— Чого ти завагався? — мовив Стир.— Убий його — і по всьому.
Навіть тут бранець не заговорив. «Змилуйся»,— міг би він сказати, або: «Ви забрали в мене коня, гроші, харчі, лишіть бодай життя», або: «Ні, будь ласка, я ж вам нічого не зробив». Міг би сказати тисячу речей, або заплакати, або волати до своїх богів. Та жодні слова його б уже не порятували. Мабуть, він це усвідомлював. Отож і тримав язика за зубами, поглядаючи на Джона зі звинуваченням і благанням водночас.
«Хай що тобі велітимуть, не опирайся. Їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними...» Але ж старий і не боронився! Йому просто не пощастило, ось і все. Хто він такий, звідки з’явився, куди прямував на своїй худоребрій шкапі — значення це не мало.
«Він уже старий,— вмовляв себе Джон.— Йому п’ятдесят, а може, й шістдесят. Він і так уже пережив багатьох. Тенійці все одно його вб’ють, жодні мої слова чи дії його не врятують». Але Довгопазур чомусь здавався важчим, ніж зазвичай,— неможливо було піднести. А чоловік усе дивився на нього очима великими й чорними, як два колодязі. «Провалюся в ці очі й потону». Магнар теж на нього дивився — його недовіра відчувалася майже фізично. «Старий і так мрець. Хіба не байдуже, що його зарубає моя рука?» Один удар — швидко й чисто. Довгопазур викуваний з валірійської криці. «Як Лід». Джон пригадав іншу схожу сцену: навколішках стоїть дезертир, котиться голова, ясніє кров на снігу... батьків меч, батькові слова, батькове обличчя...
— Рубай, Джоне Сноу,— підганяла Ігритта.— Ти мусиш, ’би довести, що ти не ворон, що ти тепер належиш до вільних людей.
— Убити старого, який просто сидів біля багаття?
— Орелл теж просто сидів біля багаття. Але ти не завагався,— вона кинула на нього важкий погляд.— І мене ти збирався вбити, поки не побачив, що я — жінка. А я взагалі спала.
— Це зовсім інша справа. Ви були солдати... чатові.
— Ага. А ви, ворони, не хотіли, щоб вас хтось викрив. Точно як ми зараз. Усе те саме. Тому вбивай.
Джон розвернувся до старого спиною.
— Ні.
Магнар наблизився — високий, холодний, небезпечний.
— А я сказав — так. Я тут командую!
— Ви командуєте тенійцями,— одповів Джон,— а не вільними людьми.
— Щось я тут вільних людей не бачу. А бачу ворона і ворону.
— Я не ворона! — Ігритта висмикнула з піхов ножа. Три кроки — і вона, схопивши голову старого за волосся й відкинувши назад, розтяла йому горлянку від вуха до вуха. Навіть перед смертю старий і не скрикнув.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу! — гаркнула Ігритта й кинула закривавленого ножа йому під ноги.
Магнар зронив щось давньою мовою. Може, велів своїм тенійцям убити Джона на місці, але цього він уже не дізнається. З неба впала блискавка — палюча біло-блакитна стріла, торкнувшись верхівки вежі на озері. Її сила відчувалася на запах, а коли пролунав грім, від нього, здавалося, здригнулася ніч.
Між людей стрибнула смерть.
Спалах блискавки засліпив Джона, але він устиг побачити стрімку тінь — за мить до того, як пролунав зойк. Перший тенієць загинув, як старий перед тим: з його роздертої горлянки шугонула кров. Світло згасло, а тінь закрутилася, загарчала, й у темряві впав ще один чоловік. Чулася лайка, крики, болісні стогони. На очах у Джона заточився Чиряк, збивши з ніг ще трьох людей, які стояли позаду. «Привид,— здалося Джону на одну божевільну мить.— Привид перестрибнув Стіну». А тоді блискавка обернула ніч на день — і він побачив вовка, який стояв у Дела на грудях, а з писка в нього скрапувала кров. «Сірий! Він сірий».
З ударом грому опустилася темрява. Вовк кинувся на тенійців, і вони схопилися за списи. Кобила старого стала дибки, збожеволівши від запаху крові, й брикалася копитами. У Джона в руці досі був Довгопазур. І Джон Сноу збагнув, що кращого шансу вже не буде.
Зарубавши одного чоловіка, який саме розвернувся до вовка, штовхнув другого й рубонув третього. Серед цього божевілля він чув, як хтось кличе його на ім’я, але не міг навіть зрозуміти, хто це — Ігритта чи магнар. Тенієць, який силкувався приборкати кобилу, Джона й не побачив. Довгопазур здавався легким як пір’їна. Джон рубонув чоловіка по литці, відчувши, як криця вгризлася в кістку. Щойно дикун упав, шкапа знову стала дибала, але Джонові якимсь чином вдалося вільною рукою схопити її за гриву й заскочити верхи. Чиясь рука хапнула його за щиколотку, він рубонув мечем — і Боджерове обличчя розчинилось у фонтані крові. Кобила звелася на диби, брикнулася. Копито з хрускотом поцілило одному з тенійців у скроню.
І тут кобила помчала. Джон і не пробував її скерувати. Вона летіла крізь болото, дощ і грім, і йому лишалося тільки триматися верхи. В обличчя хльостала мокра трава, мимо вуха пролетів спис. «Якщо коняка спіткнеться й ногу зламає, мене наздоженуть і вб’ють»,— подумав Джон, але давні боги не покинули його, і кобила не спіткнулася. На бані неба затріпотіла блискавка, над рівнинами прокотився грім. Крики затихали й завмирали позаду.
Минали години; дощ нарешті припинився. Джон отямився серед моря високої чорної трави. Праве стегно пульсувало від болю. Опустивши очі, він з подивом побачив, що знизу стирчить стріла. «Коли це сталося?» Схопивши стрілу, він смикнув, але наконечник засів глибоко в нозі, й біль був просто нестерпний. Джон пригадував божевілля, яке вибухнуло в заїзді, але в пам’яті спливав тільки звір — худий, сірий і жахливий. «Надто великий як на звичайного вовка. Значить, деривовк». Мабуть, так і було. Джон у житті не бачив, щоб тварина рухалася так блискавично. «Як вітер, сірий вітер... Сіровій...» Може, на Північ повернувся Роб?
Джон похитав головою. Відповідей він не мав. Навіть думати було важко... про вовка, про старого, про Ігритту — про все...
Він незграбно скотився з кобили. Поранена нога підігнулася, він ледве притлумив скрик. «Буде боляче». Але стрілу потрібно висмикнути, й затягувати з цим не можна. Джон стиснув долонею оперення, глибоко вдихнув — і штовхнув стрілу вперед. Крекнув і вилаявся. Боліло так, що довелося зупинитися. «З мене кров юшить, як зі свині недорізаної»,— подумав Джон, але нічого з цим не поробиш, поки стрілу не вийняв. Скривившись, він спробував знову... і знову зупинився, тремтячи. Ще раз. Цього разу він скрикнув, але стріла вже стирчала спереду зі стегна. Джон спустив закривавлені бриджі, щоб зручніше було вхопитися за наконечник, скривився й повільно витягнув стрілу з ноги. Сам не вірив, що вдалося це зробити — і не знепритомніти.
Потому він довго лежав на землі, стискаючи свій трофей і тихо спливаючи кров’ю, від слабкості не в змозі поворухнутися. За деякий час він збагнув, що як не змусить себе таки поворушитися, помре від крововтрати. Джон підповз до мілкого струмка, куди вже забрела попити кобила, в холодній воді промив ногу й туго її замотав, відірвавши смужку тканини від плаща. Стрілу він теж помив, обертаючи в руках. Оперення біле чи сіре? Ігритта свої стріли оперювала світло-сірим гусячим пір’ям. «Це вона в мене вистрілила, коли я втікав?» Винуватити її за це Джон не міг. Вона цілилася в нього чи в коня? Якби кобила впала, Джон був би приречений.
— Пощастило, що нога моя на дорозі трапилася,— пробурмотів він.
Деякий час він відпочивав, а кобила паслася. Далеко вона не заходила. І це було добре. З пораненою ногою піймати її він би не зміг. Він і так заледве примусив себе зіп’ятися на ноги й вилізти їй на спину. «Як я тоді на неї заскочив — без сідла і стремен, з мечем у руці?» На це питання він теж не міг дати відповіді.
Вдалині стиха погримував грім, але над головою хмари вже почали розходитися. Джон роздивлявся небо, поки не відшукав Крижаного Дракона, а тоді спрямував кобилу на північ, до Стіни й Чорного замку. Підбиваючи п’ятами під боки шкапу вбитого старого, він здригався від болю. «Я їду додому»,— втішав себе Джон. Та якщо це так, чому він почувається таким спустошеним?
Їхав він до самого світанку — доки зірки поглядали вниз, наче очі.
Данерис
Дотрацькі пластуни все доповіли, як є, але Дані хотіла побачити на власні очі. Сер Джора провів її через березник і вгору на пісковиковий гребінь.