— Брешете,— кинула Арія.
— Та ти й половини не знаєш. Чорноводдя? І де, сьоме пекло, ти думаєш, ми зараз? І куди, ти думаєш, прямуємо?
Презирство в його голосі змусило її завагатися.
— Назад на Королівський Причал,— нарешті озвалася вона.— Ви мене везете до Джофрі й королеви.
Знагла вона зрозуміла, що помиляється,— зрозуміла з того, як він ставив свої запитання. Але ж мала вона щось сказати!
— Мала дурна вовча сучка,— прорипів він, як залізний терпуг.— В дупу Джофрі, в дупу королеву, в дупу того малого покруча, якого вона кличе братом. Досить з мене міста, досить з мене королівської варти, досить з мене Ланістерів. Що спільного в собаки з левами, питаю я тебе? — він потягнувся до бурдюка з водою, зробив великий ковток. Витерши рота, він простягнув бурдюка Арії та мовив: — Річка — то був Тризуб, дівчинко. Тризуб, а не Чорноводий Бурчак. Намалюй собі карту в голові, якщо можеш. Завтра ми маємо вийти на королівський гостинець. Після цього їхати буде швидше — прямо до Близнючок. Саме я тебе вручу твоїй матері. Не шляхетний лорд Лискавка і не полум’яний жрець-шахрай, а чудовисько,— він широко посміхнувся, угледівши вираз її обличчя.— Чи ти гадаєш, тільки твої друзі-беззаконники здатні занюхати викуп? Дондаріон забрав у мене золото, а я забрав у нього тебе. Я так думаю, ти варта вдвічі більше, ніж вони в мене вкрали. А може, і ще більше, якщо тебе продати Ланістерам, як ти й боялася, але я не стану. Навіть собакам набридає, коли їх повсякчас копають. Якщо у вашого Юного Вовка мізків бодай стільки, скільки в жаби, він мене лордійчуком зробить і ще благатиме, щоб я до нього на службу пристав. Може, навіть Грегора для нього вб’ю — йому таке сподобається.
— Нізащо він вас не візьме,— виплюнула Арія.— Тільки не вас.
— Тоді я наберу золота, скільки зможу нести, розсміюся йому в обличчя й поїду собі. Коли він мене не візьме, то мудро вчинить, як уб’є, але ж він цього не зробить. Наскільки я чув, занадто вже він схожий на свого батечка. Як на мене — то й на краще. І так, і так я у виграші. І ти теж, вовчице. Отож припини скиглити та клацати на мене зубами, мене вже нудить. Стули рота й роби, як велю, і може, ми навіть устигнемо до твоєї матері на те кляте весілля.
Джон
Джон уже загнав кобилу, але не міг зупинитися. Він має дістатися Стіни раніше за магнара! Він би і спав у сідлі, якби мав те сідло, та оскільки не мав, навіть при ясному розумі всидіти на коні було нелегко. Поранена нога боліла дедалі більше. А він не наважувався на довгий відпочинок, щоб дати їй загоїтися. Тому щоразу як він вилазив на коня, рана відкривалася наново.
Переїхавши пагорб і побачивши дві коричневі колії королівського гостинця, які петляли на північ горбами й долинами, Джон поплескав кобилу по шиї і мовив:
— А тепер нам просто по дорозі їхати, дівчинко. Скоро вже буде Стіна.
На той час нога вже геть затерпла, а від гарячки так паморочилось у голові, що двічі він ловив себе на тому, що їде кудись не туди.
«Скоро вже буде Стіна». Він уявив, як його друзі в їдальні п’ють глінтвейн. Гоб вовтузиться зі своїми казанками, Донал Ной — у себе на кузні, мейстер Еймон — у своїх покоях під гайворонником. А Старий Ведмідь? Сем, Грен, Стражденний Ед, Дайвен з його дерев’яними зубами... Джонові лишалося тільки молитися, що бодай хтось із них вирвався з Кулака.
Ігритта теж не сходила йому з думки. Він пригадував запах її волосся, тепло її тіла... і вираз на її обличчі, коли вона розітнула старому горлянку. «Не можна було в неї закохуватися»,— шепнув якийсь голос у нього в голові. «Не можна було її кидати»,— мовив інший голос. Цікаво, думав Джон, чи батько розривався так само, коли покинув Джонову матір, щоб повернутися до леді Кетлін. «Він дав обітницю леді Старк, а я дав обітницю Нічній варті».
Він мало не проїхав Кротівку, не впізнавши, так його лихоманило. Переважно селище ховалося під землею, у світлі далекого місяця виднілося лише декілька халуп. Бордель являв собою хижку, не більшу за виходок, його червоний ліхтар рипів на вітрі — криваве око, яке вдивляється в чорноту. Джон спішився поряд у стайні, мало не гримнувшися з кобили, та крикнув, щоб збудити конюших.
— Мені потрібен свіжий кінь з сідлом і вуздечкою,— сказав він таким тоном, що відразу відбив охоту сперечатися. Йому привели коня, а ще принесли бурдюк вина й пів чорної хлібини.— Збудіть село,— звелів Джон.— Попередьте всіх. Дикуни вже з південного боку Стіни. Збирайте пожитки й рушайте в Чорний замок.
Скрегочучи зубами від болю в нозі, він видерся на чорного мерина, якого йому привели, й погнав на північ.
Коли на сході зачали блякнути зірки, перед очима постала Стіна — вивищувалася понад деревами й ранковим туманом. Крига мерехтіла у блідому світлі місяця. Джон понукав мерина слизькою багнистою дорогою, поки не угледів муровані вежі й рублені будівлі Чорного замку, які ліпилися, мов поламані іграшки, попід великим скелястим виступом. На той час Стіна вже світилася в перших променях світанку рожевим і рубіновим.
Коли він проїздив надвірні будівлі, його не перепинив жоден чатовий. Ніхто не вийшов, щоб заступити йому дорогу. Чорний замок, здавалося, зруйнований так само, як і Сіроварта. У дворі у тріщинах між каміння проросла хирлява коричнева трава. Старі сніги вкривали дах Кремінних касарень і здіймалися кучугурами з північного боку Гардинової вежі, в якій Джон ночував, поки його не підвищили до стюарда Старого Ведмедя. На Вежі лорда-командувача виднілися чорні смуги — там, де з вікон колись валив дим. Мормонт після пожежі переїхав у Королівську вежу, але й там Джон не побачив світла. З землі не було видно, чи ходять вартові по самій Стіні, на висоті сімсот футів, але не побачив нікого на високих маршових сходах, які перерізали кригу з південного боку, наче велетенська дерев’яна блискавка.
Однак з комина зброярні піднімався дим — тоненька цівочка, майже невидима на тлі сірого північного неба, проте й цього було досить. Злізши з коня, Джон покульгав туди. З відчинених дверей лилося тепло, мов гарячий подих літа. Всередині біля вогню однорукий Донал Ной роздмухував міхи. Зачувши шум, він звів очі.
— Джоне Сноу?
— Хто ж іще!
Попри гарячку, виснаження, ногу, магнара, зарізаного старого, Ігритту, Манса — попри все це, Джон усміхнувся. Приємно було повернутися, приємно побачити Ноя з його величеньким черевом і заколотим рукавом, з настовбурченою на підборідді чорною щетиною.
Коваль відпустив міхи.
— Твоє обличчя...
Джон уже і забув про своє обличчя.
— Шкуромін мені око хотів видряпати.
Ной нахмурився.
— Пошрамоване чи гладеньке, а я думав, що це обличчя бачив востаннє, коли до нас долетіли чутки, що ти перейшов до Манса Рейдера.
Щоб не впасти, Джон ухопився за двері.
— Хто вам таке сказав?
— Джармен Баквел. Він повернувся два тижні тому. Його пластуни стверджують, що бачили тебе на власні очі: ти їхав у овечому плащі у валці дикунів,— Ной роздивлявся його.— Бачу, що про овечий плащ — правда.
— Все правда,— зізнався Джон.— Принаймні зовні.
— То, може, мені вже слід меча витягти й кишки тобі випустити?
— Ні. Я діяв за наказом. Це було останнє веління Кворина Піврукого. Ною, де залога?
— Захищає Стіну від твоїх друзів-дикунів.
— Так, але де?
— Повсюди. Гарму Песиголову бачили біля Лісоварти-на-ставку, Тарараха — біля Довгого Кургану, Плаксія — біля Крижаного Кордону. По всій довжині Стіни... вони і тут, і там, вони перелазять біля Брами Королеви, ламають ворота Сіроварти, збираються біля Східної варти... та тільки угледять чорний плащ — і тікають. І на другий день з’являються деінде.
Джон притлумив стогін.
— Удавані атаки. Манс хоче, щоб ми розпорошилися, хіба не зрозуміло? — (І Бовен Марш йому тільки послугу зробив).— Брама тут. Тут і буде атака.