— У тебе з ноги кров цебенить,— перетнув приміщення Ной.
Джон порожніми очима глянув униз. Так і є. Рана знову відкрилася.
— Це від стріли...
— Дикунської стріли.
Це було не запитання. Ной мав усього одну руку, зате дужу. Цією рукою він і підхопив Джона.
— Ти білий як молоко і весь гориш. Я відведу тебе до Еймона.
— Нема часу. На південь від Стіни — дикуни, вони йдуть від Корони Королеви, щоб відчинити браму.
— Скільки їх? — Ной майже поніс Джона до дверей.
— Сто двадцять, і як на дикунів, то вони добре озброєні. Бронзові лати, трохи є і криці. Скільки людей тут лишилося?
— Сорок з чимось,— мовив Донал Ной.— Каліки й слабі, та ще трохи хлопців-учнів.
— Якщо Марш поїхав, кого призначили каштеляном?
— Сера Вінтона, боги бережіть його,— розсміявся зброяр.— Останній лицар у замку і все таке. Біда тільки в тому, що Стаут про це забув, а ніхто не квапиться йому нагадувати. Я так бачу, я тут нині єдиний командувач. Прикрий каліка.
Бодай це добре. Однорукий зброяр був розважливий, твердий і добре загартований на війні. А сер Вінтон Стаут, з іншого боку... ну, колись він був добрим чоловіком, ніхто не заперечує, але він уже в розвідниках вісімдесят років, розгубив за цей час і силу, і глузд. Одного разу за вечерею заснув і мало не втопився в мисці горохового супу.
— Де твій вовк? — запитав Ной, коли вони перетинали двір.
— Привид? Довелося лишити його, коли перелазив Стіну. Я сподівався, він повернеться сюди.
— Прикро, хлопче, але ніхто його тут не бачив.
Вони докульгали до мейстрових дверей у довгій дерев’яній фортеці під гайворонником. Зброяр буцнув двері ногою.
— Клайдасе!
За мить визирнув сутулий чоловічок у чорному. Угледівши Джона, його маленькі рожеві очі вирячилися.
— Вклади хлопця, я приведу мейстра.
В коминку палав вогонь, у кімнаті стояла задуха. В теплі Джона потягнуло на сон. Не встиг Ной укласти його горічерева, як він заплющив очі, щоб світ нарешті припинив кружляти. Він чув, як крукають і скаржаться круки в гайвороннику нагорі.
— Сноу,— зронив один з птахів.— Сноу, Сноу, Сноу.
Це Семова робота, пригадав Джон. Цікаво, подумав він, Семвел Тарлі теж цілий дістався додому — чи тільки його птахи?
Мейстра Еймона довго чекати не довелося. Рухався він повільно, тримаючись рукою в старечих плямах за Клайдаса й човгаючи маленькими обережними крочками. На шиї в нього висів тяжкий ланцюг, на якому серед заліза, свинцю, олова й інших простих металів зблискували золоті та срібні ланки.
— Джоне Сноу,— промовив мейстер,— коли тобі стане ліпше, маєш розповісти мені все, що бачив і що робив. Донале, постав на вогонь казанок вина й мої щипці. Розжаритися мають начервоно. Клайдасе, мені потрібен твій гострий ніж.
Мейстру перевалило за сто років; він змалів, став зовсім немічний, лисий і геть сліпий. Та нехай його затуманені очі й нічого не бачили, розум лишався гострим, як і перше.
— Дикуни йдуть,— сказав йому Джон, а Клайдас у цей час розпоров на ньому бриджі, розітнувши ножем цупку чорну тканину, вкриту кіркою засохлої крові та просяклу кров’ю свіжою.— З півдня. Ми перелізли через Стіну...
Клайдас зрізав Джонову незграбну пов’язку, й мейстер Еймон понюхав її.
— Ми?
— Я був з ними. Кворин Піврукий наказав мені приєднатися до них...— Джон здригнувся: палець мейстра мацав рану, тикав і штрикав.— Магнар Тенійський... а-а-а, боляче! — він зціпив зуби.— Де Старий Ведмідь?
— Джоне... мені дуже прикро, та лорд-командувач загинув у Крастеровій фортеці від рук своїх побратимів.
— Побра... від рук своїх?!
Еймонові слова завдали в тисячу разів гіршого болю, ніж його пальці. Джон пригадав, як востаннє бачив Старого Ведмедя, коли той стояв біля свого намету, а на плечі в нього, випрошуючи зерна, сидів крук. Мормонта більше немає? Джон боявся цього з тої самої миті, як побачив наслідки бою на Кулаці, та все одно удар був страшний.
— Хто? Хто це зробив?
— Гарт Старгородський, Олло Безрукий, Чингал... злодії, боягузи й убивці, усі вони. Ми мали б це передбачити. Варта вже не та, що була. Замало тут лишилося чесних людей, які б тримали негідників у руках,— мовив мейстер. Донал Ной у цей час крутив у вогні його інструменти.— Повернулася дюжина тих, хто не зрадив. Стражденний Ед, Велет, твій друг Тур. Від них ми все й дізналися.
Лише дюжина? З лордом-командувачем Мормонтом з Чорного замку вирушило двісті братів — дві сотні найкращих вояків Варти.
— То, значить, тепер лорд-командувач — Марш?
Старий Гранат був милий, та й старший стюард з нього старанний, але він геть не та людина, яка зможе протистояти дикунському війську.
— Поки що, доки не проведемо вибори,— сказав мейстер Еймон.— Клайдасе, принеси флягу.
Вибори! Кворин Піврукий і Джеремі Рикер загинули, Бен Старк зник безвісти... кого обирати? Не Бовена Марша й не сера Вінтона Стаута, це точно. Може, на Кулаці вижили Торен Смолвуд чи сер Отин Вайзерс? Ні, оберуть або Котера Пайка, або сера Деніса Малістера. Але котрого з них? Командувачі Тінявої вежі та Східної варти обидва гідні люди, але дуже різні: сер Деніс — обхідливий і обачний, справжній старий лицар; Пайк — молодший, з народження — байстрюк, гострий на язик і сміливий аж понад міру. Що гірше, ці двоє зневажають один одного. Старий Ведмідь завжди тримав їх подалі один від одного — в різних кінцях Стіни. Джон знав: у Малістерів у крові недовіра до залізнородних.
Наглий біль повернув Джона до власних турбот. Мейстер стиснув його за руку.
— Клайдас принесе макового молочка...
— Не треба мені...— спробував підвестися Джон.
— Треба,— твердо мовив Еймон.— Буде боляче.
Донал Ной, перетнувши кімнату, штовхнув Джона назад на спину.
— Лежи спокійно, бо прив’яжу.
Навіть однією рукою коваль упорався з ним, як з дитиною. Повернувся Клайдас із зеленою флягою і круглим кам’яним кухликом. Мейстер Еймон налив його по вінця.
— Випий.
Борючись із болем, Джон прикусив губу. І тепер він відчув присмак крові, який домішувався до густого, білого мов крейда зілля. Джон ледве стримався, щоб не виблювати його назад.
Клайдас приніс миску теплої води, і мейстер Еймон змив з рани кров і гній. Хай який він був обережний, та навіть від найлегшого дотику Джон мало не зойкав.
— Магнарові люди дисципліновані, й у них бронзові лати,— повідомив він. Розмови трохи відвертали увагу від ноги.
— Той Магнар — лорд на Скагосі,— сказав Ной.— Коли я тільки прийшов на Стіну, у Східній варті були скагосяни, пам’ятаю, вони про нього згадували.
— Мені здається, Джон це слово використав у його оригінальному значенні,— мовив мейстер Еймон.— Не як прізвисько, а як титул. Воно з давньої мови.
— І означає «лорд»,— погодився Джон.— Стир — магнар якоїсь місцевості, що зветься Тен, на далекій півночі від Льодоіклів. У нього сотня своїх людей і ще два десятки нальотчиків, які Дар знають незгірше за нас. Але Мансові так і не вдалося знайти ріжок, ось що важливо. Ріжок зими — саме тому він копав уздовж Молочноводої.
Мейстер Еймон на мить застиг з ганчіркою в руці.
— Ріжок зими — це ж старовинна легенда. Король-за-Стіною і справді вірить, що такі речі існують?
— Усі вони вірять,— мовив Джон.— Ігритта казала, вони розкопали сотню могил... поховань королів і звитяжців по всій долині Молочноводої, але так і не...
— Хто така Ігритта? — з притиском поцікавився Донал Ной.
— Жінка з вільного народу.
Як пояснити їм, хто така Ігритта? Яка вона тепла, кмітлива й кумедна, і здатна однаково легко чоловіка поцілувати — і розітнути йому горлянку.
— Вона зі Стиром, але вона не... вона зовсім юна, ще дівчинка, як по правді, дика, але...
«Вона вбила людину тільки за те, що та розпалила багаття». У Джона заплітався язик. Від макового молочка затуманився розум.