— Дорога далека,— мовив Сем.— Я ніколи Стіни не дістануся, мілорде.
Він так знесилів! Хотілося заснути, заснути, заснути й ніколи не прокидатися, і він знав: якщо залишиться, дуже скоро Чингал, чи Олло Безрукий, чи Клишоногий Карл за щось на нього розлютяться й виконають це його бажання — просто щоб подивитися, як він помирає.
— Я б радше з вами лишився. Бачте, я вже не боюся. Ні вас, ні... нічого.
— А мав би,— промовив жіночий голос.
Над ним столи троє Крастерових жінок. Двоє були виснажені старі, яких Сем не знав, а от між них стояла Житті, замотана в хутра, притискаючи до грудей біло-коричневий хутряний згорток, у якому, певно, ховався її малюк.
— Нам не дозволено розмовляти з Крастеровими жінками,— сказав до них Сем.— Це наказ.
— Пізно вже. Найчорніші ворони зараз у пивниці обжираються,— мовила стара по ліву руч,— або нагорі з дівчатами. Та вони скоро повернуться. І вам на той час краще вже забратися. Коні повтікали, але Дая двох упіймала.
— Ти ж казав, що поможеш мені,— нагадала йому Жиллі.
— Я казав, тобі Джон поможе. Джон хоробрий, він добрий вояк, але, боюся, він уже загинув. А я боягуз. Ще й товстун. Тільки подивись, який я товстий! Крім того, лорд Мормонт поранений. Хіба не бачите? Я не можу кинути лорда-командувача.
— Дитино,— сказала друга літня жінка,— старому ворону вже не до тебе. Поглянь.
Мормонтова голова й досі лежала в Сема на колінах, але очі були розплющені й невидющі, а губи вже не ворушилися. Крук, схиливши голову набік, кракнув, тоді поглянув на Сема.
— Ячмінь?
— Нема. Нема в нього ячменю...— Сем стулив Старому Ведмедю повіки та спробував згадати молитву, але на думку спадало єдине: — Мати, зглянься! Мати, зглянься! Мати, зглянься!
— Мамця тобі тут не допоможе,— зронила стара по ліву руч.— І оцей мрець також. Забирай його меча, забирай його велику теплу шубу, забирай його коня, якщо вдасться його знайти. І тікай.
— Дівчинка не бреше,— мовила стара праворуч.— Це моя дівчинка, і я брехню з неї ще змалечку вибила. Ти казав, що поможеш їй. То роби, як каже Ферні, хлопче. Забирай дівчину, і хутко.
— Хутко,— підхопив крук.— Хутко, хутко, хутко.
— Куди? — збентежився Сем.— Куди мені її забирати?
— Кудись, де тепло,— в унісон промовили обидві старі.
— Мене й малюка,— плакала Жиллі.— Будь ласка. Я тобі буду за жінку, як була Крастерові. Будь ласка, пане вороне. Він-бо хлопчик, як Нелла й казала. Якщо ти його не забереш, заберуть вони.
— Вони? — перепитав Сем, і ворон повторив луною:
— Вони. Вони. Вони.
— Хлопчикові брати,— сказала літня жінка ліворуч.— Крастерові сини. Здіймається білий холод, вороне. Я його кістьми відчуваю. А старі бідолашні кості не брешуть. Скоро вже прийдуть вони — синове.
Арія
Очі вже призвичаїлися до темряви. Коли Гарвін стягнув з Аріїної голови каптура, від рудуватого сяйва в печері попід пагорбом дівчинка закліпала, мов якась дурна сова.
В центрі земляної долівки було викопане велетенське кострище, і язики полум’я, танцюючи й потріскуючи, здіймалися до задимленої стелі. Стіни були наполовину кам’яні, а наполовину земляні, і крізь них, мов тисячі повільних білих змій, тягнулося товсте коріння. З-під того коріння просто в неї на очах з’являлися люди — виринали з темряви, щоб поглянути на бранців, виходили з чорних як ніч тунелів, висипали з розпадин і розколин зусібіч. В одному місці, подалі від кострища, хвости сплітались у якусь подобу драбини, яка вела нагору, в печеру, де сидів чоловік, майже схований у клубку коріння віродерева.
Лим скинув каптура з Гендрі.
— Що це за місце? — поцікавився той.
— Старе місце, глибоке й таємне. Прихисток, куди не доберуться ні вовки, ні леви.
«Ні вовки, ні леви». В Арії шкіра сиротами вкрилася. Їй пригадався її сон, і смак крові, коли вона відкусила чоловікові руку по саме плече.
Хай яке велике горіло багаття, та печера була ще більша: важко було й сказати, де вона починається і де закінчується. Тунелі могли виявитися і два фути завглибшки — і тягнутися на дві милі. Арія бачила і чоловіків, і жінок, і дітей — усі вони сторожко поглядали на неї.
— Ось тобі чаклун, білочко,— сказав Зеленобородий.— Тепер отримаєш усі відповіді на свої питання.
Він указав на багаття, біля якого стояв Том Семиструнець, перемовляючися з високим худорлявим чоловіком у подертій рожевій мантії, поверх якої красувалися розрізнені деталі старих обладунків. «Ні, це не може бути Торос Мирський». Арія пам’ятала червоного жерця — тлустого та круглолицього, з блискучою лисиною. А в цього було змарніле обличчя й повна голова кошлатого сивого волосся. Том щось сказав, і чоловік поглянув на Арію, і їй здалося, що зараз він до неї підійде. Але тут з’явився Божевільний Мисливець і підштовхнув на світло свого бранця — і всі забули про неї і про Гендрі.
Мисливець виявився кремезним чолов’ягою в заплатаній дубленій шкірянці, лисуватим, з коротким підборіддям, ще й сварливим. У Скельному Септі Арія думала, що Лима й Зеленобородого роздеруть на шмаття, коли вони зітнулися з Мисливцем біля воронячих кліток, бо хотіли забрати його бранця до лорда Лискавки. Навколо крутилися хорти, чмихали й гарчали. Але Том утихомирив їх своєю грою, Гвоздика прибігла на площу з цілим фартухом кісток і баранячого сала, а Лим указав на Ангая, що стояв у вікні борделю з напнутим луком у руках. Божевільний Мисливець обізвав їх усіх підлабузниками, але врешті погодився відвезти свою здобич лорду Берику на розсуд.
Зап’ястки бранцю скрутили конопляною мотузкою, на шию накинули петлю, а на голову натягнули мішок, але навіть так від чоловіка віяло небезпекою. Арія відчувала це через усю печеру. Торос — якщо то був Торос — зустрів полонителя й полоненого на півдорозі до багаття.
— Як ви його схопили? — запитав жрець.
— Собаки занюхали слід. Ви не повірите — він спав п’яний під вербою.
— Зраджений своїми,— Торос обернувся до бранця і стягнув йому з голови мішок.— Ласкаво просимо до нашої скромної зали, псе. Звісно, не така вона пишна, як Робертова тронна зала, зате товариство краще.
Мінливе полум’я розмалювало попечене обличчя Сандора Клігана жовтогарячими тінями, тож він здавався ще моторошнішим, ніж за денного світла. Коли він смикнув мотузку, яка зв’язала йому руки, посипалися струпи. У Гончака сіпнулися губи.
— Я тебе знаю,— мовив він до Тороса.
— Знав. У рукопашній ти проклинав мій вогненний меч, але я тебе тричі ним побивав.
— Торос Мирський. Раніше ти голив голову.
— На знак смирення, та насправді це марнославство. Крім того, лезо я в лісі загубив,— мовив Торос і поплескав себе по животу.— Мене стало менше й водночас більше. Рік у глушині — і сальце тане. Шкода, що нема такого кравця, який підігнав би мені шкіру. Може, тоді б я знову помолодів, і гарні панни обсипали б мене поцілунками.
— Тільки підсліпуваті, жерче.
Беззаконники зареготалися, і найголосніше — сам Торос.
— Атож. Але я вже не той липовий жрець, якого ти знав. Лорд Лискавка збудив моє серце. Прокидаються давно поснулі сили, вирує в землі енергія. Я це бачив у полум’ї.
Гончака це не вразило.
— Плював я на твоє полум’я. І на тебе теж,— він роззирнувся, роздивляючись інших.— Дивне в тебе товариство, як на святенника.
— Це все мої браття,— просто відповів Торос.
Наперед ступив Лим Лимонний Плащ. Вони з Зеленобородим єдині з усіх були такі на зріст, що очі в них опинилися на одному рівні.
— Менше гавкай, псе. Твоє життя в наших руках.
— То помийте руки від гівна,— реготнув Гончак.— Скільки ви вже в цій дірі ховаєтеся?
На саме припущення, що вони тут боягузи, Ангай Лучник наїжачився.
— Ти в цапа запитай, чи ми ховаємося. У брата свого запитай. У лорда п’явок запитай. Ми їм усім кров пустили.
— Оце ви? Не смішіть! Та ви на свинарів схожі більше, ніж на солдатів.