Жінка вже ковзнула під покривало й поклала його здорову руку собі на груди — й аж тоді він нарешті прокинувся. А ще вона виявилася гарненькою. «Я ще зовсім дівчам була, коли ви приїздили на турнір лорда Вента й отримали від короля свій плащ,— зізналася вона.— Весь у білому ви були неймовірно вродливий, а ще всі казали, що ви — хоробрий лицар. Іноді з чоловіками я заплющую очі й уявляю, що це на мені лежите ви з вашою гладенькою шкірою й золотими кучерями. Я ніколи й подумати не могла, що зможу переспати з вами».
Після таких слів відіслати її геть було нелегко, але Джеймі вчинив саме так. «У мене-бо є жінка»,— нагадав він собі.
— Це ви до всіх своїх пацієнтів дівчат присилаєте? — поцікавився він у Кайберна.
— Частіше це їх мені присилає лорд Варго. Хоче, щоб я їх спершу оглянув, перш ніж... ну, досить буде сказати, що одного разу він помилився з коханкою і повторити такої помилки не хоче. Але не хвилюйтеся, Пія здорова. Як і ваша дівиця з Тарту.
— Брієнна? — кинув на нього гострий погляд Джеймі.
— Так. Дужа вона дівчина! І цнота досі при ній. Принаймні була до вчорашньої ночі,— хихикнув Кайберн.
— Він її до вас відіслав, щоб ви оглянули?
— Певна річ. Він... вибагливий, якщо можна так сказати.
— Це якось пов’язано з викупом? — запитав Джеймі.— Її батько вимагає підтвердження, що вона й досі незаймана?
— А ви не чули? — Кайберн знизав плечима.— Прилетів птах від лорда Селвина. У відповідь на мого листа. Вечірниця пропонує за безпечне повернення дочки три сотні золотих драконів. Я казав лорду Варго, що на Тарті немає сапфірів, але він і слухати не захотів. Він переконаний, що Вечірниця хоче його надурити.
— Триста драконів — справедливий викуп за лицаря. Цапу варто брати, що дають.
— Цап — лорд Гаренхолу, а лорд Гаренхолу не торгується.
Ця новина роздратувала Джеймі, хоча варто було таке передбачити. «Моя брехня бодай на деякий час тебе врятувала, дівко. Подякуй і за це».
— Якщо цнота її така ж дубова, як вона сама, цап собі об неї прутня зламає,— пожартував він. Брієнна здорова, кілька зґвалтувань має витримати, вирішив Джеймі, от тільки якщо почне занадто пручатися, Варго Гоут може їй ноги-руки повідрубувати. «А якщо й так, що мені до цього? Якби вона не була такою дурепою й дозволила мені взяти кузенового меча, може, я б і руку вберіг». Своїм першим ударом він їй сам мало ногу не відрубав, але й відповіла вона йому добряче. «Гоут може й не знати, наскільки вона дужа. Тому хай там обережніше, бо ще скрутить йому оту його тоненьку шийку — ну, хіба не радість буде?»
Джеймі вже утомився він Кайбернового товариства. Розігнав коня до клусу й рушив у голову валки. Попереду Волтона Сталеві Ноги їхав малий і круглий, як кліщ, північанин на ім’я Нейдж із прапором миру в руках: веселковим знаменом з сімома довгими хвостами, з семикінечною зіркою на ратищі.
— Хіба вам, північанам, не інший прапор миру належиться? — запитав у Волтона Джеймі.— Що для вас Семеро?
— Південницькі боги,— озвався чоловік,— але, щоб доправити вас безпечно до батька, ми шукаємо миру саме з південцями.
«Батько». Цікаво, думав Джеймі, чи отримав лорд Тайвін вимогу викупу, з усохлою долонею чи без? «Скільки вартує лицар без робочої руки? Половину золота Кичери Кастерлі? Триста драконів? Чи нічого?» Батько ніколи не був сентиментальний. Власний батько лорда Тайвіна — лорд Тайтос якось ув’язнив непокірного прапороносця, лорда Тарбека. Грізна леді Тарбек у відповідь схопила трьох Ланістерів, включно з юним Стафордом, чия сестра була заручена з кузеном Тайвіном. «Поверніть мені мого лорда й коханого, бо в іншому разі ці троє відповідатимуть за будь-яку завдану йому кривду»,— написала вона в Кичеру Кастерлі. Юний Тайвін запропонував батькові погодитися й відіслати назад лорда Тарбека, розрізаного на три шматки. Лорд Тайтос, однак, був левом не таким лютим, тож леді Тарбек виграла для свого дубоголового лорда ще кілька років життя, а Стафорд женився, плодився і шпортався аж до Волоброду. А Тайвін Ланістер вистояв, вічний як Кичера Кастерлі. «А тепер у тебе на додачу до карлика ще й син-каліка. Оце тобі не сподобається...»
Дорога вела через вигоріле село. Відтоді як його спалили, минув щонайменше рік. Почорнілі халупи стояли без дахів, а навколо в полях по пояс височіли трави. Сталеві Ноги зупинив валку, щоб дати коням напитися. «І це місце я теж знаю»,— подумав Джеймі, чекаючи біля колодязя. Колись там, де лишилося тільки трохи каміння від фундаменту й пічка, стояв невеличкий заїзд, і Джеймі заходив у нього випити кухоль елю. Темноока подавальниця принесла йому сиру і яблук, а хазяїн відмовився брати гроші. «Це честь — приймати під моїм дахом лицаря королівської варти, сер,— сказав він.— Цю історію я ще онукам переповідатиму». Джеймі глянув на димар, який стирчав з бур’янів, і подумав: чи дожив той хазяїн до онуків? «Розповів він їм, як одного разу Царевбивця пив його ель і їв його сир і яблука? Чи, може, йому було соромно за те, що годував такого, як я?» Але цього він уже ніколи не дізнається: той, хто спалив заїзд, швидше за все, й онуків повбивав також.
Джеймі відчув, як неіснуючі пальці стиснулися. Коли Сталеві Ноги зронив, що, либонь, варто розпалити багаття й попоїсти, Джеймі похитав головою.
— Не подобається мені це місце. Їдьмо далі.
До вечора озеро лишилося позаду, і поритим коліями путівцем гурт заїхав у дубово-берестовий гай. На той час як Сталеві Ноги вирішив отаборитися, у Джеймі від тупого болю пульсував кикіть. На щастя, Кайберн узяв з собою бурдюк сновійного вина. Поки Волтон розставляв чатових, Джеймі розтягнувся біля багаття, притулившись до пенька й підперши під спину замість подушки скручену ведмежу шкуру. Дівка, звісно, нагадала б йому, що перед сном слід попоїсти, щоб підтримати сили, але він так утомився, що не відчував голоду. Він заплющив очі, сподіваючись, що йому насниться Серсі. Гарячкові сни-бо всі такі яскраві...
Він стояв, голий і самотній, в оточенні ворогів, а навколо тиснули кам’яні мури. Кичера, зрозумів він. Він відчував над головою її незмірний тиск. Він був удома. Удома й цілий.
Витягнувши праву руку, він кілька разів зігнув і розігнув пальці, щоб відчути їхню силу. Було добре, як від сексу. Як від бою на мечах. Усі п’ять пальців. Йому-бо снилося, що він каліка, але ж це не так! Від полегшення аж у голові запаморочилося. «Рука, моя здорова рука!» Тепер нічого йому не страшно, бо він цілий.
Навколо нього стояла дюжина високих темних постатей у мантіях з каптурами, які ховали обличчя. В руках ці люди тримали списи. «Хто ви? — запитав Джеймі вимогливо.— В якій ви справі в Кичері Кастерлі?»
Але вони замість відповіді почали штрикати його вістрями списів. Не лишалося нічого, як тікати. Він кинувся вниз виткими сходами, де вузькі сходинки були витесані з живого каміння. «Мені треба нагору,— казав собі Джеймі.— Нагору, а не вниз. Чого ж я спускаюся?» Під землею чекала на нього доля — він знав це з певністю, яка буває тільки уві сні; там зачаїлося щось темне й жахливе, і це щось хотіло його. Джеймі силкувався зупинитися, але його підганяли списи. «Якби в мене був меч, нічого б вони мені не зробили».
В лункій тиші несподівано закінчилися сходи. Джеймі відчув, що перед ним лежить безкраїй простір. У спину тицьнув гостряк списа, штовхаючи в безодню. Джеймі скрикнув, але падіння було недовге. Приземлився він на всі чотири на м’який пісок у мілкій воді. Глибоко під Кичерою Кастерлі є водяні печери, але це було щось новеньке. «Що це за місце?»
«Твоє місце»,— луною прокотився голос — точніше, сотня голосів, тисяча голосів усіх Ланістерів з часів Лана Розумника, який жив на зорі віків. Але усі їх заглушував голос батька; поряд з лордом Тайвіном стояла сестра, бліда і прегарна, в її руці палав смолоскип. Був там і Джофрі — їхній спільний син, а позаду нього — ще дюжина темних постатей з золотими кучерями.
«Сестро, навіщо батько нас привів сюди?»
«Нас? Це твоє місце, брате. Це твоя пітьма». Її смолоскип був єдиним джерелом світла в печері. Її смолоскип був єдиним джерелом світла у всьому світі. Але вона розвернулася йти геть.