— Я сподівався, звідси видно Стіну,— розчаровано мовив Бран.— Та ні, дурниці, вона, мабуть, за п’ятдесят льє звідси...
Згадавши про це, Бран відчув, як він утомився і змерз.
— Джоджене, що нам робити, коли ми дістанемося Стіни? Дядько стільки разів розповідав, яка вона велика! Сімсот футів заввишки, а така товста в основі, що брами в ній — це крижані тунелі. Як нам здолати її, щоб відшукати триокого ворона?
— Я чув, уздовж Стіни є чимало покинутих замків,— відповів Джоджен.— Збудованих Нічною вартою кріпостей, які нині стоять пусткою. Може, через один з таких замків нам і вдасться пройти.
«Замки з привидами», ось як називала їх стара Нан. Колись мейстер Лувін загадав Бранові вивчити назви всіх до одного фортів уздовж Стіни. Це виявилося нелегко: загалом їх було дев’ятнадцять, але не траплялося ще такого, щоб залюднені були більш як сімнадцять. На бенкеті на честь приїзду короля Роберта у Вічнозим Бран перерахував дядькові Бенджену усі форти — зі сходу на захід і з заходу на схід. Розсміявшись, Бенджен Старк мовив: «Ти їх вивчив краще за мене, Бране. Мабуть, це тобі слід стати головним розвідником. А я тут залишуся замість тебе». Та було це до того, як Бран упав. До того, як побився. Коли Бран отямився калікою, дядько вже поїхав назад у Чорний замок.
— Мій дядько казав, що в усіх покинутих замках брами завалюють кригою і камінням,— мовив Бран.
— То доведеться розгрібати,— сказала Міра.
Брана це непокоїло.
— Не можна цього робити. З того боку може казна-що проникнути. Треба нам дістатися Чорного замку й попроситися в лорда-командувача на той бік.
— Ваша високосте,— мовив Джоджен,— Чорного замку нам слід уникати, як і королівського гостинцю. Там сотні людей!
— Це вояки Нічної варти,— сказав Бран.— Вони дають обітницю не брати участі в сутичках і все таке.
— Ага,— озвався Джоджен,— але досить буде одного кривоприсяжника, щоб зрадити вашу таємницю залізним або ж Болтоновому Байстрюку. Та й де певність, що Нічна варта нас пропустить? Може, захочуть нас затримати або відіслати назад.
— Але ж мій батько був другом Нічній варті, а мій дядько — головний розвідник. Може, він знає, де мешкає триокий ворон. Та й Джон Сноу теж у Чорному замку.
Бран сподівався знову побачитися з Джоном, і з дядьком теж. Чорні брати, коли востаннє навідувались у Вічнозим, казали, що Бенджен Старк зник під час розвідки, але на цей час він уже ж точно повернувся, правда?
— Кажу вам, Варта нам і коней може дати,— провадив Бран.
— Тихо,— Джоджен дашком пристав долоню до очей і задивився на призахідне сонце.— Глядіть. Там щось є... думаю, це вершник. Бачите його?
Бран теж затулив очі від сонця, та навіть так довелося мружитися. Спершу він нічого не бачив, аж поки погляд не привернув якийсь рух. Спочатку Бран подумав, що це Літо, але ж ні. Хтось їхав верхи. Проте так далеко, що більше нічого не розгледіти.
— Годор? — Годор теж приставив долоню до очей, та тільки дивився не в той бік.— Годор?
— А він не квапиться,— сказала Міра,— але їде, мені здається, в село.
— Тоді ховаймося, поки він нас не побачив,— мовив Джоджен.
— Там поблизу села Літо,— запротестував Бран.
— З Літом нічого не станеться,— запевнила Міра.— Це ж просто чоловік на втомленому коні.
Коли по камінню затарабанили перші великі краплі, мандрівники вже спускалися з даху. І дуже вчасно: незабаром дощ припустив по-справжньому. Навіть крізь товсті мури чути було, як хлюпає він на поверхні озера. Вони розсілися на підлозі в порожній круглій кімнаті, де вже западали сутінки. Північний балкончик виходив на село. Міра на животі виповзла на балкон — глянути на той бік, за озеро, й дізнатися, що ж сталося з вершником.
— Заховався від дощу серед руїн заїзду,— повідомила вона, повернувшись.— Схоже, він у коминку вогонь розпалює.
— От би й нам вогонь розпалити,— мовив Бран.— Я змерз. Внизу, під сходами, є поламані меблі, я бачив. Можна попросити Годора, щоб порубав, і ми зігріємося.
Годору ідея сподобалася.
— Годор,— з надією вигукнув він.
Джоджен похитав головою.
— Вогню без диму не буває. А дим на цій вежі побачать здалеку.
— Якщо буде кому бачити,— заперечила його сестра.
— У селі он чоловік.
— Один-єдиний.
— Й одного може бути досить, щоб виказати Брана ворогам, якщо нарвешся не на ту людину. У нас відучора ще лишилася половина качки. Поїмо й перепочинемо. Зранку чоловік піде у своїх справах, а ми підемо у своїх.
Джоджен домігся свого, як і завжди. Міра розділила качку на чотирьох. Її вона піймала своєю мережею позавчора, сполохавши в болоті. Холодна качка була не така смачна, як хрустка й гаряченька з вогню, та принаймні вдалося втамувати голод. Бран з Мірою розділили грудинку, Джоджен отримав стегенце. Годор проковтнув крильце й ніжку, бурмочучи «Годор» і з кожним відкушеним шматочком облизуючи пальці. Сьогодні була Бранова черга розповідати легенду, тож він вирішив розказати про ще одного Брандона Старка — того, який називався Брандон Корабельник і який поплив ген за Призахідне море.
Коли закінчилась і качка, і оповідь, уже зовсім посутеніло, а дощ не припинявся. Бранові цікаво було, чи далеко забіг Літо й чи вполював він оленя.
Вежу затопив сірий присмерк, який повільно переходив у темряву. Годор засидівся й деякий час ходив по колу, вздовж стін, щоразу зупиняючись зазирнути у виходок, так наче забував, що там. Джоджен стояв під північним балконом, ховаючись у тіні, задивившись на ніч і дощ. Десь на півночі небо прорізала блискавка, на мить освітливши вежу. Годор підстрибнув і перелякано скрикнув. Бран порахував до вісьмох, чекаючи на грім. Коли грім нарешті вдарив, Годор закричав:
— Годор!
«Сподіваюся, Літо не боїться,— подумав Бран. Собаки у вічнозимських псарнях завжди лякалися грози, точно як Годор.— Треба було б вийти подивитися, заспокоїти його...»
Знову спалахнула блискавка, і цього разу гримнуло на рахунок шість.
— Годор! — заверещав Годор.— Годор! Годор!
Він підняв меча, наче зібрався відбиватися від грози.
— Тихо, Годоре,— мовив Джоджен.— Бране, скажи йому, щоб не кричав. Можеш у нього меч відібрати, Міро?
— Спробую.
— Годоре, циць,— сказав Бран.— Тихо. Досить тих дурнуватих «годорів». Сядь.
— Годор? — здоровань доволі слухняно віддав меча Мірі, та на обличчі його читалося збентеження.
Джоджен обернувся назад, визирнув у темряву — і всі почули, як він хапнув ротом повітря.
— Що таке? — спитала Міра.
— У селі люди.
— Той чоловік, якого ми бачили?
— Інші. Озброєні. Я бачив сокиру і списи,— озвався Джоджен зовсім по-хлоп’ячому.— Коли спалахнула блискавка, я бачив, як люди там ходять під деревами.
— Скільки їх?
— Дуже багато. Не порахувати.
— Верхи?
— Ні.
— Годор,— перелякано зронив Годор.— Годор. Годор.
Бран і сам трохи налякався, тільки не хотів перед Мірою показувати.
— А що як вони сюди доберуться?
— Не доберуться,— присіла біля нього дівчина.— Навіщо їм?
— Сховатися,— похмуро сказав Джоджен.— Якщо гроза не кінчиться. Міро, можеш спуститися й двері замкнути?
— Та я їх навіть зачинити не зможу. Дерево зовсім повело. Але людей усе одно ґрати зупинять.
— Може, й не зупинять. Раптом вони замок виламають або завіси. Або пролізуть у душник, як ми зробили.
Небо розітнула блискавка, і Годор захлипав. Тоді над озером прокотився грім.
— ГОДОР! — заревів здоровань, затуливши вуха долонями й дибаючи в темряві по колу.— ГОДОР! ГОДОР! ГОДОР!
— Досить! — у відповідь гаркнув Бран.— Досить «годорів»!
Це не допомогло.
— ГО-О-ОДОР! — стогнав Годор. Міра спробувала його зловити й утішити, та він був занадто сильний. Відштовхнув її, просто плечима стенувши.— ГО-О-ОДО-О-ОР! — заверещав він, коли небо знову протяла блискавка, і навіть Джоджен уже кричав — кричав до Брана й Міри, щоб утихомирили конюшого.