— Я просто... та я не... я був такий переляканий!
— Не більше за мене. Це тільки Пип каже, що я такий тупий, аж і боятися не здатен. Але я боюся, як і всі,— Грен нахилився підняти розрубане поліно і вкинути його у вогонь.— Я теж боявся Джона, коли доводилося з ним битися. Він-бо такий меткий, і бився так, наче зараз уб’є мене...— Вологе зелене дерево довго диміло у вогні, поки розгориться.— Але я ніколи в цьому не зізнавався. Іноді мені здається, що всі ми вдаємо хоробрих, але насправді зовсім не такі. Може, вдавати — перший крок до хоробрості, не знаю. Тож нехай називають тебе Смертовбивцею, хіба не байдуже?
— Тобі ж не подобалося, коли сер Алісер називав тебе Туром.
— Бо він цим хотів сказати, що я дебелий і дубоголовий,— Грен почухав бороду.— А от якщо Пип мене Туром хотів називати — будь ласка. Чи ти, чи Джон. Тури — люті й дужі тварини, тож це не так уже погано, а я справді здоровань, і досі росту. Невже не краще бути Семом Смертовбивцею, ніж сером Поросятком?
— А чому я не можу бути просто Семом Тарлі? — Сем важко сів на вологу колоду, яку Грен ще тільки зібрався розрубати.— Це ж бо драконове скло знищило отого. Не я, а драконове скло.
Він це казав. Усім це казав. Але ніхто, він бачив, йому не повірив. Чингал, показавши Семові свій знаменитий чингал, мовив: «Он у мене залізо, для чого мені скло?» Бурий Бернар і всі три Гарти не приховували, що не вірять у цю історію, Роллі Сестритонський заявив прямо: «Мабуть, у кущах зашелестіло, ти ножем штрикнув — а виявилося, що там Малий Пол сів посрати, от вам і довелося вигадувати побрехеньку».
Але Дайвен їх вислухав, і Стражденний Ед, і навіть примусили Сема з Греном розповісти все лорду-командувачу. Всю оповідь Мормонт хмурився й ставив підступні запитання, але він, людина обережна, ніколи не відкидав найменших можливостей. Він попросив у Сема віддати все драконове скло, яке той ще мав у наплічнику, хоча лишилося його вже небагато. Щоразу як Сем згадував про схованку, яку Джон розкопав на Кулаці, йому плакати кортіло. Там-бо були і кинджальні леза, і вістря до списів, і щонайменше дві чи ти сотні наконечників до стріл. Джон наробив кинджалів для себе, для Сема й для лорда-командувача, подарував Семові вістря до списа, старий тріснутий ріжок і трохи наконечників до стріл. Жменю наконечників узяв собі Грен, та це й усе.
Отож тепер вони мали Мормонтів кинджал і той, якого Сем віддав Гренові, плюс вісімнадцять стріл і довгий спис із твердого дерева з гостряком з драконового скла. Вартові на чатах передавали спис від зміни до зміни, а стріли Мормонт розподілив поміж найкращими лучниками. Білл Буркотун, Гарт Сіроперий, Роннел Гарклі, Славний Донел Гіл і Алан з Розбі отримали по три, а Ульмер — чотири. Та навіть якщо всі їхні постріли будуть влучні, дуже скоро їм усе одно доведеться перейти на вогненні стріли, як і всім решта. На Кулаці вони випустили сотні запалених стріл, а блідавці наступали й наступали.
«Цього недосить»,— думав Сем. Крастерові похилі частоколи, укріплені землею і підталим снігом, навряд чи затримають блідавців, які здолали значно крутіші схили Кулака й посипалися через мур городища. Та й замість трьох сотень братів, вишикуваних у дисципліновані лави, тут блідавці наскочать на сорок одного вцілілого голодрабця, причому дев’ятеро з цих голодрабців поранені настільки важко, що битися все одно не зможуть. До Крастера крізь метелицю приблукало сорок чотири брати з понад шістдесятьох, які пробилися з Кулака, але троє з них уже померло від ран, а Банен скоро стане четвертим.
— Гадаєш, блідавці пішли собі? — запитав Сем у Грена.— Чого вони не йдуть сюди прикінчити нас?
— Вони приходять тільки в холод.
— Так,— мовив Сем,— але чи це холод прикликає блідавців — чи блідавці приносять холод?
— Хіба не байдуже? — Грен змахнув сокирою — і навсібіч полетіли тріски.— Головне, що приходять вони одночасно. Гей, зате нині ми знаємо, що їх убиває драконове скло, тож вони, може, вже й зовсім не прийдуть. Вони, може, тепер нас бояться!
Семові б хотілося в це вірити, але йому здавалося: коли ти мертвий, ти вже не знаєш страху — так само як не знаєш болю, кохання чи обов’язку. Обхопивши коліна руками, він прів під численними шарами вовни, шкіри й хутра. Кинджал з драконового скла розтопив оту білу істоту в лісі, щира правда... але Грен чомусь вирішив, що з блідавцями буде так само. «А ми цього напевно не знаємо,— думав Сем.— Ми взагалі нічого не знаємо. Був би з нами Джон!» До Грена він добре ставився, але з ним так не побалакаєш. «Джон би точно мене Смертовбивцею не називав. І з ним можна було би поговорити про малюка Жиллі». Але Джон поїхав з Кворином Півруким, і відтоді від нього не було ні звісточки. «У нього теж є кинджал з драконового скла, та чи здогадається він ним скористатися? А може, він давно вже замерзнув десь у канаві й помер... ба гірше: помер і повстав?»
Сем не міг збагнути, навіщо богам забирати таких, як Джон Сноу і Банен, а натомість лишити його — недолугого боягуза. Та він мав померти ще на Кулаці, він тричі там обмочився, ще й меча загубив. Він би й помер у лісі, якби Малий Пол не взяв його собі на плечі. «Якби ж це був просто сон! Тоді б я міг прокинутися». Як би гарно було прокинутися на Кулаці Перших Людей, коли поряд ще були всі друзі, навіть Джон з Привидом. А ще краще — в Чорному замку за Стіною, у їдальні отримати від Трипалого Гоба миску манної каші з великою ложкою масла, яке тане посередниці, та з краплинкою меду до всього. На саму думку про це в нього забуркотіло в животі.
— Сноу!
Сем звів очі на звук. Навколо багаття кружляв крук лорда-командувача, ляпаючи в повітрі широкими чорними крилами.
— Сноу,— крукав птах.— Сноу, Сноу!
Куди прилітав крук, там скоро з’являвся Мормонт. З-під дерев випірнув лорд-командувач верхи на своєму гароні — їхав поміж старого Дайвена й гостролицього як лисичка Роннела Гарклі, якого підвищили на місце Торена Смолвуда. «Хто тут?» — звично гаркнув списник при брамі, і Старий Ведмідь буркнув:
— А хто, сьоме пекло, ти гадаєш, тут їде? Тобі Чужі очі посліпили?
Він проїхав між двох стовпів, на одному з яких стримів череп барана, а на другому — ведмедя, зупинився, підніс кулак і присвиснув. На його поклик спустився крук.
— Мілорде,— мовив Роннел Гарклі,— в нас лише двадцять двоє коней, і я маю сумніви, що бодай половина з них доїде до Стіни.
— Я знаю,— пробурчав Мормонт.— Але їхати все одно треба. Крастер ясно дав це нам на здогад,— він глянув на захід, де сонце ховалося за темними хмарами.— Боги дали нам відстрочку, та чи надовго? — Мормонт стрибнув з сідла, підкинувши крука назад у повітря. Побачивши Сема, він прогуркотів: — Тарлі!
— Мене? — Сем незграбно звівся на ноги.
— Мене? — приземлився крук старому на голову.— Мене?
— А твоє прізвище Тарлі? Чи в тебе тут ще братик є? Так, тебе. Стули рота і йди за мною.
— За вами? — пискнув Сем.
Лорд-командувач Мормонт спопелив його поглядом.
— Ти — вояк Нічної варти. Тому постарайся не обмочувати штанці щоразу, як я на тебе подивлюся. Ходімо, кажу,— рушив він, чвякаючи черевиками в грязюці, й Сем поквапився за ним.— Я тут думав над твоїм драконовим склом...
— Воно не моє.
— Ну, то над драконовим склом Джона Сноу. Якщо все, що нам потрібно, це кинджали з драконового скла, як це так, що в нас їх тільки два? Кожен вояк на Стіні має отримати такий на озброєння того самого дня, коли дає обітницю.
— Але ж ми не знали...
— Не знали! А колись-бо знали. Нічна варта призабула про своє справжнє призначення, Тарлі. Ніхто не ставить стіну заввишки сімсот футів, щоб якісь там дикуни у шкурах не крали жінок. Стіна була збудована для захисту держави, для захисту людей... і не від інших людей, якими, власне, і є дикуни врешті-решт. Забагато років минуло, Тарлі, забагато сотень і тисяч років. Ми забули, хто наш справжній ворог. І ось він уже тут, але ми гадки не маємо, як з ним боротися. Чи правда, що драконове скло могли робити лише дракони, як переказує простолюд?
— М-мейстри думають, що ні,— затинаючись, озвався Сем.— Мейстри кажуть, воно плавиться в горнилах землі. Й називають його обсидіаном.