— Щоб годувати тих, чиї поля ви попалили,— сказав Гендрі.
— Оце така легенда? — розреготався Сандор Кліган.— А я, між іншим, саме це і збирався з тим золотом зробити. Нагодувати цілу купу бридких селюків і їхніх вилупків.
— Брешете! — не втримався Гендрі.
— А хлопчак не забагато розтуляє рота? Чому ви вірите комусь, а не мені? Може, це все через моє обличчя? — Кліган зиркнув на Арію.— Її ти теж у лицарі висвятиш, Дондаріоне? І буде перша восьмирічна лицарка?
— Мені дванадцять,— голосно збрехала Арія,— і якби я захотіла, могла би стати і лицаркою. І вас могла б убити, якби Лим у мене ножа не відібрав.
На саму згадку про це вона аж розсердилася.
— Жалійся Лимові, а не мені. А тоді, підібгавши хвоста, мерщій тікай. Знаєш, як чинять собаки з вовками?
— Наступного разу я вас уб’ю. І брата вашого уб’ю також!
— Ні,— звузив він темні очі,— цього тобі точно не вдасться.
Він обернувся до лорда Берика.
— Може, мого коня в лицарі висвятиш? Він у залах ніколи не сере, та й не хвицається більше за інших — він заслужив на лицарство. Чи, може, ти і його зібрався поцупити?
— Залазили б ви вже на того коня і їхали собі,— застеріг його Лим.
— Поїду зі своїм золотом. Ваш бог сам сказав, що я не винен...
— Цар світла повернув тобі життя,— заговорив Торос Мирський,— але не оголошував тебе Бейлором Благословенним-другим.
Червоний жрець витягнув з піхов меча, й тут Арія побачила, що і Джек з Мерітом зробили те саме. Лорд Берик і досі тримав у руці клинок, яким висвячував Гендрі. «Може, цього разу він таки його вб’є».
У Гончака знову сіпнулися вуста.
— Та ви звичайнісінькі злодії.
Лим кинув на нього сердитий погляд.
— Ваші друзяки леви заїжджають у село, забирають харч і гроші, які тільки знайдуть, і називають це «реквізицією». Вовки чинять так само, а нам не можна? Ніхто вас не грабував, псе. У вас просто реквізували майно.
Сандор Кліган обвів поглядом усі обличчя одне по одному, немов хотів їх добре запам’ятати. А тоді, не кажучи більше ні слова, рушив назад у темряву та зливу — туди, звідки прийшов. Розбійники здивовано чекали...
— Піду я ліпше подивлюся, що він з нашими чатовими зробив,— мовив Гарвін; перш ніж виходити, він обережно визирнув за двері — пересвідчитися, що Гончак не зачаївся за порогом.
— Як той клятий покидьок узагалі стільки золота дістав? — зронив Лим Лимонний Плащ, щоб зняти напругу.
— Переміг на правициному турнірі,— знизав плечима Ангай.— На Королівському Причалі,— лучник широко посміхнувся.— Я сам ціле багатство там виграв, але потім зустрів Тансі, Жаду й Алаяю. Від них я дізнався, як смакує смажений лебідь і як воно — скупатися в арборському вині.
— Усе прохукав, так? — засміявся Гарвін.
— Не все. Ось чоботи собі купив, і ще оцей чудовий кинджал.
— А слід було землі купити й зробити з когось із тих дівчат, які смажених лебедів полюбляють, порядну жінку,— мовив Джек-Щасливець.— І ростив би собі ріпу і синів.
— Люблю ріпу,— зізнався Джек, засмутившись.— Зараз би товченої ріпи!
Торос Мирський не долучився до жартів.
— Гончак не просто кілька мішечків золота втратив,— міркував він уголос.— Він втратив господаря та свою псарню. До Ланістерів він повернутися не може, Юний Вовк його не візьме, та й брат навряд чи вітатиме його появу. Схоже, оте золото — все, що в нього лишалося.
— Чорт забирай,— вигукнув Вотті Мірошник,— та він повернеться і нас уві сні повбиває.
— Ні,— лорд Берик уклав меча в піхви.— Сандор Кліган радо нас повбивав би, але не уві сні. Ангаю, завтра ви з Безбородим Диком поїдете в ар’єргарді. Якщо побачите, що Сандор Кліган і далі по нашому сліду йде, зарубаєте його коня.
— Це ж добрий кінь! — запротестував Ангай.
— Ага,— підхопив Лим.— Це клятого вершника зарубати слід. А кінь би нам придався.
— Я з Лимом,— сказав Наконечник.— Дозвольте мені псові ні пуху, ні пера побажати.
Лорд Берик похитав головою.
— У печеристому пагорбі Кліган своє життя відвоював. І я цього життя в нього не забиратиму.
— Мудро каже мілорд,— мовив Торос до інших.— Браття, суд через двобій — священний. Ви чули, як я просив Р’глора втрутитися, ви бачили, як його вогненний перст переломив меч лорда Берика, коли той уже готовий був покінчити з суперником. Схоже, Цар світла ще має плани на пса Джофрі.
Незабаром у броварню повернувся Гарвін.
— Товстолап спав як бабак, але живий-здоровий.
— Доберусь я до нього! — пригрозив Лим.— З’явиться у нього одна зайва дірочка. Та через нього нас усіх могли повбивати!
Уночі ніхто не міг спокійно спати, знаючи, що десь у темряві, зовсім близько, шастає Сандор Кліган. Арія скрутилася клубочком неподалік вогнища, в теплі й затишку, але сон не йшов. Вона витягнула монетку, яку подарував їй Джакен Г’ґар, і, лежачи під плащем, стиснула її в пальцях. Просто тримаючи її, вона почувалася сильною, пригадуючи, як була колись привидом Гаренхолу. Тоді вона, шепнувши одне-єдине слово, могла вбити.
Але Джакен поїхав. Покинув її. «І Пиріжок мене покинув, а тепер кидає і Гендрі». Ломі помер, Йорен помер, Сиріо Форел помер, навіть батько помер, а Джакен подарував їй того дурнуватого залізняка — і зник.
— Валар моргуліс,— прошепотіла Арія ледве чутно, так стискаючи кулака, що краї монетки вп’ялись у долоню.— Сер Грегор, Дансен, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі.
Арія спробувала уявити їх після смерті, та було важко відновити в пам’яті їхні обличчя. Перед внутрішнім зором стояв Гончак, і його брат Гора-на-коні, та й обличчя ні Джофрі, ні його матері вона ніколи не забуде... а от лиця Рафа, Дансена й Полівера розпливалися, так само як Лоскотуна з його простецькою зовнішністю.
Нарешті її зморив сон, але глупої ночі Арія прокинулася тремтячи. Багаття перегоріло. Біля дверей стояв Мадж, а надворі походжав ще один чатовий. Дощ припинився, чулося вовче виття. «Як вони близько,— подумала вона,— як їх багато!» Здавалося, вони оточили стайню, їх дюжини, а може, й сотні. «Щоб вони Гончака з’їли!» їй пригадалися його слова про вовків і собак.
На ранок септон Ат так і гойдався на дереві, а от для решти повісельників брунатні брати з лопатами в руках копали під дощем неглибокі могили. Лорд Берик подякував їм за нічліг і за вечерю й видав їм гаман срібних оленів на відбудову. Гарвін, Ладний Люк і Вотті Мірошник пішли на розвідку, але не знайшли ні вовків, ні хортів.
Коли Арія натягувала попругу, підійшов Гендрі — перепросити. Поставивши ногу в стремено, вона стрибнула в сідло, щоб дивитися на нього згори вниз, а не навпаки. «Ти міг би в Річкорині для мого брата мечі кувати»,— подумала вона, але сказала зовсім інше:
— Якщо тобі заманулося стати дурнуватим розбійним лицарем і заробити собі зашморг на шию, мені яке діло? А за мене в Річкорині дадуть викуп, і я лишуся з братом.
На щастя, вдень дощ не падав, і вдалося проїхати чималий шмат дороги.
Бран
Вежа стояла на острові, віддзеркалюючись у спокійній синій воді. Коли здіймався вітер, поверхнею озера пробігали брижі, ганяючись одна за одною, як хлопчаки у грі. По берегу росли товсті дуби — густий гайок, уся земля в якому була засипана жолудями. А за ним виднілося село — точніше, те, що від нього лишилося.
Це було перше село відтоді, як подорожні вийшли з передгір’я. Міра сходила на розвідку — переконатися, що серед руїн ніхто не ховається. Безшумно ковзаючи між дубів і яблунь з сіттю й остенем у руках, вона сполохала трьох рудих оленів, які чкурнули в кущі. Літо, зауваживши рух, тут-таки метнувся навздогін. Бранові, який дивився, як біжить деривовк, якусь мить хотілося одного — скинути шкіру й помчати разом з ним, але їх уже, махаючи рукою, кликала Міра. Бран неохоче відвернувся від Літа та спрямував Годора в село. За ними рушив і Джоджен.
Звідси й до самої Стіни тягнуться луки, знав Бран: неорані поля й невисокі пагорби, лужина й оболонь. Тут іти буде набагато легше, ніж у горах, але на такій відкритій місцевості Міра почувалася незатишно.