«Ага, друг»,— подумав Сем, слухаючи приглушені скрики Жиллі. Крастер — брутальний мужлай, який тримає своїх жінок і дочок залізною рукою. Та все одно його фортеця — прихисток для братів.
«Мерзлі ворони,— хихикав Крастер, коли вони приблукали до нього — оті кількоро, які пережили і сніг, і блідавців, і кусючий холод.— Щось ваша зграя поменшала відтоді, як ви вилетіли на північ». Однак він вділив їм місце до спання в себе на підлозі, дав їм дах над головою, який захищав од снігу, запалив багаття, щоб вони посушилися, а його жінки принесли в кухлях глінтвейну, щоб животи їм нагріти. «Кляті ворони»,— обзивав їх Крастер, проте годував, хай і вельми скромно.
«Ми тут гості,— нагадав собі Сем.— А Жиллі належить йому. Як дочка, як жінка. Чия покрівля, того й порядки».
Коли Сем уперше був у Крастеровій фортеці, до нього, благаючи про допомогу, прибігла Жиллі, і Сем віддав їй свого чорного плаща, щоб приховати круглий живіт, і відпровадив шукати Джона Сноу. Лицарі-бо мають захищати жінок і дітей. Небагато серед чорних братів було лицарів, та все ж... «Ми всі давали обітницю,— подумав Сем.— Я — щит, який боронить людську державу». А жінка — це жінка, хай і дикунка. «Ми мусимо їй допомогти. Мусимо». Жиллі злякалася за дитину: побоювалася, що народиться хлопчик. Дочок Крастер ростив і брав собі за жінок, але в господі його ніхто ніколи не бачив ні чоловіків, ні хлопчиків. Жиллі розповіла Джонові, що синів Крастер віддає «богам». «Якщо боги милостиві,— молився Сем,— то пошлють їй дівчинку».
А на горищі Жиллі притлумила зойк.
— Отак,— сказала якась жінка.— А тепер тужся, ну-бо. Ось, уже голівку його бачу.
«Її— жалібно подумав Сем,— її голівку».
— Холодно,— слабко промовив Банен.— Будь ласка! Мені так холодно.
Сем відклав миску й ложку, накинув на присмертного ще одну шкуру, пхнув поліно у вогонь. Жиллі зойкнула, почала важко сапати. Крастер гриз тверду чорну ковбасу. Для нього й для жінок ковбаса є, казав він, а для Нічної варти немає.
— Жінки,— нарікав він.— Вічно вони голосять! Он у мене колись свиня восьмеро поросят привела і навіть не хрокнула,— він, жуючи, обернувся й презирливо скосив оком на Сема.— Товста була, як ти, хлопче. Смертовбивце,— зареготав він.
Більше Сем витримати не міг. Він подибав геть від кострища, незграбно переступаючи через братів, які спали, сиділи й помирали на твердій земляній долівці. Від диму, зойків і стогонів паморочилось у голові. Схиливши голову, він випірнув з-під оленячої запони, яка правила Крастерові за двері, й вийшов у пообіддя.
День був хмарний, та все одно Сем, вийшовши з півтемряви надвір, мало не засліп. Гілки дерев угиналися від налиплого снігу, сніг укривав золоті й іржаві пагорби, та було його вже менше. Хуртовина минулася, і ті дні, що їх брати пересиділи у Крастеровій фортеці, були... ну, якщо й не теплі, то не такі холоднючі. До Сема долинало тихе крапання води: це танули бурульки, що звисали з товстого дернового даху. Глибоко зітхнувши, Сем роззирнувся.
На заході у конов’язі порались Олло Безрукий і Тим Стоун, годуючи й напуваючи зацілілих гаронів.
З підвітряного боку ще кілька братів різали й білували коней, які так ослабли, що далі все одно йти не зможуть. Списники й лучники патрулювали з цього боку земляного валу — єдиного укріплення, яке відділяло Крастерову фортецю від лісу, а з дюжини багать здіймалися товсті цівки синювато-сірого диму. До Сема долинав далекий стукіт сокир у лісі: це робоча команда рубала дрова на багаття, щоб вистало палити всю ніч. Ночі — недобрий час. Коли темніє. І холодніє.
За той час, поки сиділи у Крастера, ніхто не нападав — ні блідавці, ні Чужі. І не нападуть, говорив Крастер. «Людині побожній нема чого боятися. Колись я Мансу Рейдеру так і сказав, коли він тут винюхувати припхався. Він і слухати не хотів, як ото ви, ворони, зі своїми мечами й клятими багаттями. Коли прийде білий холод, це вам не допоможе. З богами ліпше дружити».
Жиллі теж казала про білий холод, розповідала і про офіру, яку приносить Крастер своїм «богам». Сем, почувши це, ладен був його вбити. «За Стіною не діють закони,— нагадав він собі,— а Крастер — друг Варти».
З-за мазаної «фортеці» долинув уривчастий скрик. Сем пішов подивитися. Під ногами хлюпав розталий сніг упереміш з багнюкою — Крастерове лайно, як запевняв Стражденний Ед. Але багнюка, як на лайно, була занадто густа: засмоктувала Семові чоботи так, що один мало не зіслизнув з ноги.
За городом і порожньою вівчарнею дюжина чорних братів стріляла з луків по солом’яних мішенях. Стрункий білявий стюард на прізвисько Славний Донел з п’ятдесятьох ярдів поцілив майже в яблучко.
— Ану перевершіть мене,— мовив він.
— І перевершу,— озвався Ульмер — сутулий і сивобородий, з обвислою шкірою і такими самими руками; він вийшов на позицію і витягнув з сагайдака на поясі стрілу. Замолоду він був розбійником, входив у сумнозвісне братство королівського лісу. Стверджував, що прострелив колись руку Білому Бику з королівської варти — хотів украсти цілунок з вуст дорнської князівни. Заодно украв у неї коштовності та скриньку золотих драконів, але напідпитку похвалявся тільки цілунком.
Напнувши тятиву, він випустив стрілу — пливку, як літній шовк. Вона поцілила в мішень ще на дюйм ближче від стріли Донела Гіла.
— А так, хлопче? — поцікавився він, відступаючи.
— Непогано,— буркітливо мовив молодший.— З бічним вітром пощастило. Коли я стріляв, він був дужчий.
— На це робиться поправка. У тебе гарне око і тверда рука, але цього замало, щоб перевершити хлопця з королівського лісу. Лучник Дик — ось хто навчив мене згинати лук, а кращого стрільця світ не знав. Я вам розповідав про старого Дика, ні?
— Три сотні разів, не більше.
У Чорному замку не було людини, яка б не чула Ульмерових оповідок про знатну банду розбійників за давніх часів: про Саймона Тойна й Усміхненого лицаря, про Освина Довгошийого Тричі-повішеного, про Венду Білу Оленицю; про Лучника Дика, Барилкуватого Бена й інших. Славний Донел роззирнувся, шукаючи порятунку, й запримітив Сема, який застиг у болоті.
— Смертовбивче,— покликав він.— Ходи сюди, покажеш, як ти Чужого зарізав,— він простягнув довгий тисовий лук.
Сем почервонів.
— Я не стрілою, а кинджалом, драконовим склом...
Він-бо чудово знав, що буде, як він візьме до рук лука. В мішень він не поцілить, а стріла полетить через насип просто в ліс. А тоді вибухне регіт.
— Байдуже,— мовив Алан Розбі, ще один вправний стрілець.— Нам усім кортить поглянути, як стріляє Смертовбивця. Так, хлопці?
Сем не мав сили на них дивитися — бачити ці глузливі посмішки, слухати ці злі жартики, помічати презирство в очах. Сем уже був розвернувся йти геть, але нога застрягла в болоті, а коли він хотів її витягнути, загубив чобота. Довелося опуститися навколішки, щоб висмикнути його, і це під регіт, який дзвенів у нього у вухах. На той час як він нарешті втік, всі пальці були мокрі через кілька пар шкарпеток. «Дармоїд,— думав він.— Батько мав рацію. Не маю я права жити, коли загинуло стільки хоробрих вояків».
На південь від брами наглядав за багаттям Грен: роздягнувшись до пояса, рубав дрова. Він розчервонівся від натуги, а зі шкіри випаровувався піт. Та коли, пихтячи, наблизився Сем, він широко всміхнувся.
— Чобіт Чужі вхопили, Смертовбивче?
«І він теж?»
— Застряг у болоті. І не називай мене так, будь ласка.
— А чом би й ні? — щиро здивувався Грен.— Гарне прізвисько, й ти його заслужив.
Пип завжди дражнив Грена, що він тупий як мур, тож Сем терпляче пояснив:
— Це те саме, що боягузом мене обізвати,— мовив він, стоячи на лівій нозі й натягуючи брудний чобіт.— Вони з мене глузують, точно як з Бедвика, прозиваючи його Велетом.
— Ні, він не Велет,— погодився Грен,— і Пол не був малим. Ну, може, хіба що немовлям, але не довше. Але ти і справді зарізав Чужого, тож це не одне й те саме.