— Зраджував,— не здавався сер Аксель.— Не всі Сельтигарові люди загинули на Чорноводді. Сотні потрапили в полон разом зі своїм лордом і прихилили коліна, як він це зробив.
— Як він це зробив,— повторив Давос.— Бо це його люди. Його присяжні. Який у них був вибір?
— У кожного є вибір. Могли б відмовитися. Дехто й відмовився — і помер. Але помер як справжній чоловік, який не зрадив.
— Є люди сильніші, є слабші.
Непереконлива відповідь, Давос сам це усвідомлював. Станіс Баратеон зроблений з заліза, йому ніколи не зрозуміти й не пробачити слабкості в інших. «Не виходить»,— у розпачі подумав Давос.
— Обов’язок кожної людини — лишатися вірною законному королю, навіть якщо лорд, якому вона служить, виявиться нікчемою,— оголосив Станіс тоном, який не допускав заперечень.
Давоса охопив якийсь розпач, якась зухвалість на межі з божевіллям.
— А ви самі лишилися вірні королю Ейрису, коли ваш брат підняв свої прапори? — випалив він.
Запала мертва тиша, а за мить сер Аксель вигукнув:
— Зрада! — і висмикнув з піхов кинджал.— Ваша світлосте, він вас ганьбить просто в лице!
Давос чув, як Станіс скрегоче зубами. На чолі в короля надималася синя жилка. Вони зустрілися очима.
— Сховайте ножа, пане Акселю. І залиште нас удвох.
— Якщо ваша світлість не проти...
— Я не проти, щоб ти пішов геть,— сказав Станіс.— Забирайся з-перед моїх очей і пришли мені Мелісандру.
— Як накажете,— сер Аксель заховав ножа, уклонився й поквапився до дверей. Його чоботи сердито стукотіли по підлозі.
— Завжди ти випробовуєш мій терпець,— сказав Станіс, коли вони лишилися самі.— Я тобі язика можу вкоротити, як уже вкоротив пальці, пачкарю.
— Я належу вам, ваша світлосте. Тож і язик це ваш, робіть з ним, що схочете.
— Так і є,— уже спокійніше озвався король.— І я хочу, щоб цей язик говорив правду. Хай іноді правда — гіркий трунок. Ейрис... Якби ти тільки знав!.. Важкий був вибір — рідна кров чи суверен. Брат чи король,— він скривився.— Ти колись бачив Залізний трон? Гостряки на спинці, смуги зігнутої криці, обламані кінці мечів і ножів, сплутані та склепані разом? Не надто зручне крісло, сер. Ейрис так часто на ньому ранився, що його прозивали струпуватим королем, а Мейгора Лютого в тому кріслі зарізали. Саме крісло й зарізало, кажуть люди. На такому престолі не відпочинеш. Іноді я дивуюся, чого моїм братам так на нього кортіло всістися.
— А вам чого туди кортить? — поцікавився Давос.
— Питання не в хотінні. Трон належить мені як Робертовому спадкоємцю. Це закон. Після мене він перейде моїй дочці, якщо Селіза так і не подарує мені сина,— він легенько провів трьома пальцями по столу — по гладенькому твердому лаку, потемнілому од віку.— Я — король. Хотіння тут ні до чого. У мене є обов’язки перед дочкою. Перед королівством. Навіть перед Робертом. Він не надто мене любив, знаю, але він був моїм братом. Ланістерка наставила йому роги й виставила блазнем. Може, і закатрупила його, як Джона Арина й Неда Старка. За такі злочини має прийти відплата. Для Серсі та її виродків. І не тільки для неї. Я весь той двір начисто випалю, як мав зробити Роберт після Тризуба. Сер Баристан якось сказав мені, що за правління Ейриса гниття почалося з Вейриса. Не можна було євнуха пробачати. Так само як і Царевбивцю. Роберт мав бодай білого плаща в нього забрати й відіслати його на Стіну, як і наполягав лорд Старк. А він натомість послухався Джона Арина. Я в цей час був ще в облозі в Штормокраї, мене ніхто не питав,— він різко повернувся й кинув на Давоса твердий проникливий погляд.— А тепер кажи правду. Чого ти хотів убити леді Мелісандру?
«Отож він усе знає». Давос не міг йому брехати.
— На Чорноводді в мене згоріло четверо синів. Це вона віддала їх полум’ю.
— Ти несправедливий до неї. Те полум’я — не її робота. Проклинай Куця, проклинай піромантів, проклинай дурня Флорента, який завів мій флот просто в пастку. Або ж проклинай мою впертість і гонор, бо ж це я відіслав її геть, коли найбільше потребував. Але не Мелісандру. Вона лишається мені відданою служницею.
— Мейстер Кресен був вашим відданим слугою. А вона його вбила, як і сера Кортні Пенроуза, і вашого брата Ренлі.
— Дурниці верзеш,— буркнув король.— Так, вона бачила кінець Ренлі в полум’ї, але вона до цього причетна не більше за мене. Жриця була зі мною. Твій Деван це може підтвердити. Спитай його, якщо в мені сумніваєшся. Якби могла, вона б його врятувала. Саме вона, Мелісандра, просила мене з ним зустрітися й дати йому останній шанс покаятися за свою зраду. І це саме вона, Мелісандра, сказала мені послати по тебе, в той час як сер Аксель хотів віддати тебе Р’глору,— він ледь помітно посміхнувся.— Тебе це дивує?
— Так. Вона знає, що я не дружу ні з нею, ні з її червоним богом.
— Зате дружиш зі мною. І вона це знає,— він жестом прикликав Давоса ближче.— Хлопець прихворів. Мейстер Пілос ставить йому п’явок.
— Хлопець? — Давос подумав про свого Девана, королівського зброєносця.— Мій син, сір?
— Деван? Добрий хлопчина. Багато від тебе взяв... Ні, я про Робертового байстрюка, це він прихворів — хлопець, якого ми забрали зі Штормокраю.
Едрик Шторм.
— Я з ним розмовляв у Ейгоновому саду.
— Як вона й хотіла. Як вона бачила,— зітхнув Станіс.— Тебе він теж причарував? Є в нього цей дар. Передався від батька з кров’ю. Знає, що він королівський син, але воліє не згадувати, що він байстрюк. Обожнює Роберта, як і Ренлі його обожнював, коли був маленький. Мій царствений брат грав роль люблячого батечка, приїжджаючи у Штормокрай, надсилав подарунки... мечі, поні, плащі з хутром. Це все євнухова робота. Хлопець писав у Червону фортецю вдячні листи, а Роберт, сміючись, питав у Вейриса: і що я послав цьогоріч? Ренлі був не кращий. Віддав хлопця на виховання каштелянам і мейстрам, і всі вони пали жертвою його чарів. Пенроуз он на смерть пішов, щоб його не видати,— король скреготнув зубами.— Чого він вирішив, що я скривджу хлопця? Я ж обрав Роберта, хіба ні? Коли прийшов день вибору, я обрав не честь, а рідну кров.
«Він не називає хлопця на ім’я». Він цього Давосу стало якось тривожно.
— Сподіваюся, юний Едрик скоро видужає.
Станіс махнув рукою, мов одмахуючись від його турботи.
— Та це застуда, не більше. Кашель, дрож, гарячка. Мейстер Пілос швидко поставить його на ноги. Сам по собі хлопець нічого не вартий, але в його жилах біжить Робертова кров. А в королівській крові — сила, як каже вона.
Давосу не довелося перепитувати, хто така «вона».
Станіс торкнувся мальованого столу.
— Поглянь сюди, цибулевий лицарю. Моє королівство по праву. Мій Вестерос,— обвів він карту рукою.— Усі ці розмови про Сім Королівств — дурниці. Триста років тому, стоячи на цьому самому місці, Ейгон це бачив. Цей стіл розмалювали за його наказом. Позначили річки й затоки, гори й доли, замки, міста й торгові містечка, озера, болота й ліси... а кордонів не позначили. Бо це все одне. Одне королівство, яким має правити один король.
— Один король,— погодився Давос.— Бо один король означає мир.
— Я поверну у Вестерос справедливість. Те, на чому сер Аксель розуміється не краще, ніж на війні. Острів Клішня мені не принесе нічого... та й сама ідея лиха, як ти й казав. Сельтигар сам має заплатити за зраду, особисто. І коли я прийду в своє королівство, він заплатить. Кожен пожне те, що посіяв,— від найбільшого лорда до найменшого пацюка. І дехто втратить трохи більше, ніж кінчики пальців, запевняю тебе. Через них моє королівство спливає кров’ю, і я цього не забуду,— король Станів відвернувся від столу.— На коліна, цибулевий лицарю.