— Серед нас були і свинарі,— сказав невисокий чоловік, якого Арія не знала.— Були дубильники, співці й мулярі. Тільки до війни.
— З Королівського Причалу ми виїхали підданими Вічнозиму, Дарі й Чорногавані, підданими Малері й Вайлдів,— почувся раптом голос: серед коріння на стіні, посередині між долівкою і стелею, сидів чоловік.— Виїхали лицарями, зброєносцями й солдатами, лордами й простолюдом, і зв’язувала нас лише мета. Нас було сто двадцять, коли ми виїхали здійснити королівське правосуддя щодо вашого брата,— мовець почав спускатися «драбиною» з коріння на землю.— Сто двадцять хоробрих і вірних вояків, яких вів дурень у зірчастому плащі...— Схожий на опудало чоловік вдягнений був у чорний потертий плащ з розсипом зірок і чорний нагрудник з пощербинами від сотень боїв. Обличчя його майже цілком ховалося під густою золотисто-рудою рослинністю, якщо не рахувати лисини над лівим вухом, де в черепі лишилася вм’ятина.— Більш як вісімдесят наших уже полягло, але мечі з їхніх рук підхопили інші,— спустився чоловік на землю, і розбійники потіснилися, даючи йому дорогу. Арія бачила, що одного ока йому бракує, шкіра навколо очниці вся пошрамована та зморщена, а навколо шиї чорніє слід.— І з їхньою допомогою ми боремося, як можемо, за Роберта й за королівство.
— За Роберта? — не вірячи власним вухам, прохрипів Сандор Кліган.
— Нас послав Нед Старк,— мовив Джек-Щасливець у циліндричному шоломі,— але ж він, даючи нам наказ, сидів на Залізному троні, тож насправді не його ми були піддані. А Робертові.
— Роберт нині король над червами. То ось чого ви сидите під землею — це в нього двір такий?
— Король помер,— погодився лицар-опудало,— але ми й досі королівська рать, хай і згубили королівський штандарт на Балаганному Броді, коли на нас напали різуни вашого брата,— він притиснув кулак до грудей.— Роберт загинув, але його держава живе. І ми її захищаємо.
— Захищаєте? — пирхнув Гончак.— Вона тобі мамуся, Дондаріоне? Чи твоя повія?
«Дондаріон?» Берик Дондаріон з лиця був уродливий: Сансина подружка Джейн у нього навіть закохалася. Та навіть Джейн Пул не могла бути такою сліпою, щоб вважати привабливим оцього чоловіка. Проте, поглянувши на нього уважніша, Арія побачила сліди роздвоєної фіолетової блискавки на потрісканій емалі нагрудника.
— Каміння, дерева й ріки — ось ваша держава,— казав тим часом Гончак.— Каміння потребує захисту? Роберт так би точно не вважав. Усе, що не можна затягнути в ліжко, збороти чи випити, наводило на нього нудьгу, і так само навели б на нього нудьгу ви... ви, браві компанійці.
В печері вибухнув ґвалт.
— Ще раз нас так обізвеш, псе, і язика проковтнеш! — висмикнув довгого меча Лим.
Гончак презирливо втупився в клинок.
— Ото хоробрий чолов’яга — заголює меча перед зв’язаним бранцем. Розв’яжи мене — ні? Тоді й побачимо, який ти хоробрий,— мовив він і озирнувся до Божевільного Мисливця, який стояв позаду.— А ти? Чи всю свою мужність у псарні залишив?
— Ні, а от тебе у клітці варто було залишити,— Мисливець витягнув ножа.— Та ще й не пізно.
Гончак розреготався йому в обличчя.
— Ми тут усі брати,— оголосив Торос Мирський.— Священне братство, яке присягнуло державі, богові й одне одному.
— Побратимство без прапорів,— торкнув струну Том Семиструнець.— Лицарство печеристого пагорба.
— Лицарство? — глумливо повторив Кліган.— Дондаріон і справді лицар, а от решта — жалюгідні розбійники та злидарі, яких я в житті не бачив. Та з мого лайна кращі за вас вояки вийдуть.
— Будь-який лицар має право висвятити лицаря,— сказало опудало, що виявилося Бериком Дондаріоном,— і всі вояки, яких ти перед собою бачиш, відчули доторк меча в себе на плечі. Ми — забута зграя.
— Відпустите мене — і я про вас теж забуду,— прохрипів Кліган.— Але якщо збираєтеся мене вбити, то починайте вже. Забрали в мене меча, коня, золото, забирайте вже й життя — і по всьому... тільки досить уже з мене цього святенницького базікання.
— Скоро помреш, псе,— пообіцяв Торос,— але буде це не вбивство, а виконання справедливого вироку.
— Ага,— підтвердив Божевільний Мисливець,— і доля ця краща, ніж ти заслужив за все, що зробили ваші. Леви, ось як ви себе називаєте. В Шерері й на Балаганному Броді ґвалтували шести- й семирічних дівчаток, а немовлят рубали навпіл на очах у матерів. Справжній лев такої жорстокості не має.
— Не було мене ні в Шерері, ні на Балаганному Броді,— сказав до нього Гончак.— Тож своїх мертвих діток можеш комусь іншому підкидати.
— Хочеш заперечити,— озвався на це Торос,— що дім Кліганів збудований не на костях мертвих дітей? Я бачив, як перед залізним троном поклали королевича Ейгона і королівну Рейніс. На вашому гербі мало би двоє закривавлених немовлят бути, а не оті бридкі пси.
У Гончака сіпнувся рот.
— Ви мене з братом переплутали? Чи народитися Кліганом — уже злочин?
— Убивство — злочин.
— Кого я вбив?
— Лорда Лотара Малері й сера Гладена Вайлда,— сказав Гарвін.
— Моїх братів Лістера й Ленокса,— додав Джек-Щасливець.
— Добродія Бека й мірошниченка Маджа з Донелбору,— гукнула з темряви якась стара.
— Меріманову вдову, яка так любо кохалася,— докинув Зеленобородий.
— Отих септонів у Мулистому Ставку.
— Сера Андрі Чарлтона. Його зброєносця Лукаса Рута. Всіх чоловіків, жінок і дітей у Філдстоні й Мишачому Млині.
— Лорда і леді Дедингів, багатіїв.
До перерахунку долучився Том Семиструнець.
— Аліна з Вічнозиму, Джота Влучнолука, Малого Мата і його сестру Ранду, Рина Ковадло. Сера Ормонда. Сера Дадлі. Пейта з Морі, Пейта зі Списолісу, Пейта Старого Баняка, а ще Пейта з Шермерового Гаю. Сліпого Віла Різьбяра. Добродійку Мейрі. Мейрі Повію. Бекку Булочницю. Сера Реймуна Дарі, лорда Дарі, молодого лорда Дарі. Бракенського Байстрюка. Лучника Вілла. Гарслі. Добродійку Ноллу...
— Досить! — Гончакове обличчя пашіло люттю.— Скільки галасу! Ці імена нічого не означають. Хто це такі?
— Люди,— сказав лорд Берик.— Люди великі й маленькі, молоді й старі. Добрі люди й лихі, але всі вони загинули на вістрі ланістерівських списів або з розпоротими ланістерівським мечем животами.
— Мого меча в тих животах не було. А хто скаже інакше, той клятий брехун.
— Ти служиш Ланістерам з Кичери Кастерлі,— сказав Торос.
— Колись служив. І я, і ще тисячі людей. То всі ми винні у злочинах інших? — Кліган сплюнув.— Може, ви таки справді лицарі. Брешете ви як лицарі, може, й убиваєте як лицарі.
Лим і Джек-Щасливець почали були репетувати на нього, але Дондаріон підніс руку, закликаючи їх до тиші.
— Поясни, що ти маєш на увазі, Клігане.
— Лицар — це меч на коні. А все решта — обітниці, помазання, прихильність леді — просто шовкові стрічечки на мечі. Може, коли з нього звисають стрічечки, меч видається гарнішим, але вбиває він так само смертельно. Тому начхати на стрічечки — запхайте свої мечі собі в дупу. Я такий самий, як ви. Відмінність лише в одному: я не брешу, хто я такий. Тому просто вбийте мене, але не переконуйте, що я вбивця і що ваше лайно не тхне. Чули мене?
Арія метнулася повз Зеленобородого з такою швидкістю, що він і оком кліпнути не встиг.
— Ви вбивця! — заверещала вона.— Ви вбили Майку, і не заперечуйте. Ви його вбили!
Гончак втупився в неї, не впізнаючи.
— Хто такий цей Майка, хлопче?
— Я не хлопчик! А от Майка був хлопчиком. Сином різника, і ви його вбили. Джорі казав, ви його надвоє розрубали, а в нього навіть меча не було.
Вона відчувала, що на неї тепер дивляться всі — жінки, діти й чоловіки, які називають себе лицарями порожнистого пагорба.
— А це хто? — поцікавився хтось.
Відповів Гончак.
— Сьоме пекло! Менша сестричка. Шмаркачка, яка викинула гарненького меча Джофрі в річку,— він зареготав-загавкав.— А ти знаєш, що ти мертва?
— Ні, це ви мертвий,— кинула вона у відповідь.
Гарвін, узявши її за руку, потягнув назад, а лорд Берик мовив:
— Дівчина звинувачує вас у вбивстві. Ви заперечуєте, що вбили різникового сина Майку?