного разу йому простягнули кухоль, і він, тремтячи, одразу кинувся пити, а браві компанійці вибухнули таким гучним і різким сміхом, аж вуха заболіли. «Кінські сцяки, ось що ти п’єш, Царевбивце»,— сказав Рордж. Джеймі так хотілося пити, що він не зупинився, проте потім усе виблював. Брієнну змусили відмити йому бороду від блювоти, так само як змушували прибирати за ним, коли він ходив під себе в сідлі.
Якось вогкого холодного ранку, коли Джеймі було трохи ліпше, ним опанувало якесь божевілля й він потягнувся лівою рукою до меча дорнянина, незграбно витягнув його з піхов. «Нехай і вб’ють,— думав він,— але я умру в бою, з клинком у руці». Проте нічого не сталося. Щойно Джеймі замахнувся на Шагвела, той, перестрибуючи з ноги на ногу, спритно відскочив убік. Джеймі на нетвердих ногах кинувся на блазня, розмахуючи мечем, але Шагвел тільки крутився, пригинався й ухилявся, аж лицедії почали реготати з марних зусиль Джеймі поцілити бодай раз. А коли він, перечепившись через камінець, гримнувся навколішки, блазень підскочив до нього й слиняво поцілував у маківку.
Нарешті його відштовхнув Рордж і вибив з кволих пальців Джеймі меча, якого той намагався занести. «Гарна рожвага, Саревбивсе,— промовив Варго Гоут,— та се рас жробис так — відітну і другу руку, а мо’ й ногу».
Потім Джеймі довго лежав навзнак, утупившись у високе небо, силкуючись притлумити біль, який зміївся по правій руці щоразу, як він ворушив нею. Ніч була на диво чарівна. Місяць — тоненький серпик, а стільки зір Джеймі ще в житті не бачив. Королівська Корона була в зеніті, а он стоїть дибала Огир, а он Лебідь. Місячна Панна, як завше сором’язлива, наполовину сховалася за сосною. «Як може сьогоднішня ніч бути такою чарівною? — питав себе Джеймі.— Як можуть зорі дивитися на такого, як я?»
— Джеймі,— прошепотіла Брієнна так тихо, наче уві сні.— Джеймі, що ви робите?
— Помираю,— шепнув він у відповідь.
— Ні,— сказала вона,— ні, ви мусите жити.
Йому кортіло розреготатися.
— Досить мені казати, що я мушу, дівко. Якщо схочу — помру.
— Ви такий боягуз?
Це його вразило. Він-бо Джеймі Ланістер, лицар королівської варти, він Царевбивця! Ніхто в житті не обзивав його боягузом. Так, його обзивали по-різному — клятвопорушником, брехуном, убивцею. Жорстоким, підступним, безрозсудним. Але боягузом — ніколи.
— А що мені лишається, крім як померти?
— Жити,— сказала вона,— жити, боротися, мститися.