— Я не бачу. Вітер прапори рве.
— Броне, розказуй хлопцю, що ти бачиш.
Сьогодні Брон, у своєму новому камзолі та плащі, з полум’яним ланцюгом на грудях, мав особливо лицарський вигляд.
— Червоне сонце на жовтогарячому полі,— оголосив він,— протяте списом.
— Мартел,— миттю мовив Подрик Пейн з очевидним полегшенням.— Дім Мартелів з Сонцеспису, мілорде. Князь Дорнський.
— Та мій кінь би його одразу розпізнав,— кинув Тиріон сухо.— Далі, Броне.
— Фіолетовий прапорець із жовтими кульками.
— Лимонами? — з надією підказав Под.— Фіолетове поле, всіяне лимонами? Герб дому Далтів? 3... з Лимонарію.
— Можливо. Далі бачу великого чорного птаха на жовтому полі. В пазурах тримає щось рожеве чи біле — важко сказати, прапор дуже виляскує.
— Стерв’ятник з Чорногори стискає в пазурах немовля,— сказав Под.— Дім Блекмонтів з Чорногори, сер.
— Знову книжки читав? — розсміявся Брон.— Зір собі зіпсуєш, хлопче, мечем битися не зможеш... Ще бачу череп. На чорному прапорі.
— Коронований череп дому Манвуді, кістка й золото на чорному полі,— з кожною правильною відповіддю Под говорив дедалі впевненіше.— Манвуді з Царегробу.
— Троє чорних павуків?
— Це скорпіони, сер. Дім Коргайлів з Пісковику; три скорпіони, чорні на червоному полі.
— Червоне й жовте, розділені зубчастою лінією.
— Полум’я Пеклокуту. Дім Улерів.
Тиріон був приємно вражений. «Якщо хлопцеві розв’язати язика, він не такий і дурний».
— Продовжуй, Поде,— підохотив він.— Якщо впізнаєш усі, отримаєш подарунок.
— Пиріг з червоними й чорними скибками,— мовив Брон.— А посередині — золота долоня.
— Дім Алиріонів з Богомилості.
— Чорна курка дзьобає змію, щось таке.
— Гаргалени з Соляного Узбережжя. Це василіск. Сер. Перепрошую. Не курка. Червоний, з чорним змієм у дзьобі.
— Дуже добре! — вигукнув Тиріон.— Останній, хлопче.
Брон оглянув шереги близьких уже дорнян.
— Останнє — золота пір’їна на зеленому шаховому полі.
— Золоте перо, сер. Джордейни з Тору.
— Дев’ять,— розсміявся Тиріон,— дуже добре. Я б і сам їх усі не назвав.
Це була неправда, але хлопцю буде чим пишатися, а йому це зовсім не завадить.
«Схоже, Мартел привів грізне товариство». Не було серед домів, які назвав Под, ні малих, ні маловідомих. Королівським гостинцем наближалося дев’ять найможніших лордів Дорну — приїхали самі або прислали своїх спадкоємців, і чомусь Тиріон був певен, що приїхали вони сюди зовсім не для того, щоб подивитися на ведмедя-танцюриста. «Послання ясне, і щось воно мені не подобається». Чи не було з його боку помилкою відіслати Мірселлу в Сонцеспис?
— Мілорде,— мовив Под боязко,— а паланкіна немає.
Тиріон рвучко обернувся. Хлопець мав рацію.
— Доран Мартел завжди подорожує в паланкіні,— провадив хлопець.— У різьбленому паланкіні з шовковими фіранками, оздобленими сонцями.
Тиріон таке теж чув. Князю Дорану було вже за п’ятдесят, він страждав на подагру. «Може, хотів просто швидше сюди дістатися,— сказав собі Тиріон.— Може, остерігався, що паланкін — це спокуса для розбійників, та й на гірських переходах кістяної дороги він був би занадто неповороткий. Може, Доран і подагру свою підлікував».
То чому Тиріона мучило неприємне передчуття?
Стільки чекати вже уривався терпець.
— Прапори вперед! — кинув Тиріон.— Виїжджаємо назустріч.
Він приострожив коня. Обабіч нього рушили Брон з Подом.
Дорняни, побачивши їхнє наближення, теж приострожили коней; прапори виляскували в повітрі. До пишно оздоблених сідел були приторочені круглі металеві щити, яким дорняни віддавали перевагу, а в багатьох з собою були ще сагайдаки з дротиками або вигнуті дорнські луки, з яких дуже зручно стріляти з сідла.
Існує три типи дорнян, як зауважив ще перший король Дейрон. «Соляні» дорняни, які живуть на узбережжі; «степові» дорняни, які живуть у пустелі й у річкових долинах; і «скельні» дорняни, які збудували собі укріплення на перевалах і вершинах Червоних гір. «Соляні» дорняни мають найбільше ройнарської крові, «скельні» — найменше.
У Дорановому почті були представлені всі три типи. «Соляні» дорняни були гінкі й чорняві, з гладенькою оливковою шкірою і довгим чорним волоссям, розмаяним на вітру. «Степові» дорняни були ще смаглявіші, з брунатними від гарячого дорнського сонця обличчями. А от «скельні» дорняни були вищі на зріст і біліші, сини андалів і перших людей, з волоссям каштановим або білявим, з обличчями веснянкуватими чи обгорілими на сонці, а не засмаглими.
Лорди вбрані були в атласні й адамашкові халати з широкими рукавами, підперезані оздобленими коштовним камінням поясами. Обладунки мали щедро емальовані, інкрустовані полірованою міддю, блискучим сріблом і щирим червоним золотом. Їхали вони верхи на конях рудих і золотавих, а кількоро — на білих як сніг, струнких і скорих, довгошиїх, з прегарними вузькими головами. Легендарні дорнські степові скакуни були менші за звичайних румаків і не могли втримати ваги повних обладунків, зате подейкували, що скакати вони здатні день і ніч, і знову день, і ніколи не втомлюються.
Ватажок дорнян сидів на жеребці чорному як гріх, з вогненними гривою і хвостом. У сідлі сидів, наче в ньому й народився,— високий, стрункий, граційний. На плечах у нього тріпотів ясно-червоний шовковий плащ, а сорочка була броньована нашитими внапустку рядами мідних дисків, які сяяли на сонці, як тисячі блискучих новеньких мідяків. На високому позолоченому шоломі виднілося мідне сонце, а на круглому щиті, притороченому ззаду, на блискучій металевій поверхні красувалося протяте списом сонце дому Мартелів.
«Сонце мартелівське, але власник років на десять молодший,— подумав Тиріон, натягуючи повіддя,— і в надто гарній формі, а ще грізний який!» На той час він уже знав, з чим доведеться мати справу. «Скільки знадобиться дорнян, щоб розпочати війну? — запитав він сам себе.— Досить і одного». Але вибору не було — і він усміхнувся.
— Ласкаво просимо, мілорди! Нам доповіли про ваше наближення, і його світлість король Джофрі вислав мене від свого імені зустріти вас. Мій лорд-батько, королівський правиця, теж переказував вам свої вітання,— він удав приязне збентеження.— Хто з вас князь Доран?
— Здоров’я не дозволяє братові полишати Сонцеспис,— княжич скинув шолом. Під ним виявилося пооране зморшками, похмуре обличчя з тонкими бровами-дугами над великими очима — чорними та блискучими, як два озерця нафти. Кілька срібних волосин майнуло в лискучій чорній чуприні, що врізалася в чоло клином гострим, як і ніс княжича.
«Оце точно соляний дорнянин».
— Князь Доран прислав мене замість нього посісти місце в раді короля Джофрі, якщо буде ласка його світлості.
— Його світлість вважатиме за честь, якщо поради йому даватиме такий знаний воїн, як княжич Оберин Дорнський,— сказав Тиріон, подумавши: «Тепер у нетрях проллється кров».— Радо вітаємо і ваше шляхетне товариство.
— Дозвольте мені вам його представити, мілорде Ланістер. Сер Дезіл Далт з Лимонарію. Лорд Тремонд Гаргален. Лорд Гармен Улер з братом сером Ульвиком. Сер Рієн Алиріон з незаконним сином сером Деймоном Сандом, Байстрюком Богомилості. Лорд Дагос Манвуді, його брат сер Майлз, його сини Морс і Дикон. Сер Аррон Коргайл. І навіть не думайте, що я омину леді. Мірія Джордейн, спадкоємиця Тору. Леді Лара Блекмонт, її дочка Джинесса, її син Перос,— сказав він і підніс тонку руку, підкликаючи чорняву жінку з задніх рядів.— А це Еларія Санд, моя коханка.
Тиріон мало не застогнав. Коханка, ще й байстрючка,— та Серсі грець хопить, якщо Оберин схоче взяти її з собою на весілля. А якщо сестра засадить жінку в темний куток подалі від солі, то може нарватися на гнів Червоного Гада. А всадови її поряд з ним за почесним столом — і образиш усіх решту леді на помості. Князь Доран сварку хотів спровокувати?
Княжич Оберин розвернув коня до своїх дорнян.
— Еларіє, лорди й леді, панове, погляньте, як поважає нас король Джофрі. Його світлість зробив нам милість і вислав власного дядька Куця, щоб провести нас до двору.