Брон не стримав смішка, а Тиріону довелося вдавати подив.
— Не самого, мілорди. Завелике завдання для такої маленької людини, як я,— озвався він. На той час уже під’їхав і його супровід, тож він заходився своєю чергою називати присутніх.— Дозвольте представити сера Флемента Бракса, спадкоємця Сурмодолу. Лорд Гайлз з Розбі. Сер Адам Марбранд, лорд-командувач міської варти. Джалабар Ксо, царевич з Долини Червоної Квітки. Сер Гарне Свіфт, тесть мого дядька Кевана. Сер Мерлон Крейкгол. Сер Філіп Фут і сер Брон Чорноводський. Двоє героїв нещодавньої нашої битви проти заколотника Станіса Баратеона. І мій особистий зброєносець — юний Подрик з дому Пейнів.
Імена, які вимовляв Тиріон, гарно дзвеніли, от тільки власники їхні і близько не могли зрівнятися ні знатністю, ні величчю з тими, хто супроводжував княжича Оберина, й обидва вони добре про це знали.
— Мілорде Ланістер,— мовила леді Блекмонт,— ми здолали довгий курний шлях, страшенно хочеться відпочити й освіжитися. Можна вже нам їхати в місто?
— Певна річ, міледі.
Тиріон розвернув коня й гукнув сера Адама Марбранда. Вершники в золотих плащах, з яких складалася більша частина Тиріонового почту, за командою сера Марбранда чітко розвернули коней, і валка рушила до річки й далі за річку — до Королівського Причалу.
«Оберин Наймерос Мартел,— пробурмотів собі під ніс Тиріон, рушаючи поряд з гостем.— Червоний Гад з Дорну. І що мені, в сьоме пекло, накажете робити з ним?»
Про чоловіка він знав лише те, що переказували, певна річ... але переказували страшні речі. Княжичу Оберину заледве виповнилося шістнадцять, коли його застукали в ліжку з коханкою старого лорда Айронвуда — здорованя з репутацією людини агресивної і запальної. Далі була дуель; щоправда, зважаючи на юний вік княжича й високе походження, тривала вона тільки до першої крові. Обидва отримали рани й сатисфакцію. Княжич Оберин швидко одужав, а от у лорда Айронвуда рани загноїлися та зрештою вбили його. А згодом поповзли чутки, що Оберин бився отруєним мечем, і відтоді і вороги, і друзі називають його позаочі Червоним Гадом.
Було це, певна річ, багато років тому. Шістнадцятирічному хлопчаку вже за сорок, і легенди про нього переказують дедалі похмуріші. Він подорожував вільними містами, навчаючись мудрості в отруйників, а може, і чорної магії, якщо можна вірити пліткам. Він учився в Цитаделі, навіть устиг викувати шість ланок мейстерського ланцюга, але згодом йому це набридло. Він воював у Спірних землях за вузьким морем, спершу долучившись до «Середніх синів», а потім сколотивши власну команду. Турніри, битви, дуелі, коні, амурні походеньки... подейкували, він спить і з чоловіками, і з жінками й наробив по всьому Дорну дівчат-байстрючок. «Гадюки» — ось яке прізвисько дали його донькам. Наскільки знав Тиріон, синів у княжича Оберина не було.
Ну, і це ж він скалічив спадкоємця Небосаду.
«Ось кого в Сімох Королівствах останнім запросили б на весілля до Тайрелів»,— подумав Тиріон. Відіслати княжича Оберина на Королівський Причал у той час, як там стоїть лорд Мейс Тайрел з двома синами й тисячами солдатів — виклик грізний, як і сам княжич Оберин. Одне непевне слово, один невчасний жарт, погляд — цього достатньо, щоб шляхетні союзники вчепилися одне одному в горлянки.
— Ми вже зустрічалися,— безтурботно заговорив до Тиріона дорнський княжич, їдучи поряд королівським гостинцем попри обвуглені поля й обгорілі кістяки дерев.— Хоча навряд чи ви можете пам’ятати. Ви були ще менший, ніж зараз.
Тиріону не сподобалася глузлива нотка в його голосі, але він не збирався піддаватися на провокації дорнянина.
— Коли ж це було, мілорде? — поцікавився він увічливо.
— Ой, роки й роки тому, коли Дорном правила моя мати, а ваш батько був правицею зовсім інакшого короля.
«Не такого вже й інакшого, як ви гадаєте»,— подумав Тиріон.
— Я тоді приїздив у Кичеру Кастерлі з мамою, яка була зі своїм консортом, і з сестрою Елією. Мені було... е-е-е... років чотирнадцять-п’ятнадцять, щось таке, Елії — на рік більше. Вашим брату й сестрі було років вісім-дев’ять, наскільки пригадую, а ви щойно вродилися.
Дивний час для візиту. Тиріонова мати померла з родива, тож коли приїхали Мартели, Кичера мала бути в жалобі. Особливо батько. Лорд Тайвін рідко коли згадував у розмовах дружину, але від дядьків Тиріон чув неодноразово, що батьки кохали одне одного. В ті часи батько був правицею Ейриса, і чимало хто казав: лорд Тайвін править Сімома Королівствами, а леді Джоанна — лордом Тайвіном. «Він дуже змінився після її смерті, Куцю,— сказав якось Тиріону дядько Гері.— Бо з нею померло все найкраще в ньому». Геріон був наймолодший з чотирьох синів лорда Тайтоса і з усіх дядьків подобався Тиріону найбільше.
Та його вже нема — загубився за морями, а Тиріон вклав леді Джоанну в могилу.
— Вам сподобалася Кичера Кастерлі, мілорде?
— Не дуже. Ваш батько, звелівши серу Кевану розважати нас, далі нас просто ігнорував. У келії, яку мені виділили, було і ліжко з периною, і мирські килими на підлозі, от тільки за браком вікон стояла темрява, як у підземеллі, якщо по правді,— я тоді Елії так і сказав. Небо у вас надто вже сіре, вина — надто солодкі, жінки — надто цнотливі, страви — надто пісні... а найбільше мене розчарували ви.
— Я ж тільки народився. Чого ви од мене чекали?
— Чогось жахливого,— відгукнувся чорноволосий княжич.— Ви були хоч і маленький, а широко відомий. Коли ви народилися, ми були в Старгороді, й ціле місто обговорювало чудовисько, яке народилось у королівського правиці, та що цей знак може віщувати королівству.
— Голод, пошесть і війну, певна річ,— кисло посміхнувся Тиріон.— Бо ж голод, пошесть і війна вічні. А, і ще зима, і довга ніч без кінця.
— Так-так, і це,— сказав княжич Оберин,— і ще повалення вашого батька. Лорд Тайвін піднісся вище за самого короля Ейриса, виголошував один з жебручих братів, але над королем стояти може тільки бог. Ви — батькове прокляття, послана богами кара, щоб навчити його: він не кращий за інших людей.
— Та я старався, але щось він погано вчиться,— зітхнув Тиріон.— Але продовжуйте, прошу. Не тягніть куцого за хвіст.
— Це ви про себе? Бо про вас переказували, що у вас є хвіст — жорсткий хвостик-карлючка, як у свині. А ще казали, що голова у вас страшенно велика — як половина тіла завбільшки, а ще ви народилися з густим чорним волоссям і бородою, з лихим оком і лев’ячими пазурами. Зуби у вас такі довгі, що ви й рота стулити не можете, а між ногами у вас і хлоп’яче причандалля, і дівчаче.
— Життя було б набагато простіше, якби чоловік міг сам себе взувати, ви не згодні? Та й кігті й зуби, якщо так подумати, не така вже й погана ідея. Проте я починаю розуміти причину вашого розчарування.
Брон не втримався від смішка, але Оберин тільки посміхнувся.
— Може, ми б вас і не побачили взагалі, якби не ваша люба сестричка. Вас не виносили ні за стіл, ні в залу, тільки іноді поночі чулося ревіння немовляти ген у глибинах Кичери. Голос у вас і справді був жахливо гучний, цього не відняти. Ви могли верещати отако годинами, і втихомирювала вас хіба цицька.
— Ну, це й досі актуально.
Цього разу княжич Оберин таки розсміявся.
— В цьому ми схожі. Лорд Гаргален одного разу сказав мені, що має надію померти з мечем у руці, а я відповів, що ліпше вже помирати, коли в долоні — жіноче персо.
Тиріон не втримав усмішки.
— То ви щось казали про мою сестру...
— Серсі пообіцяла Елії, що покаже нам вас. За день до нашого відплиття, поки моя мати й ваш батько десь разом зачинилися, Серсі з Джеймі відвели нас униз у вашу дитячу. Ваша мамка хотіла нас спровадити, але ваша сестра і слухати не бажала. «Він мій,— сказала вона,— а ти — проста дійна корова, не тобі мені диктувати. Мовчи, а то батько тобі язика втне. Корові язик не потрібен, тільки вим’я».
— Її світлість гарних манер навчилася ще змалечку,— мовив Тиріон, здивований, що сестра могла колись вважати його своїм. «Боги бачать: відтоді вона ніколи не квапилася визнавати мене своїм».