— Ваша світлосте,— заговорив сер Аксель,— з вашого дозволу, я привів цибулевого лицаря.
— Я бачу.
Станіс одягнений був у сіру вовняну сорочку й порфиру і підперезаний простим чорним ременем, на якому висіли меч і кинджал. Чоло вінчала корона з червоного золота з язиками полум’я замість зубців. Вигляд король мав жахливий. Він наче постаршав на десять років порівняно з тим, яким Давос пам’ятав його того дня, коли відпливали зі Штормокраю до Чорноводдя на битву, яка обернеться для них кінцем. У коротко підстриженій борідці короля павутинням вплелася сивина, а сам він втратив чи не пуд ваги. Ніколи Станіс не був тілистим, але зараз із-під шкіри стирчали кості гострі як списи, наче прориваючись на волю. Навіть корона, здавалося, йому завелика. Очі — блакитні безодні — губилися в очних западинах, а під шкірою обличчя просвічував череп.
Та коли король помітив Давоса, легка усмішка торкнулася його вуст.
— Отже, море повернуло мені мого лицаря риби й цибулі.
— Так, ваша світлосте.
«А він знає, що я сидів у підземеллі?» Давос опустився на одне коліно.
— Підведіться, пане Давосе,— звелів Станіс.— Я скучив за вами, сер. Мені потрібна добра порада, і ви в цьому ніколи не хибили. То скажіть мені правду — яка покара за зраду?
Це слово зависло в повітрі. «Жахливе слово»,— подумав Давос. Його зараз просять засудити свого співкамерника? Чи себе самого? Королі знаються на покарі за зраду ліпше за інших.
— Зраду? — нарешті слабко вичавив він.
— А як це ще назвати, коли не визнають короля й намагаються вкрасти в нього належний йому по праву престол? Питаю ще раз: яка покара за зраду за законом?
Давосу не лишалося нічого, як відповідати.
— Смерть,— мовив він.— Кара на горло, ваша світлосте.
— І так було завжди. Я не... я людина не жорстока, Давосе. Ти мене знаєш. Давно знаєш. Не я видав цей закон. Так було завжди, ще за Ейгона й до Ейгона. Деймон Чорнопломінь, брати Тойни, король-стерв’ятник, великий мейстер Гарет... зрадники завжди розплачувалися життям... навіть Рейніра Таргарієн. Вона була дочкою короля і матір’ю аж двох королів, але померла як зрадниця, коли спробувала узурпувати братову корону. Це закон. Закон, Давосе. Не жорстокість.
— Так, ваша світлосте.
«Він не про мене». На мить Давосові стало шкода свою співкамерника, який сидить у темряві. Він розумів, що ліпше мовчати, але він страшенно змучився, в нього краялося серце, тож мимо власної волі мовив:
— Сір, лорд Флорент не хотів вас зрадити.
— Контрабандисти називають це по-іншому? Я його правицею зробив, а він моє право хотів продати за миску горохової каші. Навіть Ширін хотів їм віддати! Мою єдину дитину хотів віддати за байстрюка, народженого з інцесту,— голос короля був хрипкий від гніву.— Брат мій мав дар завойовувати серця. Навіть серця недругів. У Літньому Палаці він за один день переміг у трьох битвах і забрав назад у Штормокрай як бранців лордів Грандисона й Каферена. Повісив їхні прапори у себе в залі як трофеї. Каференові білі оленятка були всі у плямах крові, а Грандисонів сплячий лев подерся мало не надвоє. Та поночі вони всідалися під тими прапорами й разом з Робертом гуляли й пили. Він їх навіть з собою на полювання брав.
«Ці люди тебе хотіли видати на спалення Ейрису,— сказав я йому, побачивши, як вони кидають топірці у дворі.— Не варто давати їм топори в руки». Роберт тільки розреготався. Я б Грандисона й Каферена в підземелля посадив, а він їх на друзів перетворив. Лорд Каферен загинув у замку Ашфорд від руки Рендила Тарлі, воюючи за Роберта. Лорд Грандисон отримав поранення на Тризубі й за рік помер. Мій брат зумів завоювати їхню любов, а я отримую тільки зраду. Батько, дідо, кузени, мій добрий дядько...
— Ваша світлосте,— сказав сер Аксель,— благаю, дайте мені шанс довести, що не всі Флоренти такі ненадійні.
— Сер Аксель підштовхує мене поновити війну,— мовив король Станіс до Давоса.— Ланістери вважають, що я кінчений і розбитий, бо присяжні лорди кинули мене — майже всі. Навіть лорд Естермонт, батько моєї рідної матері, прихилив коліно перед Джофрі. Кілька досі відданих людей зневірюються. Марнують життя на пиятику й азартні ігри, зализуючи рани, як побиті дворняги.
— Битва знов запалить їм серця, ваша світлосте,— сказав сер Аксель.— Поразка — це хвороба, а ліки — перемога.
— Перемога! — король скривив губи.— Різні бувають перемоги, сер. Але розкажіть спершу свій план серу Давосу. Хочу почути його думку щодо вашої пропозиції.
Сер Аксель обернувся до Давоса з таким виразом на обличчі, який, мабуть, був у лорда Белгрейва, коли король Бейлор Благословенний звелів йому мити жебракові вкриті виразками ноги. Але він скорився.
План, який розробили сер Аксель з Саладором Сааном, був простий. За кілька годин морем від Драконстону розташований острів Клішня — давній морський престол дому Сельтигарів. На Чорноводді лорд Ардріян Сельтигар бився під вогненним серцем, та коли його захопили в полон, він, не марнуючи часу, перекинувся на бік Джофрі. Нині він на Королівському Причалі.
— Без сумніву, боїться й наближатися до Драконстону, щоб не наразитися на гнів його світлості,— заявив сер Аксель.— І мудро чинить. Він-бо зрадив законного короля.
Сер Аксель пропонував скористатися флотом Саладора Саана й узяти всіх, хто вцілів на Чорноводді (у Драконстоні Станіс мав ще з півтори тисячі вояків, більше половини з яких — Флоренти), й покарати лорда Сельтигара за відступництво. На острові Клішня залога залишилася невелика, зате замок, подейкують, може пишатися мирськими килимами, волантиським склом, золотими та срібними тарілками, коштовними кубками, величними яструбами, топором з валірійської криці, ріжком, яким з глибин викликають чудовиськ, скринями рубінів, а вин там більше, ніж людина за сто років вип’є. Скупий до інших Сельтигар ніколи не відмовляв ні в чому собі.
— Кажу: замок спалити, а людей узяти на мечі,— підбив підсумок сер Аксель.— Перетворити острів Клішня на пустку, де тільки попіл і кістки, і ворони-стерв’ятники, щоб усе королівство знало, яка доля очікує на всіх, хто кохається з Ланістерами.
Станіс слухав промову сера Акселя мовчки, повільно поводячи щелепою. Коли той замовк, Станіс заговорив:
— Гадаю, зробити це ми зможемо. Ризик не такий і великий. Поки лорд Редвин не виплив з Арбору, Джофрі на морі потуги не має. Віддавши острів на розграбування, можна купити на час відданість отого лісянського пірата Саладора Саана. Сам по собі острів Клішня нічого не вартує, але його падіння стане знаком для лорда Тайвіна: я ще на своїй справі хреста не поставив,— мовив король і знов обернувся до Давоса.— Кажіть відверто, сер. Як ви ставитеся до пропозиції сера Акселя?
«Кажіть відверто, сер». Давос добре пам’ятав темну камеру, яку ділив з лордом Алестером, пам’ятав Вугра й Куліша. Згадалися йому й погрози, почуті від сера Акселя на мосту понад двором. «Корабель чи штурхан — що мене чекає?» Але ж питає Станіс!
— Ваша світлосте,— повільно заговорив він,— так чинять дурні... і боягузи.
— Боягузи? — мало не заверещав сер Аксель.— Нікому не дозволю обзивати мене боягузом перед королем!
— Тихо,— скомандував Станіс.— Пане Давосе, кажіть, я вислухаю ваше обґрунтування.
Давос обернувся до сера Акселя.
— Кажете, ми маємо продемонструвати королівству, що рано ще ставити на нас хреста. Що треба завдати удару. Піти війною... на якого ворога? На острові Клішня Ланістерів не знайдеться.
— Зате знайдуться зрадники,— мовив сер Аксель,— хоча, мабуть, я знайду їх і ближче до дому. Просто в цій кімнаті.
Давос проігнорував шпичку.
— Не сумніваюся, що лорд Сельтигар прихилив коліно перед малолітнім Джофрі. Він уже старий і хоче небагато — дожити останні дні в замку, попиваючи свої вишукані вина з коштовних кубків,— Давос обернувся назад до Станіса.— Але ж він відгукнувся на ваш заклик, сір. І з’явився зі своїми кораблями й мечами. Був з вами в Штормокраї, коли проти нас вийшов лорд Ренлі; це його кораблі зайшли у Чорноводий Бурчак. Його люди за вас билися, вбивали й горіли. Так, острів Клішня захищений слабко. Його тримають жінки, діти й старі. А чому? Тому що їхні чоловіки, сини й батьки загинули на Чорноводді — ось чому. Померли на веслах або з мечами в руках, воюючи під нашими знаменами. А сер Аксель пропонує нам наскочити на їхню покинуту домівку, зґвалтувати їхніх жінок і взяти їхніх дітей на мечі. А простолюд нікого не зраджував...