Сем лишив Жиллі в дерев’яному зрубі розпалювати багаття, а сам пішов позазирати в халупи. З вогнем вона вправлялася краще, Семові-бо ніяк не вдавалося підпалити дрова з іскри, а останнього разу, як він намагався викресати іскру, чиркаючи крицею об кресало, порізався власним ножем. Жиллі забинтувала йому рану, але рука й досі боліла й погано слухалася — стала ще незграбнішою, ніж була. Сем знав, що рану слід промивати, а пов’язку міняти, але боявся поглянути на поріз. Та й було так холодно, що не хотілося рукавиці знімати.
Сем і гадки не мав, чого шукає в порожніх хатах. Може, дикуни трохи харчів лишили. Глянути треба. Дорогою на північ Джон уже обшукував хижі в Білодереві. В одній з халуп Сем почув у кутку шарудіння щурів, але нічого, крім старої соломи, задавнених запахів і трохи попелу під димовим отвором, там не було.
Сем повернувся до віродерева і якусь мить роздивлявся вирізьблений лик. «Ні, цього лику ми не бачили,— зізнався він собі.— Та й дерево і вполовину не таке велике, як було в Білодереві». Тут червоні очі плакали кривавими слізьми, і цього також Сем не пригадував. Він незграбно опустився навколішки.
— Боги давні, вислухайте мою молитву. Сімох шанував як богів мій батько, але я, приєднуючись до Варти, давав свою обітницю вам. Допоможіть же нам. Боюся, ми загубилися. Ми голодні, а як намерзлися! Я вже й не знаю, в яких богів тепер вірую, але... будь ласка, якщо ви є, допоможіть нам. У Жиллі народився синочок.
Більше нічого вигадати він не зміг. Западали сутінки, листя на віродереві стиха шелестіло, тріпочучи, наче тисячі закривавлених долонь. Сем не міг сказати, почули його Джонові боги чи ні.
Коли він повернувся у зруб, Жиллі вже розпалила багаття. Сиділа розхриставши шубу, близенько до нього, тримаючи немовля біля грудей. «Воно голодне, як і ми»,— подумав Сем. Старенькі поцупили для них у Крастера трохи харчів, але вони вже майже все поїли. З Сема і в Сурмосхилі був кепський мисливець, де дичини було повно, а полювати допомагали хорти й нагоничі, а тут, у нескінченних порожніх лісах, шанси на те, що йому вдасться щось піймати, були примарні. Спроби зловити рибу в озерах і напівзамерзлих струмках теж провалилися.
— Скільки ще, Семе? — запитала Жиллі.— Ще далеко?
— Вже не дуже. Лишилося менше, ніж було,— Сем скинув на землю наплічник, незграбно опустився на долівку та спробував схрестити ноги. Спина боліла так немилосердно, що кортіло притулитися до одного з різьблених дерев’яних стовпів, які тримали дах, але ж багаття горіло в центрі будівлі, попід димовим отвором, а тепла хотілося більше, ніж зручності.— Ще кілька днів — і ми на місці.
У Сема були карти, але якщо це не Білодерево, карти не допоможуть. «Ми зайшли задалеко на схід, обходячи озеро,— боявся він,— а може, задалеко на захід, коли я хотів повернутися на початковий курс». Він уже ненавидів озера й річки. Тут, на півночі, не було ні поромів, ні мостів, тобто доводилося озера обходити, а на річках шукати броду. Набагато легше йти звіриною стежкою, ніж продиратися крізь хащі, легше обійти гору, ніж дертися на неї. «Якби з нами були Банен чи Дайвен, ми б уже давно сиділи в Чорному замку, гріючи ноги у їдальні». Але Банен загинув, а Дайвен поїхав з Греном, Стражденним Едом і рештою.
«Стіна триста миль завдовжки й сімсот футів заввишки»,— нагадав собі Сем. Якщо вони й далі рухатимуться на південь, рано чи пізно обов’язково на неї натраплять. А щодо того, що вони рухаються на південь, він був певен. Вдень він орієнтувався по сонцю, а зоряної ночі йшов за хвостом Крижаного Дракона, хоча відтоді як здохла кобила, вночі вже майже не їхали. Навіть за повного місяця під деревами було темно, тож і Сем, і останній гарон могли легко зламати собі ногу. «Ми вже далеченько мали зайти на південь, обов’язково мали».
От щодо чого Сем не був певен, то це як далеко відхилилися вони на схід або захід. Так, вони дістануться Стіни... за день або за два тижні, вона не далі, точно-точно... але в якому місці? Їм-бо потрібно відшукати браму Чорного замку — єдиний прохід крізь Стіну на сотні льє.
— А Стіна справді така велика, як Крастер розповідав? — поцікавилася Жиллі.
— Ще більша,— постарався весело відповісти Сем.— Височенна, аж не видно замків, які за нею ховаються. Але вони там є, от побачиш. Стіна крижана, а замки муровані й дерев’яні. Там є і високі вежі, і глибокі підвали, і довгі будівлі, де в коминку день і ніч горить вогонь. Там так жарко Жиллі, ти не повіриш!
— А мені можна буде постояти біля вогню? Мені з хлопчиком? Недовго, тільки нагрітися?
— Зможеш стояти біля вогню, скільки заманеться. Буде і що їсти, і що пити. Глінтвейн і миска оленячого рагу з цибулею, і Гобів хліб просто з печі, гарячий — пальці обпечеш,— Сем стягнув рукавицю, щоб поворушити власними пальцями над вогнем, але зовсім скоро пожалів про це. Вони давно заніміли від холоду, та коли до них почало повертатися відчуття, заболіли так, що він мало не розплакався.— Іноді хтось із братів співає,— заговорив він, щоб не думати про біль.— Найкраще співав Дареон, але його відіслали у Східну варту. Проте лишився Гальдер. І Жаба. Насправді його звати Тодер, але він схожий на жабу, от і отримав прізвисько. Він теж любить співати, але голос має жахливий.
— А ти співаєш? — Жиллі поправила шубу й переклала немовля з одного перса до другого.
— Я...— спалахнув Сем,— я знаю кілька пісень. Коли був маленький, любив співати. І танцювати теж, але мій лорд-батько завжди був проти. Казав, що як мені кортить пострибати, то робити я це маю у дворі з мечем у руці.
— А можеш заспівати якусь південницьку колискову? Для малого?
— Якщо хочеш,— Сем на мить замислився.— Є одна пісня, яку нам з сестрами співав септон перед сном, коли ми були маленькі. Називається «Пісня Сімох».
Прочистивши горло, він стиха заспівав.