— Мілорд дуже добрий до мене,— мовила леді Рослій до Едмура.
— А міледі прегарна,— Едмур узяв її за руку й поставив на ноги.— Та чого ж ви плачете?
— Від радості,— сказала Рослій.— Я плачу від радості, мілорде.
— Досить уже,— втрутився лорд Волдер.— Наплачетесь і нашепочетесь по весіллі, хе. Бенфрі, проведи сестру назад у покої — хай до шлюбу готується. І до злюбу, хе, це ж бо найцікавіше. Для всіх, для всіх,— він пожував губами.— Буде музика, солодка музика, і вино, хе, проллється ріка червона, і все ми залагодимо. Але ж ви потомилися, і мокрі — он на підлогу натекло. Для вас уже запалили в коминках, і чекає глінтвейн, і купіль, якщо хто захоче. Лотаре, проведи гостей у їхні кімнати.
— Мушу перевести своїх вояків на той бік річки, мілорде,— сказав Роб.
— Вони й самі не загубляться,— невдоволено буркнув лорд Волдер.— Вони ж уже туди переходили, ні? Коли прийшли з півночі. Вам потрібна була переправа — я вам її забезпечив, ви й оком змигнути не встигли. Але робіть, як вам буде завгодно. Хоч за руку кожного переводьте, мене це не обходить.
— Мілорде! — мовила Кетлін, яка мало не забула про головне.— Просимо поїсти, якщо ваша ласка. Ми стільки льє проїхали під дощем!
Волдер Фрей пожував губами.
— Поїсти, хе. Буханець хліба, кусник сиру, може, ковбаски.
— І вина запити,— мовив Роб.— І солі.
— Хліба й солі, хе. Ну звісно, ну звісно.
Старий плеснув у долоні, й у залу слуги внесли карафи з вином і таці з хлібом, сиром і маслом. Лорд Волдер і собі взяв келих червоного й підняв його рукою в старечій гречці.
— Гості,— промовив він,— шановні гості. Ласкаво прошу під мій дах і за мій стіл.
— Дякуємо за вашу гостинність, мілорде,— відповів Роб. Його слова луною повторив Едмур, а також Великий Джон, сер Марк Пайпер та інші. Випили вина та з’їли хліба з маслом. Кетлін відпила вина та скуштувала трохи хліба — і їй зразу стало набагато легше. «Тепер усе має бути добре»,— подумала вона.
Знаючи, який цей старий буває дріб’язковий, Кетлін очікувала кімнати холодні й безрадісні. Але Фреї, схоже, вирішили виявити щедрість. Покої наречених були великі й пишно убрані, особливо звертало на себе увагу величезне ліжко з периною, стовпчики на якому були вирізьблені у вигляді веж. Завіси на ліжку були синьо-червоні, в кольорах Таллі,— приємна люб’язність. Дерев’яні підлоги встелювали напахчені килими, а високе вікно з віконницями виходило на південь. Кімната Кетлін була менша, але теж гарно вмебльована та зручна, а в коминку палав вогонь. Лукуватий Лотар запевнив, що Робові виділено цілий поверх, як і належиться королеві.
— Буде щось потрібно — просто покличте вартових.
Уклонившись, він вийшов і, важко накульгуючи, почав спускатися гвинтовими сходами.
— Потрібно виставити своїх вартових,— сказала Кетлін братові. Якщо за дверима стоятимуть люди Старків і Таллі, їй спатиметься спокійніше. Аудієнція в лорда Волдера вийшла не така жахлива, як Кетлін собі уявляла, та все одно хотілося, щоб усе це чимшвидше закінчилося. «Ще кілька днів — і Роб вирушить на війну, а я — в затишну в’язницю Стражморя». Лорд Джейсон прийме її якнайкраще, вона й не сумнівалася, та перспектива ця її все одно гнітила.
Внизу чулося тупотіння коней: це кавалькада переїздила мостом з одного замку в інший. Під колесами навантажених возів гуркотіла бруківка. Кетлін підійшла до вікна й, визирнувши, побачила, як зі східної Близнючки показалося Робове військо.
— Дощ, схоже, вщухає.
— Ага, коли ми вже не просто неба,— озвався Едмур, стоячи перед коминком і вбираючи тепло.— Як тобі Рослій?
«Надто вже маленька й тендітна. Народжувати їй буде важко». Але братові дівчина, здається, припала до душі, тож вона мовила:
— Мила.
— Думаю, я їй сподобався. А чого вона плакала?
— Це ж панна перед весіллям. Сльози — то цілком очікувано.
Зранку перед весіллям Лайса наплакала цілі озера, але спромоглася висушити сльози й уже сяяти, коли Джон Арин накинув їй на плечі свій кремово-блакитний плащ.
— Вона вродливіша, ніж я міг і сподіватися,— сказав Едмур і підніс руку, щоб Кетлін не перебивала.— Знаю, є речі важливіші, не треба мені ваших проповідей, септо. Адже... ти бачила тих фреївських дівчат? Оту, що сіпалася? Це в неї що — трясця? А оті двійнята з такими ямами й буграми на обличчях, яких і в Пітера Прищика немає? Коли я їх побачив, був певен, що Рослій виявиться лисою й одноокою, з мізками Бубонця й характером Чорного Волдера. Але вона, здається, і гарна, і лагідна,— він був розгублений.— Для чого тій старій ласці було відмовляти мені у виборі, якщо він не збирався підсунути мені якусь потвору?
— Твоя слабкість до гарненьких личок усім відома,— нагадала йому Кетлін.— Можливо, лорд Волдер хотів, щоб ти і справді був щасливий зі своєю дружиною...— («Та швидше, він не хотів, щоб ти закомизився через якісь прищі й зірвав усі його плани»).— А може, Рослій — улюблениця старого. Лорд Річкорину — така партія, на яку мало хто з його дочок може сподіватися.
— Твоя правда,— сказав Едмур, але й досі невпевнено.— Не може такого бути, щоб дівчина виявилася безплідною?
— Лорд Волдер хоче, щоб його онук успадкував Річкорин. То для чого йому віддавати за тебе безплідну дівчину?
— Щоб здихатися дочки, якої ніхто не хоче.
— І яка з того користь? Волдер Фрей сварливий, але не дурний.
— Та все-таки... це можливо?
— Так,— неохоче визнала Кетлін.— Є хвороби, після яких дівчина, якщо перехворіє змалку, не зможе завагітніти. Але нема підстав думати, що це стосується леді Рослій,— сказала Кетлін і роззирнулася по кімнаті.— Якщо по правді, Фреї прийняли нас люб’язніше, ніж я очікувала.
— Кілька гострих слів і трохи недоречної зловтіхи,— розсміявся Едмур.— Як на діда, то це теплий прийом. Я думав, старий нам у вино насцить і ще змусить букет вихваляти.
Від цього жарту Кетлін дивно розхвилювалася.
— Перепрошую, мені треба скинути мокрий одяг.
— Будь ласка,— позіхнув Едмур.— А я, може, годинку посплю.
Кетлін пішла до себе в кімнату. Скриню з одягом, яку вона привезла з Річкорину, вже занесли й поставили в ногах ліжка. Роздягнувшись і розвісивши мокрий одяг перед коминком, Кетлін вбрала теплу вовняну сукню в червоно-синіх кольорах Таллі, помила й зачесала коси, висушила їх і нарешті вирушила на пошуки Фреїв.
Коли вона увійшла до зали, чорний дубовий престол лорда Волдера був порожній, але біля вогню випивали кількоро його синів. Побачивши її, Лукуватий Лотар незграбно підвівся.
— Леді Кетлін, я гадав, ви відпочиваєте. Чим можу прислужитися?
— Це ваші брати? — поцікавилася вона.
— Брати, зведенюки, зяті та племінники. З Раймундом у нас спільна матір. Лорд Лусіас Випрен — чоловік моєї зведеної сестри Літіни, а сер Деймон — їхній син. Мого зведеного брата сера Гостіна ви, я певен, знаєте. А це сер Леслін Гейг і його сини — сер Гарис і сер Донел.
— Приємно познайомитися, панове. А сера Первина немає? Він супроводжував мене у Штормокрай і назад, коли Роб послав мене на переговори з лордом Ренлі. Дуже хотілося з ним знову побачитися.
— Первин поїхав,— сказав Лукуватий Лотар.— Я перекажу йому від вас вітання. Знаю, він буде засмучений, що розминувся з вами.
— Але ж він повернеться на весілля леді Рослій?
— Сподівався повернутися,— мовив Лукуватий Лотар,— але через дощі... самі бачили, як розлилися річки, міледі.
— Таки бачила,— озвалася Кетлін.— Ви не були б такі люб’язні провести мене до свого мейстра?