«Зостаньтеся,— заблагав Джеймі.— Не лишайте мене тут самого». Проте вони вже йшли. «Не лишайте мене в темряві!» Бо тут, унизу, живе щось страшне. «Бодай меча мені дайте».
«Я дав тобі меча»,— сказав лорд Тайвін.
Меч лежав у Джеймі під ногами. Він довго мацав під водою, поки пальці не зімкнулися на руків’ї. «Нічого мені не страшно, поки в мене є меч». Щойно він здійняв меча, на його кінчику зблиснуло біле полум’я й поповзло по лезу, зупинившись на долоню від руків’я. Полум’я набрало кольору криці й тепер горіло сріблясто-блакитним світлом, і темрява відступила. Джеймі, пригнувшись і дослухаючись, обертався по колу, готовий зустріти те, що може виринути з пітьми. В чоботи вже набралося по кісточки холодної, аж пекучої води. «Стережися води,— сказав він собі.— Там, у незвіданих глибинах, можуть жити різні створіння...»
Ззаду почувся потужний сплеск. Джеймі рвучко розвернувся на звук... але слабеньке сяйво висвітлило тільки Брієнну Тартську з закутими у важкі ланцюги руками. «Я обіцяла захистити вас,— сказала дівчина уперто.— Я дала обітницю». Вона, гола, простягнула до Джеймі руки. «Пане... прошу... якщо ваша ласка...»
Сталеві ланки тріснули, як шовк. «Меча»,— попросила Брієнна — і той з’явився: піхви, пояс — усе. Вона застебнула його на широкій талії. У такому слабенькому світлі Джеймі заледве міг її розгледіти, хоча стояли вони всього за кілька футів одне від одного. «За такого освітлення вона може зійти за красуню,— подумав він.— За такого освітлення вона може зійти за лицаря». Темрява ще трішки відступила.
«Полум’я горітиме, доки ти живий,— долинув голос Серсі.— Коли воно згасне, помреш і ти».
«Сестро! — крикнув він.— Зостанься зі мною! Зостанься!» Та у відповідь почулися тільки кроки — вони віддалялися.
Брієнна порухала довгим мечем, спостерігаючи, як міниться і мерехтить сріблясте світло. У неї під ногами, на пласкій поверхні чорної води, сяяло віддзеркалення охопленого полум’ям клинка. Дівчина була висока й дужа, як Джеймі її пам’ятав, однак зараз, здавалося, мала жіночніші форми.
«Вони тут унизу ведмедя тримають? — Брієнна рухалася повільно і сторожко, з мечем у руці: зробила крок, обернулася, дослухалася. Кожен крок віддався легеньким сплеском.— Лева в клітці? Деривовка? Чи все-таки ведмедя? Скажіть, Джеймі? Що тут живе? Що живе в пітьмі?»
«Доля». Не ведмідь, він точно знав, і не лев. «Просто доля».
У холодному сріблясто-блакитному світлі мечів здоров’ячка здавалася блідою і лютою. «Не подобається мені це місце».
«Мені самому воно не подобається». Їхні мечі творили маленький острівець світла, та навколо розливалося нескінченне море темряви. «У мене ноги промокли».
«Можемо повернутися тим шляхом, яким нас сюди загнали. Якщо станеш мені на плечі, легко дотягнешся до входу в тунель».
І тоді я зможу наздогнати Серсі. Він відчув, як на саму думку про це прутень напружується, тож відвернувся, щоб не побачила Брієнна.
«Слухай,— вона поклала руку йому на плече, і від цього несподіваного дотику він здригнувся. Вона тепла! — Щось наближається,— Брієнна піднесла меча й тицьнула кудись ліворуч.— Отам».
Він довго вдивлявся в пітьму, поки й сам не побачив. У темряві щось рухалося, він не міг до кінця розібрати...
«Вершник. Ні, двоє. Двоє вершників пліч-о-пліч».
«Тут унизу, під Кичерою?» Це ж безглуздо! Але двоє вершників на білих конях наближалися — і ті, і ті у збруї. Повільною ступою дестрієри виринули з пітьми. Рухалися вони беззвучно, раптом збагнув Джеймі. Ні плескоту, ні дзенькоту кольчуг, ні тупоту копит. Йому пригадався Едард Старк — як він у повній тиші перетинає верхи Ейрисову тронну залу. Промовляли тільки його очі — очі лорда, холодні, сірі й повні осуду.
«Це ти, Старку? — гукнув Джеймі.— Виходь. Я тебе живого ніколи не боявся, і мертвого теж не боюся».
«Там ще є»,— торкнулася його руки Брієнна.
І їх він теж побачив. Йому здалося, що вони в сніжних обладунках, а з їхніх плечей струменять пасма туману. Заборола на шоломах були опущені, але Джеймі Ланістеру не потрібно було бачити їхніх облич, щоб упізнати.
П’ятеро з них були його побратимами. Освел Вент і Джон Дарі. Левин Мартел, княжич дорнський. Білий Бик — Герольд Гайтавер. Сер Артур Дейн на прізвисько Ранковий Меч. А поряд з ними в короні з туману й жалоби, з-під якої струменіло довге волосся, їхав Рейгар Таргарієн, королевич Драконстонський і законний спадкоємець Залізного трону.
«Я вас не боюся,— гукнув Джеймі, розвертаючись, коли вони, розділившись, почали об’їжджати його з двох боків. Він не міг вирішити, куди повернутися лицем.— Я битимуся з вами сам на сам або й з усіма разом. Та хто зіткнеться з дівкою? Вона-бо образиться, якщо її не залучити».
«Я дала обітницю захистити його,— сказала Брієнна Рейгаровій тіні.— Дала священну клятву».
«Ми всі давали обітницю»,— дуже сумно озвався сер Артур Дейн.
Тіні злізли зі своїх примарних коней. Безшумно витягнули довгі мечі.
«Він хотів спалити місто,— сказав Джеймі.— Лишити Роберту сам попіл».
«Він був твоїм королем»,— мовив Дарі.
«Ти присягався боронити його»,— мовив Вент.
«І його дітей також»,— мовив княжич Левин.
Королевич Рейгар горів холодним світлом — то білим, то червоним, то чорним.
«Я тобі довірив свою жінку й дітей».
«Я не думав, що він їх скривдить,— меч у Джеймі палав уже не так ясно.— Я був з королем...»
«Убивав короля»,— мовив сер Артур.
«Перерізав йому горлянку»,— мовив княжич Левин.
«Королю, за якого присягався померти»,— мовив Білий Бик.
Полум’я, яке бігло по краю леза, помалу згасало, і Джеймі пригадалися слова Серсі. Ні! Навколо горла стиснулася рука жаху. А меч його тим часом згас, горів тільки Брієннин, а привиди кинулися вперед.
«Ні,— скрикнув Джеймі.— Ні, ні, ні. Ні-і-і!!!»
Він скинувся зі сну, серце калатало; виявилося, що він у зоряній темряві лежить серед дерев. У роті відчувалася жовч, а сам він тремтів — у холодному й гарячому поту водночас. Поглянувши на праву руку, він зрозумів, що зап’ясток закінчується лляною і шкіряною обмоткою, вміло накрученою на бридкий кикіть. Джеймі відчув, як очі знагла наливаються сльозами. «Я її відчував, я відчував міць пальців і грубу шкіру на руків’ї меча! Моя рука...»
— Мілорде,— опустився поряд з ним навколішки Кайберн, турботливо зморщивши батьківське обличчя.— Що таке? Ви кричали.
Над ним стояв Волтон Сталеві Ноги, високий і суворий.
— Що таке? Чого крик?
— Сон... просто сон,— Джеймі, ще не спам’ятавшись, роззирнув табір навколо.— Я був у темряві, але рука була ціла.
Він поглянув на обрубок — і знову відчув нудоту. «Немає такого місця попід Кичерою Кастерлі»,— подумав він. У животі було важко й порожньо, а голова, яка лежала на пеньку, гупала від болю.
Кайберн помацав йому чоло.
— Не до кінця ще минулася гарячка.
— Це гарячкові сни,— Джеймі простягнув руку.— Допоможіть мені.
Схопивши його за здорову руку, Сталеві Ноги допоміг йому підвестися.
— Ще кубок сновійного вина? — запитав Кайберн.
— Ні. На сьогодні досить снів.
Він намагався зрозуміти, скільки ще лишилося до світанку. Чомусь він був певен, що як заплющить очі, знов опиниться в тому темному вологому місці.
— Тоді макового молочка? І чогось від гарячки? Ви ще слабий, мілорде. Вам потрібно спати. Відпочивати.
«Оце вже точно ні». Бліде місячне світло падало на пеньок, на якому Джеймі притулив голову. Пеньок настільки поріс мохом, що Джеймі спершу й не помітив, а тільки тепер розгледів: деревина біла! Це нагадало йому Вічнозим і серце-дерево Неда Старка. «Це не він був,— подумав Джеймі.— Зовсім не він». Але пеньок давно був мертвий, як і Старк і всі решта — королевич Рейгар, і сер Артур, і діти. І Ейрис. «Ейрис — наймертвіший з усіх».
— Ви вірите в привидів, мейстре? — запитав він Кайберна.
У того зробилося дивне обличчя.
— Колись у Цитаделі я зайшов у порожню кімнату й побачив порожнє крісло. Але я точно знав, що мить тому тут була жінка. Де вона сіла, прим’ялася подушка, тканина ще зберегла тепло, а в повітрі затримався аромат. Якщо ми, йдучи з кімнати, лишаємо в ній свій запах, то, йдучи з життя, щось же маємо ми лишити від наших душ? — Кайберн розвів руками.— Архімейстрам, щоправда, мої ідеї не сподобалися. Ну, Марвину сподобалися, але тільки йому.