— Твань і погані дороги, а може, й ніяких доріг,— застеріг Едмур.— Їхати доведеться повільно, але доїдемо, гадаю.
— Певен, лорд Волдер зачекає,— мовив Роб.— Лотар відіслав йому з Річкорину птаха, він знає, що ми їдемо.
— Так, але він дратівливий і з природи підозріливий,— сказала Кетлін.— І цю затримку може сприйняти як умисну образу.
— Гаразд, я перепрошу в нього й за наше запізнення. Ото буде з мене жалюгідний король, який через подих вибачається,— в Роба перекосилося обличчя.— Сподіваюся, Болтон переїхав Тризуб до дощів. Королівський гостинець веде прямо на північ, перехід буде легкий. Навіть піхота має дістатися Близнючок раніше за нас.
— А коли ви з’єднаєте сили й відгуляєте весілля мого брата — що тоді? — спитала Кетлін.
— На північ,— Роб почухав Сіровія за вухом.
— Через гатку? На Кейлінський Рів?
Він загадково посміхнувся.
— Це один зі шляхів,— сказав він, і вона з його тону зрозуміла, що більше він не скаже. «Мудрий король тримає свої наміри при собі»,— нагадала вона собі.
Вісім днів невпинно падав дощ, коли нарешті вони дісталися Старого Муру й отаборилися на пагорбі понад Блакитним Зубцем, у зруйнованій кріпості давніх королів приріччя. Серед трави ще виднілися підвалини, де колись стояли мури й фортеці, та місцевий простолюд давно вже розтягнув майже все каміння на свої клуні, септи та тверджі. Проте в центрі колишнього замкового двору й досі серед ясенів здіймалася велика різьблена гробниця, наполовину схована у високій — до пояса — траві.
Віко гробниці являло собою скульптуру чоловіка, чий кістяк лежав під низом, але дощ і вітер добре знають свою справу. Видно ще було, що король мав бороду, та саме обличчя було гладеньке, позбавлене рис — хіба натяк на рот, ніс, очі й корону над головою. Рука стискала держак кам’яного келепа, який лежав на грудях. Колись на келепі, мабуть, були вирізьблені руни, де можна було прочитати ім’я й історію короля, але за століття вони стерлися. Камінь на рогах гробниці потріскався й обсипався, побілів од плям лишайника, а по ногах короля мало не до грудей повзла шипшина.
Саме тут Кетлін відшукала Роба — він стояв смутний у гуснучому присмерку в товаристві самого тільки Сіровія. Дощ нарешті припинився, і Роб був з непокритою головою.
— Цей замок має назву? — тихо спитав він, коли підійшла Кетлін.
— Це Старий Мур — так його називав простолюд за мого дитинства, та він, звісно, мав якусь іншу назву, коли ще був королівським палацом.
Колись давно вона тут зупинялася на ночівлю з батьком дорогою у Стражморе. «З нами тоді був Пітир...»
— Є така пісня,— пригадав Роб.— Про Дженні Старомурську з цвітом у косі.
— Врешті-решт ми всі лишаємося тільки в піснях. Якщо пощастить.
Того дня вона якраз гралася в Дженні, навіть квіти в коси вплела. А Пітир вдавав її комашиного королевича. Кетлін тоді було щонайбільше дванадцять, а Пітир і зовсім був хлопчаком.
— Чия це могила? — роздивлявся Роб гробницю.
— Тут покоїться Тристифер Четвертий, король річок і пагорбів,— сказала вона — колись їй розповів це батько.— Правив він від Тризуба до Перешийка за тисячі років до Дженні та її королевича — у дні, коли королівства перших людей одне по одному падали під натиском андалів. Йому дали прізвисько Молот Правосуддя. Він провів сто битв і в дев’яноста дев’ятьох переміг, принаймні так співається в піснях, а замок звів найміцніший у Вестеросі,— Кетлін поклала руку синові на плече.— А загинув він у сотій битві, коли проти нього об’єдналися семеро андальських королів. П’ятий Тристифер був йому нерівня, отож незабаром він утратив і своє королівство, і замок, і рід теж урвався. З Тристифером П’ятим згинув дім Мадів, який правив у приріччі тисячу років до приходу андалів.
— Його спадкоємець не впорався,— провів Роб рукою по шорсткому обвітреному каменю.— Я сподівався лишити Джейн уже з дитиною... ми старалися, але я не певен...
— З першого разу не завжди виходить...— («А от з тобою вийшло»).— Ба навіть з сотого. Ти ще зовсім юний.
— Юний, але ж король,— озвався він.— А королю потрібен спадкоємець. Якщо в наступній битві я помру, королівство не має померти зі мною. По лінії наступництва далі йде Санса, отож і Вічнозим, і Північ відійдуть їй,— він стиснув губи.— Їй та її чоловікові. Тиріону Ланістеру. А цього я допустити не можу. І не допущу. Карлик ніколи не отримає Півночі.
— Не отримає,— погодилася Кетлін.— Тому тобі потрібно оголосити іншого спадкоємця — на той період, поки Джейн не народить тобі сина,— вона хвильку поміркувала.— Твій дід по татовій лінії не мав ні братів, ні сестер, а от дідовий батько мав сестру, яка вийшла за меншого сина лорда Реймара Ройса з молодшої гілки. У них було троє дочок, всі вони одружилися з лордійчуками з Видолу. Одна з Вейнвудом, друга з Корбреєм, це точно. Найменша... напевно, з Темплтоном, але...
— Мамо,— сказав Роб різкувато.— Ти дещо забула. У мого батька було четверо синів.
Кетлін нічого не забула — просто не хотіла про це думати, але довелося.
— Сноу — не Старк.
— Джон — більший Старк, ніж який-небудь лордійчук з Видолу, який в очі не бачив Вічнозиму.
— Джон — побратим Нічної варти, він присягався не брати дружини й не мати землі. Той, хто вбирається в чорне, служить до кінця життя.
— Так само, як і лицарі королівської варти. Але це не зупинило Ланістерів, коли вони вирішили позбавити білих плащів сера Баристана Селмі й сера Бороса Блаунта, які були вже непотрібні. Якщо я відішлю у Варту замість Джона сотню людей, закладаюся, там обов’язково знайдеться спосіб звільнити його від обітниці.
«А він твердо вирішив». Кетлін добре знала, який упертий буває син.
— Байстрюк не може бути спадкоємцем.
— Допоки не узаконений королівським декретом,— мовив Роб.— А таких прецедентів більше, ніж прецедентів звільнення побратима Варти від обітниці.
— Прецеденти! — гірко мовила Кетлін.— Так, Ейгон Четвертий на смертному ложі офіційно визнав усіх своїх незаконних синів. А скільки болю, горя, воєн і убивств це породило? Знаю, ти віриш у Джона. Та чи віриш ти у його майбутніх синів? Чи їхніх синів? Нащадки Чорнопломеня не давали спокійно жити п’ятьом поколінням Таргарієнів, поки Баристан Безстрашний не вбив останнього з них на Східцях. Якщо ти легітимізуєш Джона, знову зробити з нього байстрюка вже не вдасться. Якщо він одружиться й матиме дітей, жоден з твоїх із Джейн синів уже ніколи не буде в безпеці.
— Джон ніколи не скривдить моїх синів.
— Як Теон Грейджой ніколи б не скривдив Брана чи Рикона?
Сіровій, вищиривши зуби, стрибнув на гробницю короля Тристифера. Робове обличчя стало холодним.
— Це жорстоко й несправедливо. Джон не Теон.
— Це ти так сподіваєшся. А про сестер ти подумав? Як щодо їхніх прав? Я згодна, Північ не повинна перейти Куцю, але як же ж Арія? За законом наступна — вона... твоя рідна сестра, законнороджена...
— ...тільки мертва. Ніхто не бачив Арію й не чув про неї з того самого дня, як батькові відрубали голову. Навіщо ти себе обманюєш? Арії немає, як Брана й Рикона, та й Сансу вб’ють, щойно Куць отримає від неї дитину. Джон — єдиний брат, що в мене лишився. Тому, якщо я помру без спадкоємця, я хочу, щоб саме він став королем на Півночі. Я сподівався, ти підтримаєш мій вибір.
— Я не можу,— сказала Кетлін.— У будь-чому іншому — так, Робе. В усьому. Але не в цьому... цьому безрозсудстві. І не проси.
— Мені й не потрібно. Я — король,— Роб розвернувся й пішов геть, і Сіровій, стрибнувши з могили, побіг за ним.
«Що я накоїла? — втомлено подумала Кетлін, стоячи самотиною біля гробниці Тристифера.— Спочатку розсердила Едмура, тепер Роба, але я просто сказала правду! Чи чоловіки такі слабенькі, що не можуть її чути?» Вона б і розплакалася, але за неї це зробило небо. Тож лишалося тільки повертатися до себе в намет і мовчки сидіти там.
У наступні дні Роб був повсюди, де тільки можна: виїздив у авангарді разом з Великим Джоном, їздив на розвідку з Сіровієм, навідувався до Робіна Флінта в ар’єргард. Вояки з гордістю казали, що він перший прокидається на зорі й останній уночі лягає спати, а от Кетлін хвилювалася, чи він узагалі колись спить. «Він уже худий і голодний, як його деривовк».