«Привиди,— пригадала вона.— На Стрімкому Серці водяться привиди».
На вершині пагорба розпалили велике багаття, й поряд з ним усівся, схрестивши ноги, Торос Мирський, так пильно вдивляючись у полум’я, наче більше нічого на світі не існувало.
— Що це він робить? — запитала Арія Неда.
— Іноді він бачить у полум’ї всіляке різне,— пояснив зброєносець.— Минуле. Майбутнє. Те, що відбувається десь далеко.
Арія примружилася на вогонь: ану як розгледить у полум’ї те, що бачить червоний жрець,— та в неї лише засльозилися очі, тож довелося відвернутися. Гендрі теж спостерігав за червоним жерцем.
— А ви направду бачите майбутнє? — зненацька поцікавився він.
Торос, зітхнувши, відвернувся від вогню.
— Не тут. Не зараз. А іноді, так, Цар світла посилає мені видіння.
У Гендрі на обличчі був написаний сумнів.
— Мій майстер казав, що ви — п’яниця й шахрай, та і жрець із вас нікудишній.
— Який він недобрий! — хихикнув Торос.— Хоч це і правда. А хто був твоїм майстром? Ми з тобою знайомі, хлопче?
— Я був підмайстром у зброяра Тобо Мота з вулиці Сталевої. Ви зазвичай купували в нього мечі.
— Атож! Він правив удвічі більше, ніж вони реально вартували, ще й сварив мене за те, що я їх підпалюю,— розреготався Торос.— Майстер твій не помиляється. Не дуже з мене благочестивий жрець. Я був наймолодший з вісьмох дітей у родині, тож батько віддав мене в Червоний храм, але сам би я цього шляху не обрав. Так, я читав молитви й замовляння, та не забував робити набіги на кухню, а час від часу в мене в ліжку знаходили дівчат. От лихі дівчатка, сам не знаю, як вони там опинялися!
Але в мене був хист до мов. Та й коли я зазирав у полум’я, ну, час до часу бачив різне. Та все одно з мене шкоди було більше, ніж зиску, тож урешті-решт мене відіслали на Королівський Причал — нести світло Царя в задурений Сімома Вестерос. Король Ейрис так любив вогонь, що була надія його навернути. Та, на жаль, піроманти вміли кращих трюків, ніж я.
Але я сподобався королю Роберту. Найпершого разу, як я виїхав у рукопашну з полум’яним мечем, кінь Кевана Ланістера став дибала та скинув його на землю, і його світлість так реготав, що мало не луснув,— червоний жрець усміхнувся на згадку про це.— Але майстер твій мав рацію: не можна так з клинком чинити.
— Вогонь пожирає,— мовив позаду них лорд Берик, і було щось таке в його голосі, що Торос миттю замовк,— пожирає, не лишаючи по собі нічого. Нічого.
— Берику! Любий друже,— жрець торкнув лорда Лискавку за передпліччя.— Що ти кажеш?
— Нічого нового. Шість разів, Торосе? Шість разів — то забагато,— він рвучко відвернувся.
Уночі вітер завив, наче вовк, а десь на заході урок виття йому давали і справжні вовки. На чатах стояли Наконечник, Ангай і Меріт Місяцеградський. Нед, Гендрі й чимало інших хлопців уже солодко спали, коли Арія запримітила світлу тінь, яка скрадалася позаду коней: тінь спиралася на шишкуватий ціпок, а тонке біле волосся було розвіяне вітром. Заввишки жінка була не більш як три фути. У відблисках вогню її очі здавалися червоними, як у Джонового вовка. «Він теж був привидом». Арія підібралася ближче й опустилася навколішки, спостерігаючи.
Торос із Димом були з лордом Бериком, коли карлиця, не чекаючи на запрошення, присіла біля багаття. І примружила на них очі, що палали, мов присок.
— Знов мене вшанувати прийшли Жар з Лимоном, а з ними і його світлість мертвяцький лорд.
— Лихе наймення. Просив тебе — не вживай його.
— Ага, просив. Але від вас тхне смертю, мілорде,— сказала жінка; в роті в неї лишався один-єдиний зуб.— Дайте мені вина, бо піду геть. Кості в мене старі. Болять суглоби, коли здіймається вітер, а тут нагорі завжди вітер.
— Срібний олень за ваші сни, міледі,— мовив лорд Берик з урочистою ввічливістю.— Ще один — якщо у вас для нас є новини.
— Срібного оленя не з’їсти і верхи на нього не сісти. Бурдюк вина за мої сни, а за новини — цілунок від того здорового йолопа в жовтому плащі,— закихкала стара.— Ага, слинявий цілунок, з язиком. Скільки часу, скільки часу минуло! Його язик смакує лимонами, а мій — кістьми. Я вже застара.
— Еге ж,— підхопив Лим.— Застара і для вина, і для цілунків. Ти від мене, стара гаргаро, хіба плазом меча дістати можеш.
— У мене коси вилізають жменями, мене вже тисячу років ніхто не цілував. Важко бути такою старою. Що ж, тоді я згодна на пісню. На пісню Тома Сімки — за новини.
— Буде тобі пісня від Тома,— пообіцяв лорд Берик. І власноруч передав їй бурдюк вина.
Карлиця почала жадібно пити, підборіддям побігло вино. Опустивши нарешті бурдюк, вона зворотом зморшкуватої долоні витерла рота й мовила:
— Квасне вино за квасні новини — хіба не доречно? Король мертвий — це ж квасна новина?
В Арії тьохнуло серце.
— Який в біса король мертвий, стара гаргаро? — запитав Лим.
— Водяний. Король кракенів, мілорди. Мені наснилася його смерть — і він помер, а залізні кальмари б’ються між собою. А, і ще помер лорд Гостер Таллі, але ж ви це й самі знаєте, так? У королівський залі самотою сидить у гарячці цап, а на нього вже летить великий пес,— стара знову довго пила вино, вичавлюючи з піднесеного до вуст бурдюка.
«Великий пес». Це вона про Гончака? Чи про його брата — Гору-на-коні? Арія певності не мала. Герб у них однаковий — три чорні пси на жовтому полі. Половина людей, за смерть яких вона молилася, належали до загону сера Грегора Клігана: Полівер, Дансен, Раф Солоденький, Лоскотун — і сам сер Грегор. «Може, лорд Берик їх усіх повісить».
— Мені снився вовк — він вив під дощем, але ніхто не чув його горя,— казала тим часом карлиця.— Мені снився страшенний гуркіт — здавалося, голова лусне: барабани, ріжки, волинки, крики, та найсумніше бряжчали маленькі дзвіночки. Мені снилася панна, що сиділа на весіллі з фіолетовими зміями у косах, а з їхніх іклів скрапувала отрута. А пізніше мені знов наснилася та панна — вона вбила лютого велета в замку, збудованому зі снігу,— мовила вона й різко повернула голову, усміхнувшись крізь темряву просто до Арії.— Тобі від мене не сховатися, дитино. Ходи сюди, ближче.
В Арії по шиї мов хтось холодними пальцями пробігся. «Страх ранить глибше за меч»,— нагадала вона собі. Підвівшись, вона сторожко підійшла до багаття, навшпиньках, готова щомиті втекти.
Темно-червоними очима карлиця роздивлялася її.
— Бачу тебе,— прошепотіла вона,— бачу тебе, вовченятко. Дитя крові. Мені здалося, це від лорда тхне смертю...— вона почала схлипувати, здригаючись усім маленьким тільцем.— Жорстока ти, що прийшла на мій пагорб, жорстока. Я вже напилася горя в Літньому Палаці, і твого не хочу. Забирайся звідси, темне серце. Забирайся!
В її голосі був такий страх, що Арія відступила на крок, не певна, чи жінка не збожеволіла.
— Не лякай дитину,— запротестував Торос.— Нема від неї нікому кривди.
Лим Лимонний Плащ торкнувся зламаного носа.
— Звідки така певність, чорт забирай?
— Завтра вона поїде геть разом з нами,— запевнив лорд Берик карлицю.— Ми її веземо в Річкорин, до її матері.
— Ні,— озвалася карлиця.— Нікуди ви її не везете. Нині приріччя в руках чорного пструга. Якщо вам потрібна матір, шукайте її у Близнючках. Бо там намічається весілля,— вона знову закихкала.— Зазирни у своє полум’я, жаркий жерцю, і сам побачиш. Та не зараз, не тут — тут ти нічого не розгледиш. Це місце й досі належить давнім богам... вони тут затрималися, як і я, змалілі та слабкі, але ще не мертві. Вони полум’я не люблять. Бо дуб ще пригадує жолудь, жолудю сниться дуб, а пеньок живе в них обох. І вони пам’ятають, як прийшли перші люди з полум’ям у кулаці,— вона довгими ковтками допила останнє вино, відкинула бурдюк і тицьнула ковінькою в лорда Берика.— А тепер я отримаю свою заплату. Отримаю пісню, яку ви мені обіцяли.