Отож Лим збудив Тома Семиструнця, який спав під своїми хутрами, і той, позіхаючи, підійшов до багаття з лірою в руці.
— Ту саму пісню? — запитав він.
— О так. Мою пісню Дженні. Чи є ще якась?
Отож він заспівав, а стара заплющила очі й повільно погойдувалася вперед-назад, бурмочучи слова та плачучи. Торос, твердо взявши Арію за руку, потягнув її вбік.
— Нехай у мирі тішиться своєї піснею,— сказав він.— Оце й усе, що їй лишилося.
«Я не збиралася її кривдити»,— подумала Арія.
— А що це вона казала про Близнючок? Моя ж мама в Річкорині, хіба ні?
— Була там,— червоний жрець потер під підборіддям.— Весілля, кажете? Побачимо. Хай де вона є, лорд Берик її знайде.
А незабаром розверзлося небо. Спалахнула блискавка, над пагорбами прогуркотів грім, і стіною полилася, засліплюючи, злива. Карлиця зникла так само нагло, як і з’явилася, поки беззаконники збирали гілля та ладнали які-не-які укриття.
Дощило всю ніч, і на ранок Нед, Лим і Вотті Мірошник прокинулися з застудою. Вотті нудило, він і поснідати не зміг, Неда то гарячка пекла, то лихоманка трусила, і шкіра в нього весь час була липка на дотик. На північ — пів дня їзди — було покинуте село, сказав лорду Берику Наконечник, тому ліпше буде зупинитися там, перечекати дощі. Отож вони позалазили назад у сідла та спрямували коней униз із високого пагорба.
А дощ не вщухав. Їхали лісами й полями, вбрід долали повноводі струмки, де стрімка вода доходила коням до черева. Арія, натягнувши каптур плаща, скоцюбилася й, мокра, тремтіла, але здаватися не збиралася. Меріт з Маджем незабаром уже кашляли, як і Вотті, а бідолашний Нед з кожною милею вигляд мав дедалі жалюгідніший.
— Вдягаю шолом — вода тарабанить у крицю, і в мене голова болить,— жалівся він.— А коли знімаю, чуприна намокає і липне до обличчя й до вуст.
— Маєш ножа,— підказав Гендрі.— Якщо волосся так тобі допікає, то поголи ту свою кляту голову.
Йому Нед не подобався. Арії зброєносець здавався досить милим; може, трохи сором’язливим, але доброзичливим. Вона сто разів чула, що дорняни малі та смагляві, з чорними очима й чорним волоссям, але в Неда були великі сині очі — такі сині, що здавалися майже фіалковими. І волосся в нього було біляве — не медове, а попелясте.
— Скільки ти вже за зброєносця в лорда Берика? — запитала Арія, щоб трохи розважити його.
— Він мене взяв за пажа, коли заручився з моєю тіткою,— закашлявся хлопець.— Мені тоді було сім, та коли мені виповнилося десять, він мене підвищив до пажа. Одного разу на арені я навіть приз отримав.
— Управлятися зі списом я не вмію, але на мечах я б тебе перемогла,— сказала Арія.— Ти когось убивав?
Це його збентежило.
— Мені лише дванадцять!
«Я вбила хлопця у вісім років»,— мало не бовкнула Арія, але притримала язика.
— Але ж ти воював.
— Так,— погодився він без особливої гордості в голосі.— Це було на Балаганному Броді. Коли лорд Берик впав у воду, я витягнув його назад на берег, щоб він не потонув, а потім стояв над ним з мечем. Але битися мені не довелося. З лорда стирчав зламаний спис, тож нас ніхто не чіпав. Коли ми перегрупувалися, Зелений Зерген допоміг мені закинути його милість на коня.
Арії пригадався конюший на Королівському Причалі. А після нього ж був ще той чатовий, якому вона горлянку перерізала в Гаренхолі, і ще вояки сера Ейморі в тій тверджі на озері. Вона не була певна, чи враховуються Віс і Чизік, або ж ті, що загинули від «ласячої юшки»... Зненацька їй зробилося дуже сумно.
— Мого батька теж звали Недом,— сказала вона.
— Знаю. Я бачив його на правициному турнірі. Хотів підійти й поговорити, але не міг вигадати, що сказати,— Нед затремтів під своїм промоклим бузковим плащем.— А ти була на турнірі? Твою сестру я там бачив. Сер Лорас їй троянду вручив.
— Вона мені розповідала...— (Усе це, здавалося, було так давно!) — Її подружка Джейн Пул була закохана у твого лорда Берика.
— Він — суджений моє тітки,— ніяково мовив Нед.— Ну, тобто був. До того як...
«...помер?» — подумала вона, в той час як Нед сконфужено замовк. Копита коней чвякали в багнюці.
— Міледі,— нарешті мовив Нед,— у вас же є незаконний брат... Джон Сноу?
— Він у Нічній варті, на Стіні.
«Може, мені слід було б їхати на Стіну, а не в Річкорин. Джон би точно не переймався через те, кого я вбила чи як часто я чешу коси...»
— Ми з Джоном дуже схожі, хоч він і байстрюк. Він любив куйовдити мені волосся й називав мене «сестричкою»...— Арія більше за всіх скучила саме за Джоном. Від самого його імені їй стало журно.— А ти звідки його знаєш?
— Він — мій молочний брат.
— Брат? — Арія не зрозуміла.— Але ж ти з Дорну! Як ви з Джоном можете бути кревними?
— Ми молочні брати. А не кревні. В моєї леді-матері, коли я народився, пропало молоко, тож мене годувала Вілла.
— Хто така Вілла? — зовсім заплуталася Арія.
— Мати Джона Сноу. Він тобі не розповідав? Вона в нас багато років служила. Ще коли мене й на світі не було.
— Джон матері не знав. Навіть її імені,— Арія кинула на Неда сторожкий погляд.— А ти її знаєш? Справді? — (А він з мене не глузує?) — Якщо брешеш, я тобі в пику дам.
— Вілла була моєю мамкою,— повторив хлопець серйозно.— Присягаюся честю свого дому.
— А в тебе є дім? — (Ну й дурницю впорола! Якщо він зброєносець, у нього, звісно, є дім).— А з якого ти дому?
— Міледі? — збентежився Нед.— Я — Едрик Дейн, ло... лорд Зорепаду.
Десь позаду застогнав Гендрі.
— Лорди й леді,— буркнув він з відразою.
Арія на ходу зірвала з гілки побабчену кислицю й пожбурила в нього; яблучко відскочило від його тупої бугаїної довбешки.
— Ай! — скрикнув він.— Боляче! — він помацав над оком.— Що це за леді, яка шпурляє кислицями в людей?
— Нехороша,— сказала Арія, уже розкаявшись. Вона знов повернулася до Неда.— Перепрошу, що не знала, хто ви. Мілорде.
— Даруйте, міледі, я сам винен,— дуже ввічливо озвався він.
«То в Джона є матір. Вілла, її звати Вілла». Треба запам’ятати, щоб розповісти йому, коли наступного разу Арія з ним побачиться. Цікаво, а він ще зватиме її «сестричкою»? «Я ж уже не маленька. Буде мене по-іншому звати?» Може, з Річкорину їй вдасться послати Джонові листа — написати йому те, що їй розповів Нед Дейн.
— А був же Артур Дейн,— пригадала вона.— На прізвисько Ранковий Меч.
— Мій батько був старшим братом сера Артура. Леді Ашара — моя тітка. Але я її ніколи не бачив. Коли мене й на світі не було, вона кинулася в море з верхівки Біломурого Меча.
— Навіщо вона так учинила? — здригнулася Арія.
Нед глянув на неї насторожено. Може, побоювався, що вона і в нього чимось пожбурить.
— А батько ніколи вам про неї не розповідав? — запитав він.— Про леді Ашару Дейн Зорепадську?
— Ні. А вони були знайомі?
— Ще до того, як Роберт став королем. Вона познайомилася з твоїм батьком і його братами в Гаренхолі в рік оманливої весни.
— О! — Арія не знала, що ще сказати.— То чого вона стрибнула в море?
— Бо їй розбили серце.
Санса б тут зітхнула і пролила сльозинку за справжнє кохання, та Арія подумала: ну й дурна! Тільки Недові вона такого сказати не могла — не про його тітку.
— І хто його розбив?
— Мабуть, не моя справа...— завагався він.
— Кажи вже.
Він ніяково подивився на неї.
— Моя тітка Алирія каже, що в Гаренхолі твій батько і леді Ашара закохалися...
— Не може бути! Він кохав мою леді-матір.
— Певен, так і було, міледі, але...
— Він кохав її єдину.
— То, значить, того вашого байстрюка він під капустою знайшов,— сказав ззаду Гендрі. Арія пожаліла, що нема під рукою ще однієї кислиці.
— Батько був чесний,— сердито сказала вона.— І взагалі, ми не до тебе говорили! Може, вернешся у Скельний Септ і дзвонитимеш у дурнуваті дзвіночки тої дівчини?