— Серсі навіть льолю на вас розхристала, щоб ми краще роздивилися,— вів далі дорнський княжич.— Ви й справді мали лихе око й чорний пушок на голові. Мабуть, голова була трохи більша, ніж в інших людей... але не знайшлося ні хвоста, ні бороди, ні зубів, ні пазурів, та й поміж ніг нічого такого, окрім крихітного рожевого прутня. Після всіх неймовірних чуток прокляття лорда Тайвіна виявилося просто бридким червоним немовлям з коротенькими ніжками. Елія навіть заквоктала, як зазвичай дівчата квокчуть, побачивши немовля,— певен, ви чули. Так само вони квокчуть над гарнюніми кошенятами та грайливими цуценятами. Здається, вона б залюбки вас поняньчила, хай якого бридкого. Коли я зауважив, що на чудовисько ви не тягнете, ваша сестра сказала: «Він маму вбив»,— і так крутнула вам прутня, що я думав — зараз відірве. Ви заверещали, та тільки коли ваш брат Джеймі мовив: «Відчепися від нього, йому боляче»,— лише тоді Серсі відпустила. «Не грає ролі,— повідомила вона.— Всі кажуть, він усе одно скоро помре. Та і стільки не мав прожити».
Над головою ясно світило сонце, і день, як на осінь, був приємно тепленький, але Тиріон, почувши це, зросився холодним потом. «Моя люба сестричка!» Він потер шрам на місці носа й кинув на дорнянина своїм «лихим оком». «Навіщо він це розповідає? Випробовує мене чи просто крутить мені прутня, як колись Серсі, щоб почути мій вереск?»
— Не забудьте розповісти це моєму батькові. Йому історія сподобається ще більше, ніж мені. Особливо про мій хвостик. Він у мене був, тільки батько його відчикрижив.
Княжич Оберин гигикнув.
— З нашої останньої зустрічі з вами стало набагато цікавіше — ви підросли в моїх очах.
— Ну... я сподівався просто підрости.
— До речі про цікаве: я тут почув новину від стюарда лорда Баклера. Він заявляє, що ви наклали податок на жіночий заробіток.
— Це податок на повій,— сказав Тиріон, знов роздратувавшись. «І це була ідея мого батька, хай йому грець!» — Пенні за кожне... е-е-е... злягання. Королівський правиця вирішив, що це добре вплине на мораль у місті.
І, крім того, допоможе заплатити за весілля Джофрі. Зайве й казати, що вся провина за це впала на Тиріона як скарбничого. Брон казав, що на вулицях цей податок звуть «карликове пенні». Якщо вірити перекупному мечу, в борделях і винарнях тепер кричать так: «Розсувай для Недоростка ноги, бігом».
— Завжди триматиму в гаманці повно пенні. Навіть князі мають платити податки.
— Вам для чого ходити до новій? — Тиріон озирнувся на Еларію Санд, яка їхала поміж інших жінок.— Чи ви дорогою втомилися від своєї коханки?
— В жодному разі. В нас забагато спільного,— стенув плечима княжич Оберин.— Щоправда, ми ще спільно не мали вродливої білявки, а Еларії цікаво спробувати. Не маєте нікого на прикметі?
— Я тепер чоловік пошлюблений...— («Хоч і не полюблений»).— До повій більше не вчащаю...— («Якщо не хочу, щоб когось із них повісили»).
Тут Оберин зненацька змінив тему.
— Подейкують, на весільній учті в короля мають подавати сімдесят сім страв.
— А ви зголодніли, княжичу?
— Ще б пак! Тільки мрію я не про їжу. Скажіть-но, прошу, правосуддя буде в меню?
— Правосуддя...— («То ось чого він тут, я мав би зразу здогадатися»).— У вас із сестрою були тісні стосунки?
— Змалечку ми з Елією були нерозлийвода, як-от ваші брат і сестра.
«О боги, сподіваюся, що не так».
— Війни й весілля забирають весь час, княжичу Оберин. Боюся, ніхто ще не викроїв хвилинки, щоб зайнятися вбивством шістнадцятирічної давнини, хай яке воно було жахливе. Але ми ним займемося, щойно видасться можливість. А якщо Дорн допоможе нам встановити королівський мир, це тільки пришвидшить розслідування, яке мій батько...
— Карлику,— сказав Червоний Гад уже далеко не таким сердечним тоном,— досить з мене вашої ланістерівської брехні. Ви нас за кого маєте — за баранів чи, може, за блазнів? Мій брат не кровожерливий, але й приспати його за шістнадцять років не вдалося. За рік по тому, як Роберт зійшов на престол, у Сонцеспис приїхав Джон Арин, і можете бути певні — допитували його дуже сумлінно. І його, і ще сотню людей. Я тут приїхав не на балаган, який ви вирішили влаштувати з розслідування. Я приїхав, шукаючи правосуддя для Елії та її дітей, і я його доможуся. Починаючи від цього телепня Грегора Клігана... але не закінчуючи ним. Перед смертю ця Потвора-на-коні розповість мені, від кого він отримував накази,— так і перекажіть своєму батькові,— посміхнувся він.— Один старий септон якось заявив, що я — живий доказ милості богів. Знаєте чому, Куцю?
— Ні,— обережно зізнався Тиріон.
— Ну як же ж: якби боги були лихі, вони б мене послали моїй матері першим, а Дорана — третім. Бо я, бачте, людина кровожерлива. І вам доведеться поборотися зі мною, а не з моїм терплячим, розсудливим і подагричним братом.
Тиріон бачив, як виграє сонце на поверхні Чорноводого Бурчака за півмилі попереду, як блищить воно на мурах, вежах і пагорбах Королівського Причалу за рікою.
Він озирнувся через плече — на осяйну колону, яка рухалася королівським гостинцем.
— Ви говорите так, наче за вами ціле військо стоїть,— мовив він,— а я бачу всього три сотні. Вам не видно міста — отам, на північ від ріки?
— Отої гнойової купи, яку ви звете Королівським Причалом?
— Саме так.
— Його вже не тільки видно, а й носом чути.
— То добре нюхайте, мілорде. На повні ніздрі. Півмільйона людей смердять більше за трьохсот — ви скоро в цьому пересвідчитеся. Золоті плащі занюхали? А їх десь під п’ять тисяч. У мого батька ще тисяч двадцять присяжних мечів. А ще ж є ружі. Ружі так солодко пахнуть, правда ж? Особливо коли їх багато. П’ятдесят, шістдесят, сімдесят тисяч руж, і в місті, і в таборі за містом. Точно навіть не знаю, скільки їх лишилося, бо їх і порахувати важко.
Мартел знизав плечима.
— За давніх часів у Дорні, коли ми ще не зв’язані були шлюбними узами з Дейроном, казали так: сонцю всі квіти кланяються. Якщо ружі стануть мені на перешкоді, як їх просто розтопчу.
— Як розтоптали Вілласа Тайрела?
Але дорнянин зреагував зовсім не так, як очікувалося.
— З півроку тому я отримав від Вілласа листа. Ми з ним обоє любимо гарних коней. Він ніколи не тримав на мене зла за те, що трапилося на турнірі. Я йому чітко поцілив у нагрудник, але він, падаючи, заплутався ногою в стремені, і кінь гримнувся просто на нього. Я потім до нього послав мейстра, але йому тільки й удалося врятувати хлопцю ногу. Коліно направити було неможливо. Якщо когось і варто винуватити, то це того дурнуватого батечка. Віллас Тайрел був ще зелений, як його власне сюрко, і в нашому товаристві йому взагалі було не місце. Той Круглий Квіт кинув його на турніри надто вже в юному віці, як і двох інших. Хотів отримати другого Лео Лютошипа, а натомість отримав каліку.
— Кажуть, сер Лорас кращий навіть за Лео Лютошипа,— мовив Тиріон.
— Ота квіточка при Ренлі? Сумніваюся.
— Можете сумніватися,— сказав Тиріон,— однак сер Лорас переміг чимало знаних лицарів, включаючи і мого брата Джеймі.
— Переміг — тобто скинув з сідла на турнірі? Якщо хочете мене злякати, скажіть мені краще, кого він у бою зарубав.
— Сера Робара Ройса і сера Емона Кая, наприклад. А ще переповідають, що він показував дива доблесті на Чорноводді, б’ючися пліч-о-пліч із привидом лорда Ренлі.
— Ці дива доблесті бачили ті самі люди, що бачили і привида? — безжурно розсміявся дорнянин.
Тиріон кинув на нього довгий погляд.
— У Чатаїному закладі на вулиці Шовковій є кілька дівчат, які вам можуть підійти. От у Тансі, наприклад, медові коси. У Марі — як біле золото. Радив би вам когось із них повсякчас тримати при собі, мілорде.
— Повсякчас? — звів тонку чорну брову княжич Оберин.— І для чого ж це, мій добрий Куцю?
— Ну, самі ж казали, що волієте померти з жіночим персом у долоні,— мовив Тиріон і пустив коня навскач до поромних барж, які чекали на правому, південному березі Чорноводого Бурчака. Він уже наслухався дорнської дотепності, якщо це можна так назвати. «Батькові таки слід було послати Джофрі. Він би спитав у княжича Оберина, чи той знає, чим дорнянин відрізняється від коров’ячої балабушки». Тут він не стримався від посмішки. Треба обов’язково постаратися опинитися поруч, коли Червоного Гада представлятимуть королю.