— Стародавній Юнкай і славетний, король міст,— мовив Граздан, коли Дані припросила його до себе в намет.— Мури наші міцні, шляхта в нас гонорова й запекла, а простолюд не знає страху. В наших жилах тече кров древнього Гіса, чия імперія мала давню історію вже в ті часи, коли Валірія була ще писклявим немовлям. Мудро ви вчинили, халесі, вирішивши посидіти й перемовитися. Бо легкого завоювання тут не вийде.
— Добре. Незаплямовані так і мріють трохи повоювати,— зиркнула вона на Сірого Черв’яка, який на це кивнув.
Граздан перебільшено стенув плечима.
— Якщо ви так прагнете крові, нехай вона проллється. Я чув, ви дарували своїм євнухам волю. А незаплямованим воля — як коропу крисаня,— він посміхнувся до Сірого Черв’яка, але євнух наче закам’янів.— Зацілілі знову стануть невільниками, їм доведеться відбудовувати Астапор з руїн. І з тебе ми рабиню теж можемо зробити, навіть не сумнівайся. У Лісі й Тайроші чимало будинків розпусти, де гарно заплатять за ніч з останньою з Таргарієнів.
— Приємно знати, що вам відомо, хто я,— спокійно мовила Дані.
— Я завжди пишався тим, як добре вивчив дикий і безглуздий захід,— примирливо підняв руки Граздан.— Та для чого нам розмовляти так грубо? Так, це правда, в Астапорі ви повелися як дикуни, але юнкайці — народ великодушний. Ви воюєте не проти нас, ваша світлосте. Навіщо марнувати свої сили, кидаючи їх на наші міцні мури, коли вам, щоб відвоювати батьків престол у Вестеросі, знадобиться кожен воїн? Юнкай у цій справі вам тільки удачі зичить. А на підтвердження цього я приніс вам подарунок,— він плеснув у долоні, й наперед вийшло двоє з його почту, несучи важку кипарисову скриню, окуту бронзою і золотом. Її поставили Дані під ноги.— П’ятдесят тисяч золотих марок,— улесливо мовив Граздан,— вам від доброго панства Юнкая як дружній жест. З доброї волі передане золото краще за куплене кров’ю мародерство, правда ж? Отож я кажу вам, Данерис Таргарієн: беріть скриню й ідіть собі.
Дані відкинула віко скрині маленькою ніжкою, взутою в капець. Та була повна золотих монет, як і сказав посол. Дані зачерпнула жменьку, пропустила між пальців. Котячись, монетки ясно блищали — здебільшого новенькі, зі східчастою пірамідою з одного боку й гарпією Гіса — з другого.
— Гарненькі. Цікаво, коли я візьму місто, скільки таких скринь там знайду?
— Ніскільки,— хихикнув Граздан,— бо міста ви не візьмете.
— Для вас у мене теж є подарунок,— вона захряснула віко скрині.— Три дні. На ранок третього дня ви відішлете геть своїх рабів. Усіх. Кожному чоловікові, жінці, дитині ви дасте зброю і стільки харчів, одягу, грошей і речей, скільки вони зможуть нести. Все це вони зможуть вибрати з власності своїх хазяїв — як плату за роки свого поневолення. Коли всі раби підуть, ви відчините браму й дозволите моїм незаплямованим обшукати місто й пересвідчитися, що невільників більше не лишилося. Якщо вчините так, ніхто не палитиме й не грабуватиме Юнкая, нікого з ваших людей не замордують. Мудре панство отримає свій мир і доведе, що воно і справді мудре. Що скажете?
— Скажу, що ви збожеволіли.
— Справді? — знизала плечима Дані й промовила: — Дракарис!
Їй відповіли дракони. Рейгал, засичавши, випустив дим, Вісеріон клацнув зубами, а Дрогон плюнув червоно-чорним клубком полум’я. Воно торкнулося брижів Гразданового токара — і за мить шовк спалахнув. Золоті марки посипалися на килим: це посол перечепився об скриню, лаючись і ляпаючи долонею по руці, поки Білобородий не вилив на нього карафу води, щоб загасити вогонь.
— Ви обіцяли мені безпеку! — заверещав юнкайський посол.
— А що, всі юнкайці так плачуться через пропалений токар? Я вам новий куплю... якщо ви за три дні передасте мені всіх своїх рабів. Якщо ж ні, чекайте від Дрогона палкішого поцілунку,— вона зморщила носика.— Ви обмочилися. Забирайте своє золото й ідіть, і не забудьте переказати мої слова мудрому панству.
Граздан мо Ераз тицьнув у неї пальцем.
— Ти ще поплатишся за свою пиху, шльондро! Запевняю, оці ящірки тебе не вбережуть. Хай тільки підлетять на одне льє до Юнкая — ми все небо стрілами наповнимо. Чи ти гадаєш, що вбити дракона так складно?
— Складніше, ніж убити раба. Три дні, Граздане. Перекажіть усім. Надвечір третього дня я буду в Юнкаї — відчините ви мені браму чи ні.
Коли з табору пішов юнкаєць, запала вже густа темрява. Ніч обіцялася похмура: безмісячна й беззоряна, а з заходу віяв пронизливий вологий вітер. «Яка чорна ніч!» — подумала Дані. Навколо палали багаття — маленькі жовтогарячі зорі, розсипані по пагорбах і луках.
— Пане Джоро,— попросила Дані,— закличте моїх кровних вершників.
Чекаючи на них, Дані всілася на подушки в товаристві драконів. Коли ж прийшли кровні вершники, вона заговорила:
— За годину по полуночі — саме час.
— Так, халесі,— мовив Рахаро.— Час для чого?
— Починати атаку.
— Але ж ви сказали перекупним мечам...— нахмурився сер Джора Мормонт.
— ...що чекаю на їхню відповідь завтра зранку. На сьогодні я їм нічого не обіцяла. Штормокруки нині сперечатимуться щодо моєї пропозиції. Середні сини нап’ються п’яні вином, яке я подарувала Меро. А юнкайці вірять, що в них є три дні. Візьмемо їх під покровом ночі.
— Вони мають розвідників, які нас помітять.
— У темряві видно тільки сотні багать,— сказала Дані. Якщо взагалі щось видно.
— Халесі,— сказав Джого,— з розвідниками я упораюся. Це не справжні вершники — работоргівці на конях.
— Атож,— погодилася вона.— Гадаю, напасти слід з трьох боків. Сірий Черв’яче, твої незаплямовані ударять з правого й лівого боків, а мої ко поведуть кінноту клином по центру. Солдатам-рабам не встояти проти кінних дотраків,— посміхнулася вона.— Певна річ, я ще молоденька дівчина й на війні не розуміюся. Що скажете ви, мілорди?
— Я скажу, що ви — істинна сестра Рейгара Таргарієна,— озвався сер Джора зі скорботною півусмішкою.
— Так,— підтвердив Аристан Білобородий,— і королева.
Щоб виробити план в усіх подробицях, знадобилася година. «Починається найнебезпечніший момент»,— подумала Дані, коли командувачі повернулися до своїх загонів. Лишалося тільки сподіватися на те, що темрява приховає від ворогів усі приготування.
Близько полуночі привід для паніки дав сер Джора: він влетів у намет, відштовхнувши з дороги Дужого Бельваса.
— Незаплямовані зловили перекупного меча, який намагався прокрастися в наш табір.
— Шпигун?
Це її налякало. Піймали одного, а скількох не помітили?
— Заявляє, що приніс дарунки. Це той жовтий блазень з синьою чуприною.
Дааріо Нагарис.
— Оцей. Що ж, вислухаю його.
Коли лицар-вигнанець привів Дааріо, Дані подумала: чи є ще на світі двоє настільки різних людей? Тайросянин був світлошкірий, а сер Джора — смаглявий; гінкий, а лицар — м’язистий; кучерявий, а вигнанець — лисуватий; з гладенькою шкірою, а Мормонт — волохатий. До того ж лицар одягався просто, в той час як на тлі Дааріо і павич видався б сірим; щоправда, цього разу він накинув цупкого чорного плаща на своє пишне ясно-жовте вбрання. На плечі він тримав тяжку парусинову торбину.
— Халесі,— вигукнув він,— я приніс дарунки і приємні новини. Штормокруки ваші,— усміхнувся він, і в роті в нього зблиснув золотий зуб.— Як і сам Дааріо Нагарне!
Дані вагалася. Якщо тайросянин тут просто шпигує, ця його заява, можливо, не більш як спроба врятувати власну голову.
— А що сказали Прендал на Гезн і Салор?
— Небагато,— Дааріо перевернув торбину догори дриґом, і на килим висипалися голови Салора Голомозого і Прендала на Гезна.— Мої дарунки повелительці драконів.
Вісеріон занюхав кров, яка цебеніла з Прендалової шиї, і випустив стовп вогню просто в обличчя мерця; безкровні щоки почорніли й набубнявіли пухирями. Дрогон з Рейгалом на запах смаженини оживилися.
— Це ви зробили? — Дані мало не знудило.
— А хто ж іще!
Якщо дракони і бентежили Дааріо Нагариса, він це добре приховував. На них він звертав приблизно стільки ж уваги, як міг би на трьох кошенят, які граються з мишкою.