Роб кинув на нього втомлений погляд.
— Я вам не наказуватиму. Не в такому питанні. Та якщо ви відмовитеся, лорд Фрей сприйме це за чергову зневагу й надії щось виправити не залишиться.
— Звідки така певність? — не здавався Едмур.— Фрей хотів одружити мене з однією зі своїх дочок з самого дня мого народження, тож не дасть такому шансу прослизнути між тих його загребущих пальців. Коли Лотар передасть йому нашу відповідь, він ще плазуватиме перед нами й погодиться на заручини... і на те, щоб наречену я обрав сам.
— Можливо, але на це потрібен час,— мовив Бринден Чорнопструг.— Та чи можемо ми чекати, поки Лотар їздитиме туди-сюди з пропозиціями і контрпропозиціями?
Роб стиснув кулаки.
— Мені слід повертатися на північ. Мої брати загинули, Вічнозим спалений, народ мій узяли на мечі... боги знають, чого хоче той Болтонів Байстрюк і чи Теон ще живий і на свободі. Не можу я тут сидіти й чекати весілля, яке чи то відбудеться, чи то не відбудеться.
— Має відбутися,— сказала Кетлін, хоч і нерадо.— Я так само, як і ти, брате, не хочу більше чути ні образ, ні скарг Волдера Фрея, але вибору в нас немає. Без цього весілля Робовій справі кінець. Едмуре, ми маємо погоджуватися.
— Ми маємо погоджуватися? — роздратовано повторив він.— Я щось не чув, щоб тобі пропонували стати дев’ятою леді Фрей, Кет.
— Наскільки знаю, восьма леді Фрей ще жива й у доброму здоров’ї,— відповіла вона. «На щастя». Бо, знаючи лорда Волдера, і до такого теж могло дійти.
— Я,— сказав Чорнопструг,— остання людина в Сімох Королівствах, яка має право вказувати іншим, з ким одружуватися, небоже. Одначе, пригадую, ти просив дозволу загладити провину за Битву на бродах.
— Я трошки інше мав на увазі. Поєдинок з Царевбивцею. Сім років покути як жебручий брат. Переплисти призахідне море зі зв’язаними ногами.
Побачивши, що ніхто й не усміхнувся, Едмур підніс руки.
— Чужі б вас усіх ухопили! Гаразд, я одружуся з тою дівкою. Загладжу провину.
Давос
Лорд Алестер різко звів погляд.
— Голоси,— зронив він.— Чуєте, Давосе? Хтось по нас прийшов.
— Вугор,— озвався Давос.— Час вечері, десь так.
Минулого разу Вугор приніс їм половину яловичо-свинячого пирога, ще й карафу меду. На саму думку про це в Давоса забуркотіло в животі.
— Ні, там не одна людина.
«А він має рацію». Давос розчув принаймні два голоси; кроки наближалися. Звівшись на ноги, він підійшов до ґрат.
Лорд Алестер струсив солому з одягу.
— По мене послав король. Або королева, так; Селіза б ніколи не дозволила мені тут згнити — мені, її родичу!
З того боку показався Вугор зі зв’язкою ключів у руці. За ним ішов сер Аксель Флорент з чотирма гвардійцями. Поки Вугор шукав потрібного ключа, вони чекали під смолоскипом.
— Акселю,— погукав лорд Алестер.— Боги праведні! По мене послав король чи королева?
— Ніхто по тебе не посилав, зраднику,— озвався сер Аксель.
Лорд Алестер сахнувся, наче йому ляпаса дали.
— Ні, присягаюся, я не зраджував! Чому ви не слухаєте? Якби його світлість дозволив мені все пояснити...
Вугор застромив у замок великого залізного ключа, провернув його й відчинив двері в камеру. Іржаві завіси запротестували.
— Ти,— сказав Вугор Давосу.— Сюди.
— Куди? — Давос перевів погляд на сера Акселя.— Скажіть правду, сер, мене спалити збираються?
— По вас послали. Йти зможете?
— Зможу,— Давос зробив крок з камери. Вугор з гуркотом зачинив двері, й лорд Алестер перелякано скрикнув.
— Забери смолоскип,— наказав сер Аксель тюремнику.— Хай зрадник сидить у темряві.
— Ні,— гукнув його брат.— Акселю, будь ласка, не забирай світла, боги милостиві!..
— Боги? Є тільки Р’глор, і є Чужий.
Сер Аксель різко махнув рукою, й один з гвардійців витягнув з держака смолоскип і рушив до сходів, ведучи перед.
— Ви мене до Мелісандри ведете? — поцікавився Давос.
— Вона там теж буде,— сказав сер Аксель.— Вона-бо завжди поруч з королем. Але це його світлість послав по вас.
Давос притиснув руку до грудей, де колись на шнурку висів його талісман у шкіряній торбинці. «Уже нема її,— пригадав він,— разом з кінчиками чотирьох пальців». Але долоні в нього й так великі — зможуть стиснути жінку за горло, подумав він, особливо за таку тонку шийку, як у неї.
Вони по одному подерлися нагору гвинтовими сходами. Стіни тут були з шорсткого темного каменю, прохолодного на дотик. Попереду рухалося світло смолоскипа, а позаду на стінах марширували тіні. Після третього повороту проминули залізні ґрати, які вели в чорноту, а після п’ятого — ще одні. Давос прикинув, що вони вже близько до поверхні, а може, вже й над нею. Наступні двері були вже дерев’яні, але люди й далі піднімалися вгору. Хоча тут на стінах з’явилися стрільниці, крізь товщу каменю не пробивалося сонячне світло. Надворі була ніч.
На той час як сер Аксель розчахнув важкі двері й жестом запросив Давоса заходити, у того вже ноги боліли. За дверима над безоднею вигнувся високий камінний міст, який вів до масивної центральної вежі під назвою Кам’яний барабан. В арки, на яких тримався дах, невтомно задував морський бриз, і Давос, переходячи міст, відчував запах солоної води. Він глибоко вдихнув, наповнюючи легені чистим холодним повітрям. «Вітре й водо, дайте мені сили»,— молився він. Унизу у дворі горіло величезне багаття, відганяючи нічні жахіття, а навколо нього зібралися люди королеви, виспівуючи хвалу своєму новому червоному богові.
На середині мосту сер Аксель знагла зупинився. Коротко махнув рукою, і гвардійці відішли подалі, щоб не чути розмови.
— Якби мене питали, я б вас спалив разом зі своїм братом Алестером,— сказав він до Давоса.— Обидва ви зрадники.
— Кажіть, що хочете. А я короля Станіса ніколи б не зрадив.
— Зрадили б. І зрадите. З очей ваших бачу. І в полум’ї я теж це бачив. Р’глор благословив мене цим даром. Як і леді Мелісандрі, він показує мені у вогні майбутнє. Станіс Баратеон посяде Залізний трон. Я бачив це. Я знаю, що для цього треба. Замість мого брата-зрадника його світлість має зробити правицею мене. Так ви йому і скажете.
«Я?» Давос нічого не відповів.
— Королева наполягає на моєму призначенні,— провадив сер Аксель.— Навіть ваш старий друг-лісянець, отой пірат Саан, теж так каже. Ми з ним розробили план. Та його світлість не хоче діяти. Поразка точить його душу, як чорний черв’як. Тому, якщо ви його любите, ви маєте підказати йому, як діяти. Якщо ви так віддані його справі, як заявляєте, контрабандисте, то приєднаєте свій голос до наших. Скажіть йому, що не потрібно йому іншого правиці, крім мене. Скажіть йому, і коли ми відпливатимемо, я потурбуюся, щоб у вас був новий корабель.
Корабель! Давос вдивлявся в обличчя свого візаві. В сера Акселя були великі флорентівські вуха, як і в королеви. І з них, і з ніздрів росло жорстке волосся; таке ж волосся жмутками стирчало попід подвійним підборіддям. Ніс був широкий, чоло — нависле, а очі — близько посаджені й недобрі. «Він би мені радше погребальне кострище подарував, ніж корабель, сам казав, та якщо я зроблю йому ласку...»
— Якщо замірилися зрадити мене,— сказав сер Аксель,— не забувайте, що я чимало років був каштеляном Драконстону. Гарнізон відданий мені. Можливо, без згоди короля спалити вас я не зможу, та хто сказав, що ви не можете просто впасти з висоти? — він поклав м’ясисту долоню ззаду Давосу на шию й підштовхнув до поруччя мосту, яке доходило до пояса; ще трохи натиснув — і Давосове обличчя нависло над двором.— Ви мене чуєте?
— Чую,— озвався Давос. «І це ти мене звеш зрадником?»
Сер Аксель відпустив його.
— От і добре,— посміхнувся він.— Його світлість чекає. Ліпше нам його не затримувати.
На самому вершечку Кам’яного барабана, у великому круглому приміщенні під назвою Палата мальованого столу, Станіс стояв за тим столом, який і дав назву кімнаті — масивною дерев’яною стільницею, витесаною і розмальованою як карта Вестеросу ще за часів Ейгона Завойовника. Поряд з королем горіла залізна жаровня, сяючи жовтогарячим жаром. Четверо високих стрілчастих вікон виходили на північ, південь, схід і захід. За вікнами була ніч і зоряне небо. Давос відчував вітерець і чув слабенький шум моря.