На щастя, її син повівся розсудливіше за її брата. Роб ласкаво привітав Фреїв, знайшов для їхнього почту місце в касарнях, пошепки попросив сера Дезмонда Грелла відійти, щоб надати честь Лотару провести лорда Гостера в останню путь. «Він мудрий не по літах, мій син, життя навчило». Можливо, дім Фреїв і відцурався короля на Півночі, але ж лорд Переправи залишається найсильнішим прапороносцем Річкорину, а Лотар сюди прибув від його імені.
Звідні ґрати поїхали вгору, і семеро, зайшовши у воду, відштовхнули лорда Гостера від водяних сходів. Коли човна спускали за течією, Лотар Фрей, дебелий і м’якотілий, уже важко відсапувався. Джейсон Малістер з Тайтосом Блеквудом стояли по груди у воді, спрямовуючи ніс човна.
Кетлін спостерігала з бійниці на зубчастій стіні — чекала й дивилася, як чекала й дивилася стільки разів! Внизу бистрий і шалений Ріннєкрут, наче спис, устромлявся в бік широкого Червоного Зубця, і його біло-блакитні води змішувалися з мулистими червонувато-брунатними водами великої річки. Над водою висів ранковий туман — легкий, як осіннє павутиння, як імла спогадів.
«На діда чекають Бран з Риконом,— сумно подумала Кетлін,— як колись чекала я».
Довгастий човник випірнув з-під червоної мурованої арки Водяної брами, набираючи швидкість у стрімкій течії Ріннєкрута, й опинився у вирі, де притока впадала в ріку. Коли човник з’явився з-під високих мурів замку, його квадратне вітрило напнулося, і Кетлін побачила, як сонце відбилося від батькового шолома. Стерно трималося прямо, і лорд Гостер спокійно поплив на середину ріки, просто в сонце на сході.
— Зараз,— підказав дядько. Брат Едмур — уже справжній лорд Едмур, коли вона зможе до цього звикнути? — вклав стрілу в тятиву. Зброєносець підніс головешку до її вістря. Едмур дочекався, поки полум’я розгориться, тоді підняв великого лука, натягнув тятиву до вуха й відпустив. З низьким дзижчанням стріла рвонула вперед. Кетлін провела її політ і очима, і серцем, аж поки стріла з тихим сичанням не впала у воду далеченько позаду човна лорда Гостера.
Едмур стиха вилаявся.
— Вітер,— мовив він, витягаючи другу стрілу.— Ще раз.
Головешка торкнулася просоченої олією ганчірки, прив’язаної зразу за гостряком, язики полум’я лизнули стрілу, Едмур підняв лук, напнув тятиву й відпустив. Стріла полетіла високо й далеко. Задалеко. Зникла в ріці за дюжину ярдів попереду човна, полум’я блимнуло та згасло. Едмурова шия почервоніла, кольором зрівнюючись із бородою.
— Ще раз,— скомандував він, дістаючи з сагайдака третю стрілу. «Він сам напружений, як тятива»,— подумала Кетлін.
Сер Бринден, схоже, теж це бачив.
— Дозвольте мені, мілорде,— запропонував він.
— Я сам,— не здавався Едмур. Підставив стрілу, щоб підпалили, рвучко підніс угору лук, зробив глибокий вдих, напнув тятиву. Довгу мить він, здавалося, вагався, а вогонь, потріскуючи, повз по стрілі. Нарешті відпустив. Стріла рвонула вгору, вгору, тоді по дузі почала падати, падати, падати... й зі свистом пролетіла повз напнуте вітрило.
Схибив на якусь долоню, та все одно схибив.
— Чужі б її забрали! — вилаявся брат. Човен уже відплив майже за межі досяжності, то зникаючи в річковому тумані, то виринаючи з нього. Едмур без слова вручив лук дядькові.
— Хутко,— звелів сер Бринден. Вклав стрілу, притримав її, поки підпалювали, напнув тятиву й відпустив, ще Кетлін не встигла переконатися, що полум’я розгорілося... але стріла майнула вгору, і вона побачила в повітрі вогненну смугу — жовтогарячий вимпел. Човник щез у тумані. Запалена стріла, падаючи, теж зникла... та лише на мить. Несподівана як надія, в усіх на очах розцвіла червона квітка. Вітрило загорілося, і туман засвітився червоним і жовтогарячим. На мить Кетлін чітко побачила обриси човника, оплетеного танцюючим полум’ям.
«Виглядай мене, маленька»,— мов почула вона батьків шепіт.
Кетлін сліпо потягнулася, щоб узяти брата за руку, але Едмур відійшов і став самотою на найвищій точці зубчастої стіни. Натомість за руку її взяв дядько Бринден, переплівши свої пальці з її пальцями. Разом вони спостерігали, як велике багаття меншає, зникаючи вдалині.
І нарешті воно зникло зовсім... може, човник досі пливе за течією, а може, уже тріснув і тоне. Під вагою обладунків лорд Гостер опуститься на дно і спочине у м’якому мулі річища, у водяних палатах, де вічно житиме двір Таллі з його підданими — зграйками риб.
Не встиг охоплений вогнем човен щезнути з очей, як Едмур пішов геть. Кетлін хотілося бодай на мить обійняти його, посидіти з ним — годину, ніч, місяць, позгадувати померлих і потужити. Та вона незгірше за нього тямила, що зараз не час: він тепер лорд Річкорину, і навколо нього збираються лицарі, щоб висловити співчуття й запевнити у своїй відданості, стіною відгороджуючи проблеми такі несуттєві, як сестрине горе. Едмур слухав підданих, насправді не чуючи слів.
— Промахнутися — це не ганьба,— тихо мовив до Кетлін дядько.— Слід сказати це Едмуру. Коли за течією поплив наш батько, Гостер теж промахнувся.
— Першого разу,— озвалася Кетлін; вона тоді була замала, щоб пам’ятати, та лорд Гостер частенько цю історію розповідав.— Друга стріла поцілила у вітрило.
Вона зітхнула. Едмур не такий сильний, яким здається. Батькова смерть — визволення, але брат дуже важко її переживає.
Вчора ввечері, напідпитку, він зламався й розплакався, каючись за все незроблене й несказане. Не слід було йому взагалі виїжджати на цей бій на бродах, казав він Кетлін; треба було зоставатися біля батькового ліжка. «Слід мені було з ним сидіти, як ти,— говорив він.— Він згадував про мене? Скажи мені правду, Кет. Він питав про мене?»
Останнім словом лорда Гостера було «Гвоздика», але Кетлін не змогла себе примусити сказати це братові. «Він прошепотів твоє ім’я»,— збрехала вона, і брат вдячно кивнув і поцілував їй руку. Якби він не намагався втопити у вині своє горе й провину, може, й поцілив би з лука, подумала Кетлін, зітхаючи, але цього вона не наважилася сказати вголос.
Чорнопструг провів її вниз із зубчастої стіни до Роба, який стояв серед своїх прапороносців, та його юної королеви. Побачивши матір, син мовчки пригорнув її.
— Лорд Гостер вигляд мав шляхетний, як у короля, міледі,— пробурмотіла Джейн.— Шкода, що я його зовсім не знала.
— Шкода, що я теж його мало знав,— докинув Роб.
— Він був би радий познайомитися з вами ближче,— мовила Кетлін.— Але між Річкорином і Вічнозимом забагато льє.
«А між Річкорином і Соколиним Гніздом, схоже, забагато гір, річок і військ». Лайса так і не відповіла на її листа.
З Королівського Причалу відповіддю теж була мовчанка. Кетлін сподівалася, що на цей час Брієнна з сером Клеосом уже б мали дістатися міста зі своїм бранцем. Можливо, Брієнна вже й повертається разом з дівчатками. «Сер Клеос присягався, що попросить Куця вислати крука, щойно відбудеться обмін. Присягався!» Але круки долітають не завжди. Може, якийсь лучник його підстрелив і засмажив собі на вечерю. І лист, який приніс би в душу Кетлін мир, може, лежить нині в попелі табірного багаття поряд з круковими кістками.
Чекали ще люди, щоб висловити Робу свої співчуття, тож Кетлін терпляче відійшла вбік, а до нього по черзі підходили Джейсон Малістер, Великий Джон і сер Рольф Спайсер. Та коли наблизився Лотар Фрей, вона легенько потягнула сина за рукав. Роб обернувся й чекав, що має сказати Лотар.
— Ваша світлосте,— заговорив Лотар Фрей — повнотілий чоловік років тридцяти п’ятьох, з близько посадженими очима, гострою борідкою і темними кучерями, які спадали до плечей. За криву з народження ногу він отримав прізвисько Лукуватий Лотар. Останню дюжину років він служив у свого батька за стюарда.— Мені прикро турбувати вас у гірку годину, та, можливо, ви сьогодні ввечері нас приймете?
— Залюбки,— відгукнувся Роб.— Я аж ніяк не хотів посіяти між нами ворожнечу.
— А я не хотіла стати її причиною,— сказала королева Джейн.
— Я розумію,— усміхнувся Лотар Фрей,— і мій лорд-батько також. Він велів мені переказати, що й сам колись був молодим і добре пам’ятає, як це — втратити голову через красуню.