За деякий час септир у вирі диму й полум’я завалився: стіни вже не могли втримати важкого лупакового даху. На це смиренно дивилися восьмеро брунатних братів. Це всі, що залишилися, пояснив найстарший, який на шиї на мотузочці носив залізний молоточок на знак свого служіння Ковалю.
— До війни нас було сорок чотири, ми процвітали. Мали дюжину корів і бика, сотню вуликів, виноградник і яблуневий садок. Та прийшли леви й позабирали вино, молоко й мед, порізали корів, а виноградник спалили. А потім... я вже й лік утратив непроханим гостям. Оцей липовий септон — він з останніх. До нього приходило таке чудовисько... ми йому все срібло віддали, та він усе одно був переконаний, що ми десь золото ховаємо, отож його люди вбивали нас одного по одному, щоб розговорити старшого брата.
— А як ви восьмеро вижили? — запитав Ангай Лучник.
— Яка ганьба! — озвався старий.— Це я. Коли прийшла моя черга вмирати, я розповів, де сховане золото.
— Брате,— мовив Торос Мирський,— ганьба була не сказати їм з самого початку.
Заночували беззаконники у броварні біля маленької річечки. У господарів було заховано трохи харчів під підлогою в стайні, тож вони розділили з гостями просту вечерю: вівсяний хліб, цибулю і ріденький капусняк, який злегка віддавав часником. Арії пощастило: у себе в мисці вона знайшла кружальце моркви. Брати не питали в беззаконників їхніх імен. «І так знають»,— подумала Арія. Та й як не знати? Лорд Берик і на нагруднику, і на щиті, і на плащі мав блискавку, а Торос Мирський був у червоній мантії — точніше, в тому, що від неї залишилося. Один з братів, юний новачок, навіть наважився просити червоного жерця не молитися своєму облудному богу, поки він під їхнім дахом.
— Чорта лисого,— мовив на це Лим Лимонний Плащ.— Це й наш бог, а ви нам своїми клятими життями завдячуєте. Та й що в ньому облудного? Може, ваш Коваль і здатен зламаного меча направити, та чи направить він зломлену людину?
— Досить, Лиме,— звелів лорд Берик.— Під їхньою покрівлею ми шануватимемо їхні порядки.
— Сонце не погасне, якщо ми пропустимо одну-дві молитви,— м’яко погодився Торос.— Кому як не мені знати.
Сам лорд Берик нічого не їв. Арія взагалі ніколи не бачила, щоб він їв, хоча він час від часу випивав кубок вина. Він і не спав, здається. Здорове око часто заплющувалося, наче від утоми, та коли хтось заговорював до лорда, воно миттю розплющувалося. Лорд Прикордоння і досі був одягнений у жалюгідний чорний плащ і пом’ятий нагрудник з пощербленою емалевою блискавкою. Він так і спати вкладався в нагруднику. Тьмяна чорна криця ховала жахливу рану, якої завдав йому Гончак, точно як товстий вовняний шарф ховав чорну смугу навколо шиї. Але ніщо не могло приховати ні його розбитої голови з проламаною, увігнутою скронею, ні кривавого червоного провалля, де коли було його око, ні гострих обрисів черепа, які проступали під шкірою.
Арія сторожко роздивлялася його, пригадуючи легенди, які про нього переказували в Гаренхолі. Лорд Берик, здалося, відчув її страх. Обернувши голову, він підкликав дівчинку жестом.
— Я тебе лякаю, дитино?
— Ні,— закусила вона губу.— Тільки... ну... Я думала, Гончак вас убив, а ви...
— Просто ранив,— втрутився Лим Лимонний Плащ.— Жахлива була рана, але Торос її зцілив. Кращого цілителя на світі немає.
Лорд Берик кинув на Лима дивний погляд — одним здоровим оком, бо на місці другого були тільки шрами й засохла кров.
— Кращого цілителя немає,— втомлено погодився він.— Лиме, думаю, давно пора варту поміняти. Будь ласка, подбай про це.
— Ага, мілорде,— Лим довгими кроками вийшов у вітряну ніч, розмаявши широкий жовтий плащ.
— Навіть сміливці воліють заплющувати очі на те, чого не хочуть бачити,— сказав лорд Берик, щойно Лим вийшов.— Торосе, скільки разів ти мене вже оживляв?
— Вас оживляє Р’глор, мілорде,— схилив голову червоний жрець.— Цар світла. А я — всього-на-всього його знаряддя.
— То скільки разів? — повторив лорд Берик.
— Шість,— неохоче відповів Торос.— І щоразу це стає важче. Ви робитеся занадто безрозсудні. Невже смерть така солодка?
— Солодка? Ні, друже. Зовсім не солодка.
— То не спокушайте її. Лорд Тайвін командує з задніх рядів. І лорд Станіс також. І вам би мудро було чинити так само. Бо сьома смерть може стати кінцем для нас обох.
Лорд Берик торкнувся того місця над лівим вухом, де в нього була провалена скроня.
— Ось тут сер Бертон Крейкгол пробив мені шолом і голову ударом булави,— мовив він, а тоді розповив шарф, показуючи чорний синець навколо шиї.— А цей слід лишила ота мантикора, Лорч, на Бурхоспаді. Він схопив бідолашного бджоляра з дружиною, вважаючи, що це мої люди, і по всіх усюдах кричав, що повісить їх, якщо я не здамся. Я здався, але він усе одно їх повісив, ще й мене на шибениці поміж них... А сюди,— вказав він пальцем на червону дірку замість ока,— поцілив чингалом крізь забороло Гора-на-коні,— на його вустах майнула втомлена посмішка.— Тричі помирав я від рук дому Кліганів. Можна було би подумати, що я затямлю урок...
Це був жарт, зрозуміла Арія, але Торос не засміявся. Натомість він поклав руку лорду Берику на плече.
— Ліпше не застановляйся на цьому.
— Як можу я застановлятися на чомусь, що заледве пам’ятаю? Колись у Прикордонні в мене був замок, була і жінка, яку я мав пошлюбити, але нині я вже ні замку того не знайду, ні якого кольору в жінки були коси не пригадаю. Хто висвятив мене в лицарі, старий друже? Яка в мене була улюблена страва? Все блякне. Іноді мені здається, що я народився на закривавленій траві в тому спопелілому гаю, з присмаком вогню в роті та з дірою в грудях. Ти — моя мати, Торосе?
Арія втупилась у мирського жерця з його розкошланою чуприною, в рожевому лахмітті й розрізнених старих обладунках. Щоки й обвислу шкіру під його підборіддям вкривала сива щетина. Не дуже він був схожий на чарівників з казок старої Нан, і все-таки...
— А могли б ви оживити людину без голови? — запитала Арія.— Одненький раз, не треба шість. Могли б?
— Я не знаю чарів, дитино. Тільки молитви. Першого разу, коли в його милості з’явилася наскрізна діра, коли з рота в нього бігла кров, я усвідомлював, що надії немає. Тож коли його бідолашні розтерзані груди припинили здійматися, я божим цілунком хотів провести його в останню путь. Набравши в рота вогню, я вдихнув полум’я йому в груди — через горло в легені, в серце й у душу. Це називається «останній поцілунок», і я багато разів бачив, як старі жерці дарують його померлим слугам Царя світла. Я й сам раз чи двічі робив це, бо всі жерці мають це вміти. Та ще ніколи я не бачив, щоб померлий здригнувся, коли його наповнювало полум’я, і щоб його очі розплющилися. Це не я його оживив, міледі. Це був Цар світла. Р’глор ще має для нього роботу. Життя — це тепло, а тепло — це вогонь, а вогонь належить Богу й тільки Богу.
Арія відчула, як очі в неї наливаються сльозами. Торос отак багатослівно сказав одне: ні, і вона це зрозуміла.
— Твій батько був гарною людиною,— заговорив лорд Берик.— Гарвін багато розповідав мені про нього. З огляду на нього я б радо відмовився від викупу за тебе, але нам конче потрібне золото.
Вона закусила губу. «Мабуть, що так». Вона знала: Гончакове золото він віддав Зеленобородому й Мисливцю, щоб купили харчі на південь від Мандера. «Попередній врожай згорів, цей залило водою, а зима насувається,— казав він, відсилаючи їх.— Простолюду потрібне зерно на хліб і на посів, а нам потрібні мечі й коні. Надто вже багато наших змушені їздити на шкапах, возовиках і мулах, у той час як вороги мають рисаків і дестрієрів».
Арія не була певна, скільки Роб заплатить за неї. Він тепер король, а не хлопець зі снігом у волоссі, якого вона лишила у Вічнозимі. І якби він знав про все, що сестра накоїла: про конюшого, і про чатового в Гаренхолі, і про все інше...
— А що як брат не захоче давати за мене викуп?
— Чому ти так думаєш? — запитав лорд Берик.
— Ну,— мовила Арія,— в мене волосся розпатлане, нігті брудні, а ноги загрубіли.
Робові до цього буде байдуже, а от матері — ні. Леді Кетлін завжди хотіла, щоб Арія була як Санса — співала, танцювала, шила й гарно поводилася. На саму думку про це Арія заходилася пальцями розчісувати коси, але вони були такі сплутані, в ковтунах, що їй вдалося хіба що повидирати трохи.