— Дайте-но я вгадаю... Для Саймона Срібноязикого?
Саймон скромно всміхнувся.
— Готовий довести перед королем і двором, що маю всі підстави хвалитися. Гейміш уже старий і часто-густо забуває, яку пісню почав співати. А Колліо з його кумедним тайроським акцентом! Якщо ви розберете одне слово з трьох, можете вважати, що вам пощастило.
— Бенкет влаштовує моя люба сестричка. Навіть якби я й міг дістати вам запрошення, хіба не видалося б це недоречним? Сім королівств, сім обітниць, сім викликів, сімдесят сім страв... і раптом вісім співців? І що подумає верховний септон?
— Ніколи ви не здавалися мені таким набожним, мілорде.
— Мова не про набожність. Існують формальності, яких слід дотриматися.
Саймон ковтнув вина.
— Ну... життя співця — постійний ризик. Наша професія заводить нас у пивниці й винарні, до буйних п’яниць. Якщо з кимсь із сімох, найнятих вашою сестрою, раптом станеться лихо, гадаю, ви розглянете мою кандидатуру на його місце? — він хитро посміхнувся, вочевидь, дуже з себе задоволений.
— Певна річ, шестеро співців — так само недоречно, як і восьмеро. Я розпитаю про здоров’я Серсиних сімох. Як хтось із них нездужає, Брон вас розшукає.
— Чудово, мілорде.
На цьому Саймон міг би й попрощатися, але, розпалений тріумфом, не втримався й докинув:
— Я співатиму на весіллі короля Джофрі. І якщо мене запросять до двору, звісна річ, я запропоную королю найкращі свої композиції — пісні, які я співав уже тисячі разів, які точно всім сподобаються. Та якщо я раптом опинюсь у якійсь жахливій винарні... ну, буде нагода заспівати мою нову пісню. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...»
— До цього не дійде,— мовив Тиріон.— Даю вам слово Ланістера, Брон вас скоро викличе.
— Чудово, мілорде,— лисуватий співець з барилкуватим черевом знов узявся до ліри.
...Брон з кіньми чекав на початку провулку. Він допоміг Тиріону сісти в сідло.
— Коли мені його забирати в Сутінь-діл?
— Ніколи,— Тиріон розвернув коня.— Почекай три дні, потім повідомиш йому, що Гейміш Лірник зламав руку. Скажеш йому, що його теперішній одяг до двору не пасує, тож слід негайно змінити вбрання. Він без вагань з тобою піде,— скривився Тиріон.— Можеш забрати собі його язика, він-бо, кажуть, срібний, але решту ніхто й ніколи не має знайти.
— Є одна харчевня на Блошиному Дні,— широко посміхнувся Брон,— де готують смачнючу масну миску. З найрізноманітнішого м’яса, подейкують.
— Тільки мене туди ніколи не води,— Тиріон приострожив коня, переходячи на клус. Йому кортіло залізти в купіль — що гарячішу, то краще.
Однак і такого скромного задоволення він не отримав: не встиг він повернутись у свої покої, як Подрик Пейн повідомив, що його викликають у Вежу правиці.
— Вас хоче бачити його милість. Правиця. Лорд Тайвін.
— Я не забув, хто у нас правиця, Поде,— сказав Тиріон.— Я носа втратив, а не розум.
— Не відкусіть хлопцю голову! — розреготався Брон.
— А чом би й ні? Він усе одно нею ніколи не користується.
Тиріон не міг угадати, що ж він зробив не так цього разу. «Точніше, чого я не зробив». Виклик до лорда Тайвіна — не беззуба забава: батько ніколи не посилав по сина, щоб розділити з ним обід чи випити по кубку вина, оце вже точно.
За кілька хвилин, входячи в батькову світлицю, Тиріон почув незнайомий голос:
— ...вишневе дерево на піхви, обтягнуте червоною шкірою і оздоблене рядком заклепок — щирозлотних лев’ячих голів. Мабуть, з гранатами замість очей.
— З рубінами,— мовив лорд Тайвін.— Гранати не іскряться.
Тиріон прокашлявся.
— Мілорде! Викликали?
Батько звів очі.
— Так. Ходи сюди, поглянь.
На столі лежала купкою промащена тканина, а лорд Тайвін тримав у руці довгого меча.
— Весільний дарунок для Джофрі,— пояснив він Тиріону. У світлі, яке лилося з ромбовидних шибок, лезо, яке оглядав лорд Тайвін, мінилося чорним і червоним, а головка та хрестовина спалахували золотом.— Після тих дурних теревенів про Станіса з його чарівним мечем мені здалося, що і Джофрі варто подарувати щось надзвичайне. Король має носити королівську зброю.
— Надто вже серйозний меч для Джофрі,— зронив Тиріон.
— Він до нього доросте. Ось, попробуй на вагу,— він простягнув меча руків’ям уперед.
Той виявився набагато легшим, ніж очікувалося. Покрутивши його в руці, Тиріон зрозумів чому. Тільки з одного металу можна викувати меч водночас настільки тонкий і настільки міцний, щоб не підвів у бою,— ні з чим неможливо переплутати ці брижі, коли крицю нагортають тисячу разів.
— Валірійська криця?
— Так,— озвався лорд Тайвін з ноткою глибокого задоволення в голосі.
«Нарешті, батьку?» Мечі з валірійської криці — рідкісні й недешеві, та на світі їх ще лишилися тисячі, а в Сімох Королівствах, мабуть, сотні дві. Батька завжди дратувало, що дім Ланістерів такого не має. Давні королі Кичери володіли такою зброєю, але великий меч Яснорик утрачений відтоді, як король Томен Другий узяв його з собою у Валірію у той дурнуватий похід. Не повернувся ні Томен, ні дядько Геріон, наймолодший і найнерозважливіший з батькових братів, який років вісім тому вирушив на пошуки втраченого меча.
Принаймні тричі лорд Тайвін пропонував збіднілим домам купити в них меча, та всі його пропозиції завше твердо відкидали. Дрібні лордійчуки радше дочку віддадуть, якщо Ланістер попросить, а от старі родинні мечі вони бережуть.
Цікаво, думав Тиріон, а з чого викували цього меча? Небагато майстрів-зброярів здатні перекувати стару валірійську крицю, а таємниця її виготовлення взагалі втрачена з Руїною давньої Валірії.
— Дивні кольори,— зауважив Тиріон, обертаючи клинок у сонячному світлі. Здебільшого валірійська криця темно-сіра, мало не чорна,— і ця теж була чорна. Однак у брижах проступало темно-червоне. Два ці кольори накладалися, не змішуючись, у чітких брижах, наче хвилі ночі та крові на якомусь сталевому узбережжі.— Як вдалося зробити такий візерунок? Я нічого подібного в житті не бачив.
— Я теж, мілорде,— мовив зброяр.— Зізнаюся, таке поєднання кольорів ненавмисне. І не певен, що зміг би його повторити. Ваш лорд-батько просив, щоб меч відливав малиновим, у кольорі вашого дому, тож саме таку барву я підмішував у метал. Але валірійська криця — матеріал упертий. Подейкують, старі мечі мають пам’ять, легко вони не піддаються. Я сотні заклинань використав, силкувався додати червоному кольору яскравості, але той щоразу темнів, так наче клинок випивав з нього сонце. А деякі брижі взагалі не хотіли червоніти, як ви бачите. Якщо мілордам Ланістерам не подобається, я, звісно, попрацюю ще, скільки скажете, але...
— Немає потреби,— сказав лорд Тайвін.— Так годиться.
— Малиновий меч, можливо, гарно блищав би на сонці, та, якщо по правді, ці барви мені більше до смаку,— мовив Тиріон.— Лиховісна краса... з ними клинок унікальний. Думаю, другого такого меча в усьому світі не знайдеться.
— Знайдеться,— зброяр нахилився через стіл і розгорнув промащене ганчір’я, показуючи другий довгий меч.
Тиріон, відклавши меча Джофрі, взяв другого. Може, вони були й не зовсім близнюки, але брати точно. Цей був товщий і важчий, на півдюйма ширший і на три дюйми довший, але спільною була і виразність ліній, і характерний колір — брижі крові та ночі. Три глибокі рівчаки прорізали другий клинок від руків’я до кінчика; королівський меч мав тільки два. У Джофа руків’я було набагато пишніше оздоблене, хрестовина зроблена у вигляді лев’ячих лап з випнутими рубіновими пазурами, але сам держак в обох був з гарно вичиненої червоної шкіри, а головки — у вигляді лев’ячих голів.
— Неперевершено! — Навіть у Тиріонових невправних руках клинок здавався живим.— Ще не бачив такої чудової рівноваги.
— Бо це для мого сина.
«Можна й не питати для якого». Тиріон поклав меча Джеймі на стіл поряд з клинком Джофрі, подумавши: чи дасть Роб Старк дожити братові до того часу, коли він зможе взяти меча в руку? «Батько, без сумніву, в це вірить, бо для чого б тоді клинка замовляв?»