Під захистом Гловерових пластунів на кілька миль розтягнулася Робова валка. Авангард вів Великий Джон. Кетлін їхала в головній колоні, оточена важкими румаками з закутими в крицю вершниками на спинах. Далі, під пильним оком сера Венделя Мандерлі та його лицарів з Білої Гавані, їхав обоз — ціла процесія возів, навантажених харчами, кормом худобі, припасами, весільними дарунками й пораненими, які не могли йти самі. За ними тягнулися отари овець, кіз і худоребрих корів, а далі дибали стертими ногами нечисленні повії. Аж за ними їхав Робін Флінт з ар’єргардом. На сотні льє позаду не проглядалося ворогів, але Роб ризикувати не збирався.
Було їх три тисячі п’ятсот — три тисячі п’ятсот вояків, які проливали кров у Лопотючому лісі, які обагрили свої мечі в Табірній битві, на Волоброді, в Ясенмежжі, під Стрімчаком і на багатих на золото пагорбах ланістерівського Заходу. Якщо не рахувати скромного гурту друзів брата Едмура, лорди Тризуба переважно лишилися утримувати приріччя, поки король відвойовуватиме Північ. Попереду Едмура чекає наречена, а Роба — наступна битва... «А мене — двійко мертвих синів, порожнє ліжко й повний привидів замок». Весела перспектива! «Брієнно, де ти? Привези мені моїх дівчаток, Брієнно. Привези їх неушкоджених».
Мжичка, яка проводжала їх, по обіді перейшла в тихий і рівний дощ, який лив ген за полуніч. Наступного дня північани так і не побачили сонця — їхали під свинцевими хмарами, натягнувши на голови каптури, щоб очі не заливало водою. Злива не вщухала, перетворюючи дороги на болото, а лани — на драговину, піднімаючи рівень води в річках й обриваючи з дерев листя. Невгавне дріботіння заважало розмовляти, отож люди розтуляли рота тільки тоді, коли справді мали що сказати, а було це нечасто.
— Ми сильніші, ніж здається, міледі,— заговорила дорогою леді Мейдж Мормонт. Кетлін дуже прив’язалася до леді Мейдж та її старшої дочки Дейсі: як виявилося, в тій ситуації з Джеймі Ланістером вони виявили найбільше розуміння. Дочка була рослява й гінка, а мати — низенька й кремезна, та вдягалися вони однаково — в кольчуги та шкіру й носили на щитах і сюрко герб дому Мормонтів — чорного ведмедя. З погляду Кетлін це було дивне вбрання для леді, але Дейсі та леді Мейдж здавалися природнішими — і як вояки, і як жінки,— ніж панна Тартська.
— Я в усіх боях билася поряд з Юним Вовком,— радісно мовила Дейсі Мормонт.— І він жодного бою не програв.
«Ні, зате програв у всьому іншому»,— подумала Кетлін, але не могла сказати такого вголос. Північанам мужності не позичати, але ж вони далеко від домівки, і що їх підтримає, крім віри в свого юного короля? Цю віру слід зберегти за будь-яку ціну. «Я маю бути сильніша,— сказала собі Кетлін.— Маю бути сильна заради Роба. Якщо я зневірюся, мене поглине горе». Все залежатиме від цього шлюбу. Якщо Едмур і Рослій будуть разом щасливі, якщо «покійного» лорда Фрея вдасться замирити, а його потугу знову долучити до Робової... «І навіть так — які в нас шанси, якщо ми затиснені між Ланістером і Грейджоєм?» Кетлін не наважувалася навіть думати на цю тему, а от Роб майже ні про що інше й не думав. Вона бачила, як він вивчає карти, щойно валка стає табором, як намагається розробити план повернення Півночі.
А в брата Едмура були інші турботи.
— Як гадаєш, не всі ж доньки лорда Волдера схожі на нього? — поцікавився він, сидячи у високому смугастому шатрі разом з Кетлін і своїми друзями.
— Там стільки різних матерів, що кілька дівчат обов’язково мають бути гарненькі,— сказав сер Марк Пайпер,— от тільки чого б це старому негіднику віддавати тобі гарненьку?
— Нема резону, це точно,— похмуро мовив Едмур.
Кетлін урвався терпець.
— Серсі Ланістер гарненька,— гостро кинула вона.— Ліпше б ти молився, щоб Рослій виявилася міцною і здоровою, зі світлою головою і вірним серцем.
З цими слова вона пішла геть.
Едмур образився. Наступного дня на марші він її весь час уникав, віддаючи перевагу товариству Марка Пайпера, Лаймонда Гудбрука, Патрека Малістера та юних Вансів. «Вони його не сварять, хіба що жартома,— пояснила собі Кетлін, коли товариство по обіді проїхало повз неї, не зронивши ані слова.— Я завжди була з Едмуром занадто сувора, а тепер ще й горе додає моїм слова різкості». Вона вже шкодувала про те, що зробила йому зауваження. З неба стільки води ллється, що тільки їй ще розводити вологу бракувало. Та й хіба це так жахливо — хотіти собі гарненьку жінку? Вона пригадувала власне дитяче розчарування, коли вперше побачила Едарда Старка. Вона уявляла таку собі копію його брата Брандона, тільки молодшу, але помилилася. Нед був нижчий на зріст, не такий гарний з обличчя, а який похмурий! Розмовляв дуже ввічливо, але в словах вчувався холод, зовсім не притаманний Брандону, який однаково бурхливо радів і гнівався. Навіть коли Едард узяв її цноту, кохалися вони наче з обов’язку, а не з пристрасті. «Зате тої ночі ми зачали Роба — ми удвох зачали короля. А по війні, у Вічнозимі, віднайшовши під похмурою Недовою зовнішністю добре й ніжне серце, я отримала стільки кохання, скільки лише може мріяти жінка. То, може, й Едмуру пощастить так само?»
З волі богів дорога привела їх у Лопотючий ліс, де Роб здобув свою першу велику перемогу. Рухалися вздовж виткого струмка на дні вузького видолинка — точно як вояки Джеймі Ланістера тої фатальної ночі. Тоді було тепліше, пригадувала Кетлін, дерева стояли ще зелені, а струмок не виходив з берегів. А тепер опале листя загатило річище, зібравшись мокрими клубками між каміння й коріння, а дерева, що колись сховали Робову армію, змінили своє зелене вбрання на темно-золоте з украпленням брунатного й червоного, що нагадувало іржу та кров. Тільки смереки й сосни-солдати досі зеленіли, цілячись у черево хмар, наче довгі темні списи.
Та не лише листя відтоді вмерло, подумалося Кетлін. У ніч битви в Лопотючому лісі Нед, ще живий, сидів у камері під Ейгоновим пагорбом, а Бран з Риконом — у безпеці за мурами Вічнозиму. Теон Грейджой бився на Робовому боці й вихвалявся, як він мало не схрестив мечі з Царевбивцею. Шкода, що не схрестив. Якби загинув Теон, а не сини лорда Карстарка, скільки лиха можна було б уникнути?
Проїжджаючи поле бою, Кетлін помітила сліди різанини, яка тут відбулася: перевернутий шолом, який заливало дощем, розтрощений спис, кінський скелет. Над деякими з загиблих тут вояків насипали камінні піраміди, але над ними вже попрацювали падальники. Поміж куп каміння Кетлін зауважила яскраву тканину й шматочки блискучого металу. Одного разу на неї глянуло обличчя — з-під гнилої коричневої плоті вже почали проступати обриси черепа.
Це навело її на роздуми, де ж спочив Нед. Німотні сестри в супроводі Галліса Моллена з невеличкою почесною вартою забрали його прах на північ. Та чи доїхав Нед до Вічнозиму, щоб упокоїтися поряд з братом Брандоном у темній крипті під замком? Чи двері в Кейлінському Рову зачинилися, і Гал з сестрами не встигли проїхати?
Аж три з половиною тисячі вершників рухалися видолинком у серці Лопотючого лісу, та Кетлін Старк ніколи ще не почувалася так самотньо. Кожне здолане льє віддаляло її від Річкорину, й уже почали закрадатися думки, чи взагалі їй судилося знову побачити замок. Чи він уже втрачений назавжди, як і багато чого іншого?
За п’ять днів пластуни повернулися з попередженням, що вода, піднявшися, змила дерев’яний міст на Білоринку. Галбарт Гловер з трьома сміливцями спробували переплисти верхи бурхливий Блакитний Зубець біля Вівцеброду. Двох коней затягнуло на дно, а з ними й одного вершника; самому Гловеру вдалося вчепитися за скелі, поки його змогли витягнути.
— Ріка з весни так не розливалася,— сказав Едмур.— А якщо дощі не припиняться, вода підніметься ще вище.
— Є ще один міст угору за течією, біля Старого Муру,— пригадала Кетлін, яка частенько в цих краях їздила з батьком.— Він давніший і менший, але якщо й досі стоїть...
— Вже впав, міледі,— сказав Галбарт Гловер.— Його змило ще раніше за цей, на Білоринку.
— Ще якісь мости є? — глянув Роб на Кетлін.
— Ні. А вбрід не перейти,— озвалася вона, силкуючись згадати.— Якщо не зможемо перейти Блакитний Зубець, доведеться його об’їжджати через Семиструмчя й Відьомське Болото.