Семові пригадалося, як востаннє він співав цю пісню разом з матір’ю, заколисуючи маленького Дикона. Батько, почувши голоси, розгнівано влетів у кімнату. «Досить з мене! — різко кинув лорд Рендил дружині.— Одного хлопця тими септонськими співанками вже зіпсувала, а тепер ще й малого зіпсувати хочеш?» Тоді, поглянувши на Сема, він мовив: «Якщо так не можеш без співів, іди сестрам співай. А до сина мого не наближайся».
Малюк Жиллі заснув. Був він такий крихітний і такий мовчазний, що Сем побоювався за нього. Навіть імені він поки що не мав. Сем запитав про це Жиллі, але вона сказала, що це погана прикмета — давати дитині ім’я, поки їй не виповниться два роки. Адже їх стільки помирає!
Жиллі сховала персо назад під шубу.
— Як гарно, Семе! Ти добре співаєш.
— От почула б ти Дареона! Голос у нього солодкий, як мед.
— Того дня, коли Крастер узяв мене за жінку, ми пили найсолодший мед. Було літо, зовсім не холодне,— мовила Жиллі, а тоді кинула на нього розгублений погляд.— Ти співав тільки про шістьох богів? Крастер завжди казав, що у вас, південців, їх семеро.
— Семеро,— підтвердив Сем,— але про Невідомця не співають...— (Лик Невідомця — це лик смерті. Навіть розмови про нього викликали у Сема тривогу).— Треба нам попоїсти. Щось куснути.
Не лишилося нічого, крім кров’янки, твердої як дерево. Сем украяв по кілька тонесеньких кружалець. Від напруги заболіло зап’ястя, але він так зголоднів, що терпів. Якщо довго жувати кружальця, вони м’якшали, та й на смак ковбаса була приємна. Крастерові жінки приправили її часником.
Коли поїли, Сем вибачився й пішов до вітру, а заодно й про кобилу подбати. З півночі віяв кусючий вітер, і навздогін Сему шелестіло листя. На струмку довелося розбити примерзлу кірку, щоб напоїти кобилу. «Слід її у приміщення завести». Не хотів Сем прокинутися на світанку — і виявити, що вночі кобила просто замерзла. Жиллі, звісно, піде далі навіть і так. Хоробра вона дівчина, не те що він. Він гадки не мав, що робити з нею в Чорному замку. Вона все повторює, що, як він схоче, стане йому за жінку, але ж у чорних братів не буває жінок; крім того, він — Тарлі Сурмосхильський, він не може одружитися з дикункою. «Доведеться щось вигадати. Тільки б до Стіни дійти, а все решта дурниці. Просто дурниці».
Довести кобилу до будівлі було просто. А от завести у двері — вже не так, проте Сем виявив наполегливість. Коли нарешті гарон опинився всередині, Жиллі вже задрімала. Стриноживши кобилу в кутку, Сем підкинув дров у багаття, зняв важкого плаща й заліз під хутра поряд з дикункою. Плаща вистало, щоб накритися втрьох, гріючись теплом власних тіл.
Від Жиллі пахло молоком, часником і старим цвілим хутром, але Сем уже звик до цього. Як на нього, це були приємні запахи. Він любив спати поряд з нею. Це нагадувало йому про давно минулі часи, коли він у Сурмосхилі ділив величезне ліжко з двома своїми сестрами. Закінчилося це, коли лорд Рендил вирішив, що Сем стає м’якотілий, як дівка. «Чомусь самотня холодна келія не зробила мене ні суворішим, ні хоробрішим». Цікаво, що сказав би батько, якби побачив його зараз? «Я убив Чужого, мілорде,— уявив Сем, як сказав би батькові.— Заколов його обсидіановим кинджалом, і тепер побратими кличуть мене Семом Смертовбивцею». Та навіть у мріях лорд Рендил тільки недовірливо хмурився.
Сни тої ночі йому наснилися дивні. Він знову повернувся в Сурмосхил, у замок, але батька там не було. Тепер це був Семів замок. А з Семом був Джон Сноу. І лорд Мормонт, Старий Ведмідь, і Грен, і Стражденний Ед, і Пип, і Жаба, і решта братів з Варти, тільки вбрані не в чорне, а в яскраві барви. Сидячи за почесним столом, Сем давав для всіх гостину, батьковим великим мечем Серцезгубом нарізаючи для них здоровезні шматки смаженини. Були і солодкі пироги, і вино з медом, були співи й танці, всі розпалилися. Коли бенкет скінчився, Сем пішов нагору спати, але не в господарську спальню, де жили батько з матір’ю, а в кімнату, яку він колись ділив з сестрами. От тільки замість сестер у величезному ліжку на нього чекала Жиллі, закутана лише в розкошлане хутро, а з грудей у неї бігло молоко...
Знагла Сем прокинувся від холоду й жаху.
Багаття перегоріло й ледь тліло. Було так холодно, що здавалося, наче й повітря замерзло. Гарон у кутку тихо іржав, задніми ногами хвицаючи в рублену стіну. Жилі сиділа біля вогню, тулячи до себе немовля. Сем у півсні сів, з рота в нього вихоплювалася пара. Довга будівля потемніла від тіней — чорних і ще чорніших. У Сема на руках волосся стало сторч.
«Нічого страшного,— сказав він собі.— Я просто змерз — і все».
А тоді одна з тіней біля дверей ворухнулася. Велика тінь.
«Це продовження сну,— молився Сем,— нехай це буде сон, просто кошмар. Він же мертвий, мертвий, я ж бачив, як він загинув».
— Він прийшов по немовля,— плакала Жиллі.— Занюхав його. Немовлятко пахне життям. От він і прийшов по життя.
Велетенська тінь пригнулася під одвірком, ступила в кімнату й почовгала до них. У тьмяному світлі багаття тінь перетворилася на Малого Пола.
— Забирайся,— прохрипів Сем.— Ми тебе не чекали.
Долоні в Пола були вугільно-чорні, обличчя — біле як молоко, а очі палали пронизливою блакиттю. Борода побіліла від паморозі, а на одному плечі сидів крук, дзьобаючи щоку, поїдаючи мертве біле м’ясо. Сем обмочив штани, відчуваючи, як по ногах побігло тепло.
— Жиллі, заспокой кобилу і виведи її. Ну ж бо!
— А ти...— почала була дівчина.
— У мене є клинок. Кинджал з драконового скла.
Підводячись на ноги, Сем незграбно випорпав його. Свого ножа він оддав Грену, але, на щастя, не забув перед виходом з Крастерової фортеці забрати кинджал лорда Мормонта. Міцно стискаючи його, Сем рушив геть від багаття, подалі від Жиллі й немовляти.
— Поле? — заговорив він хоробро, але насправді вийшов якийсь писк.— Малий Поле! Ви мене пам’ятаєте? Я — Сем, Товстун Сем, Сем Страхополох, ви ще мене в лісі врятували. І несли мене, коли я вже й кроку ступити не міг. Ніхто б цього не подужав, а ви змогли,— Сем задкував, стискаючи ножа в руці й тремтячи. «Який я боягуз!» — Не кривдьте нас, Поле. Будь ласка. Навіщо вам нас кривдити?
Жиллі задки поповзла по земляній долівці. Блідавець обернув до неї обличчя, але Сем заверещав: «Ні!» — і той знов перевів погляд на нього. Крук на плечі видер з його білої подзьобаної щоки цілу смужку плоті. Сем, сапаючи як ковальські міхи, виставив кинджал перед собою. Нарешті перетнувши кімнату, Жиллі дісталася гарона. «Боги, дайте мені мужності,— молився Сем.— Бодай раз дайте мені трохи мужності. Ненадовго — просто щоб вивести звідси дівчину».
Малий Пол рушив до нього. Сем задкував, поки не вперся в шорстку нетесану стіну. Обіруч він стиснув кинджал, щоб не дрижав. Але блідавець, здавалося, драконового скла не боявся. Може, не знав, що це таке. Рухався він повільно, та Малий Пол і за життя прудкістю не відзначався. Десь позаду мурмотіла Жиллі, заспокоюючи кобилу й тягнучи її до виходу. Зненацька кобила стала дибки, хвицаючи копитами морозяне повітря. Пол круто розвернувся на звук, здавалося, геть втративши цікавість до Сема.
Не було часу ні думати, ні молитися, ні боятися. Семвел Тарлі кинувся вперед і загнав кинджал Малому Полу в спину. Блідавець, який уже відвернувся, і не побачив цього нападу. Крук, вереснувши, злетів у повітря.
— Ти мертвий,— кричав Сем, штрикаючи ножем.— Ти мертвий, ти мертвий!
Він штрикав і кричав, знову і знову, видираючи величезні шматки з Полового важкого чорного плаща. Але клинок наткнувся під вовною на залізну кольчугу, і навсібіч полетіли уламки драконового скла.
Сем заголосив, і в чорне повітря здійнявся білий туман. Випустивши нікому не потрібне руків’я, хлопець квапливо зробив крок назад, а Малий Пол рвучко розвернувся. Не встиг Сем витягнути другого ножа — сталевого, якого носять усі брати, як чорні блідавцеві долоні вже зімкнулися на його подвійному підборідді. Пальці в Пола були такі холодні, що, здавалося, обпікають шкіру. Вони глибоко вп’ялися в м’яку шкіру на Семовому горлі. «Тікай, Жиллі, тікай»,— хотів гукнути він, та коли розтулив рота, вихопилося тільки харчання.