Пальці наосліп нарешті намацали кинджал, та коли Сем засадив його блідавцю в живіт, кінчик ковзнув по залізній кольчузі, й кинджал, вертнувшись, вилетів з Семової руки. Пальці Малого Пола невблаганно стискалися, скручуючи йому шию. «Та він мені голову відірве»,— розпачливо подумав Сем. Горло наче заморозило, а от легені горіли вогнем. Він бив і шарпав блідавця за зап’ястки, та все даремно. Буцнув Пола поміж ніг — марно. Світ зменшився до двох блакитних зірок, жахливого болю й такого лютого холоду, що на очах замерзали сльози. Сем відчайдушно вертівся й сіпався... а тоді кинувся вперед.
Малий Пол був дебелий і дужий, та важив Сем більше, до того ж, як хлопець бачив на Кулаці, блідавці незграбні. Від несподіваного нападу Пол заточився — і вдвох живий і мертвий гримнулися на підлогу. Від удару одна рука відчепилася від Семової шиї, тож йому вдалося ковтнути повітря, перш ніж крижані чорні пальці повернулися. В роті відчувався смак крові. Сем викрутив шию, очима шукаючи ножа, і побачив тьмяне жовтогаряче світло. Вогонь! Лишився попіл і кілька жарин, але все-таки... Неможливо було ні дихати, ні думати... Сем крутнувся вбік, тягнучи на собою Пола... руки мацали земляну долівку, хапалися, тягнулися, розкидаючи золу, поки не натрапили на гаряче... пальці стиснулися, і Сем застромив жарину Полові в рота з такою силою, що в того аж зуби хруснули.
Та навіть зараз блідавець не ослабив хватки. Остання думка, яка зринула у Сема, була про маму, яка так його любила, і про батька, якого він підвів. Довге приміщення закружляло — і тут він побачив, що з-поміж Полових зламаних зубів куриться цівка диму. А тоді обличчя мерця вибухнуло вогнем — і руки відчепилися.
Хапнувши повітря, Сем відкотився геть. Блідавець палав, паморозь на бороді танула і скрапувала, а шкіра під бородою почорніла. Крук кракнув, а от Пол не зронив ні звуку. Коли він розтуляв рота, з нього вихоплювалося лише полум’я. А очі... «Нема, блакитного сяйва більше нема!»
Сем поповз до дверей. Повітря було таке холодне, аж боляче дихати, але який приємний то був біль! Сем визирнув з приміщення.
— Жиллі! — гукнув він.— Жиллі, я його вбив. Жил...
Дівчина з хлопчиком на руках стояла, притулившись спиною до віродерева. А навколо неї зібралося повно блідавців. Їх була дюжина, два десятки, більше... деякі з них, дикуни за життя, досі були вдягнені у звірині шкури... та здебільшого то були чорні брати. Сем угледів Ларка Сестринця, Тихонога, Райлза. Жировик у Мета на шиї почорнів, а чиряки вкрилися тоненькою кіркою льоду. А отой був схожий на Гейка, хоча хіба скажеш напевне, коли половини голови бракує! Вони вже роздерли бідолашного гарона на шматки, а тепер закривавленими руками тягли з нього нутрощі. З кінського живота парувало.
— Це нечесно,— схлипнув Сем.
— Чесно,— приземлився йому на плече крук.— Чесно, чемно, чуйно.
Ляпаючи крилами, крук заверещав разом з Жиллі. А блідавці вже насідали на неї. Сем чув, як шурхотить багряне листя віродерева, перешіптуючись невідомою мовою. Світло зірок, здавалося, ожило, а навколо стогнали й рипіли дерева. Сем побілів як молоко, а очі в нього стали круглі, як дві тарілки. Круки! На віродереві їх були сотні, тисячі — сиділи на білих як кість гілках, визираючи поміж листя. Сем бачив, як вони, крукаючи, розтуляють дзьоби, як розгортають чорні крила. З вереском ляпаючи крилами, вони сердитими хмарами опустилися на блідавців. Обліпивши кругле Четове обличчя, вони видзьобали його блакитні очі; вони обсіли Сестринця, як мухи, вони скубали шматки з Гейкового тріснутого черепа. Було їх так багато, що Сем, звівши очі, не побачив місяця.
— Тікай,— крякнув птах у нього на плечі.— Тікай, тікай, тікай.
І Сем побіг, а з рота вилітали хмарки пари. Навколо нього блідавці відмахувалися від чорних крил і гострих дзьобів, які атакували їх, і все це в моторошній тиші, не зронивши ні стогону, ні зойку. А от Сема круки ігнорували. Ухопивши Жиллі за руку, хлопець потягнув її геть од віродерева.
— Треба бігти.
— Але куди? — Жиллі мчала за ним, стискаючи немовля.— Вони нашу кобилу вбили, як ми...
— Брате! — розітнув ніч крик, заглушивши вереск тисяч круків. Попід деревами сидів на лосеві якийсь чоловік, з ніг до голови закутаний у сіро-чорний строкатий плащ.— Сюди! — гукнув вершник. Обличчя його затіняв каптур.
«Він у чорному!» Сем потягнув Жиллі до нього. Лось був здоровезний — великий лось, десять футів заввишки в холці, з рогами мало не такими ж завширшки. Звір опустився навколішки, щоб вони змогли залізти.
— Сюди,— гукнув вершник,— простягнувши вниз руку в рукавичці й підсадивши Жиллі собі за спину. Далі була Семова черга.
— Дякую,— пропихтів хлопець. Лише коли він ухопив запропоновану руку, то збагнув, що насправді вершник не мав рукавичок. Долоня була чорна й холодна, а пальці тверді як камінь.
Арія
Виїхавши на гребінь і побачивши ріку, Сандор Кліган різко збив коня й вилаявся.
З чавунного неба падав дощ, пронизуючи брунатно-зелений гірський потік тисячами мечів. «Мабуть, з милю завширшки»,— подумала Арія. З розбурханої води стирчали верхівки півсотні дерев, тягнучись віттям у небо, як потопельники. Береги були запруджені мокрим листям, а трохи далі Арія помітила щось біле й набрякле — чи то олень, чи то дохлий кінь помалу плив за течією. Долинав і звук — неголосне ревіння на межі чутності: такий звук видає собака, перш ніж загарчати.
Арія крутнулась у сідлі — й відчула, як ланки Гончакової кольчуги уп’ялися їй у спину. Він обіймав її обіруч; на обпечену лівицю він для захисту вдягнув сталевий наручник, проте Арія бачила, як він міняв пов’язку, під якою шкіра досі не загоїлася й сочилася гноєм. Та навіть якщо опіки й боліли, Сандор Кліган цього не показував.
— Це Чорноводий Бурчак?
Вони стільки їхали під дощем у темряві, неходженими лісами й безіменними селами, що Арія геть втратила орієнтацію.
— Це річка, яку треба перейти, а більше тобі знати не потрібно.
Час від часу Кліган відповідав на її запитання, але попередив, щоб не намагалася завести розмову. Того першого дня він зробив їй багато попереджень. «Ще раз мене вдариш — зв’яжу тобі руки за спиною,— сказав він.— Ще раз спробуєш утекти — зв’яжу тобі ноги. Поверещи, закричи або вкуси мене ще раз — я тобі кляп у рота запхаю. Можемо їхати удвох у сідлі — а можу й перекинути тебе через коня, як свиню на заріз. Сама обирай». Арія обрала сідло, та вже першої ж ночі, коли зупинилися на відпочинок, вона дочекалася, поки, як їй здавалося, Кліган засне, та знайшла величеньку гостру каменюку, щоб розтовкти ту його бридку голову. «Тиха як тінь»,— казала вона собі, підкрадаючись до нього, але робила це, видно, недостатньо тихо. Як виявилося, Гончак не спав. А може, збудився. Хай там як, а він розплющив очі, сіпнув ротом — і відібрав у неї каменюку, як у немовляти. Тільки й удалося що копнути його ногою. «Це я тобі пробачу,— сказав Гончак, пожбуривши каменюку в кущі.— Але будеш дурна і спробуєш ще раз — і я тебе поб’ю».
«Може, просто вб’єте мене, як Майку?» — заверещала на нього Арія. Тоді вона ще була зухвала, не так боялася, як лютувала.
У відповідь він ухопив її за барки й підтягнув просто до свого попеченого обличчя. «Ще раз вимовиш це ім’я — і я тебе так віддубашу, аж пошкодуєш, що я тебе не вбив».
Після того він щоночі, лягаючи спати, загортав її в кінську опону й згори та знизу зв’язував мотузкою, аж вона почувалася, як немовля в сповитку.
«Мабуть, таки Чорноводдя»,— вирішила Арія, спостерігаючи, як злива шмагає ріку. Гончак — пес Джофрі, отже, він везе Арію назад у Червону фортецю, щоб передати Джофрі й королеві. Хотіла б вона, щоб вийшло сонце: тоді б вона точно могла сказати, в якому напрямку вони їдуть. Що більше вона дивилася на мох на деревах, то більше заплутувалася. На Королівському Причалі Чорноводий Бурчак не здавався таким широким, але ж то було до дощів.