— Солонина не для панського весілля,— презирливо мовив він.
— У мене ще засолені свинячі ніжки, сер.
— Не на бенкет, це точно. Бенкет уже майже закінчився. І я північанин, а не якийсь там південський лицар з невисохлим молоком на губах.
— Мені велено знайти стюарда або кухаря...
— Замок зачинений. Лордів просили не турбувати,— Сержант хвильку поміркував.— Можеш розвантажитися тут, біля святкових наметів,— він указав рукою в кольчужній рукавиці.— Від елю апетит розігрується, а старий Фрей і не помітить, що кількох свинячих ніжок бракує. Зубів-то в нього все одно немає. Спитаєш Седжкінса, він знатиме, що з тобою робити.
Лицар гаркнув команду, і його люди відкотили вбік один з возів, щоб дати дорогу.
Гончак вперіщив коней батогом, поганяючи до святкових наметів. Здавалося, на них ніхто не звертає уваги. Хлюпаючи по воді, проїхали ряди яскравих шатер, мокрі шовкові стінки яких світилися від розпалених усередині ламп і жаровень, немов чарівні ліхтарики,— рожеві, золоті й зелені, смугасті, в ромбиках і картаті, прикрашені птахами та звірами, галочками й зірками, кружечками й малюнками зброї. Арія запримітила зелений намет з шістьма жолудями на вставках — згори три, нижче два, ще нижче один. «Лорд Смолвуд»,— здогадалася вона, пригадавши далекий Жолудевий Палац і леді, яка сказала Арії, що вона гарна.
Проте на кожне мерехтливе шовкове шатро було дві дюжини повстяних і полотняних наметів, тьмяних і темних. Були й намети-касарні, в які поміщалося чотири десятки солдатів, але навіть вони здавалися карликовими на тлі величезних весільних шатер. Схоже, пиятика тривала вже кілька годин. До Арії долинали гучні тости і брязкіт кухлів, до яких домішувався звичний таборовий галас — іржання коней і брехіт собак, торохтіння фургонів у темряві, сміх і лайка, тенькіт і тукання криці й дерева. З наближенням до замку музика дедалі гучнішала, але крізь неї пробивався глухий і похмурий звук: річка, розлитий Зелений Зубець, ревіла, як лев у лігві.
Арія крутилася й вертілася, намагаючись роздивитися все водночас, сподіваючись побачити деривовка на гербі, або сіро-білий намет, або знайоме з Вічнозиму обличчя. Але бачила тільки незнайомців. Вона довго розглядала чоловіка, який в очереті справляв нужду, але це був не Пиворіз. З намету зі сміхом випірнула напівроздягнена дівиця, але намет виявився блакитним, а не сірим, як Арії здалося спершу, й чоловік, який побіг наздоганяти дівицю, мав на камзолі лісокота, а не деривовка. Під деревом троє стрільців кріпили навощені тятиви до своїх довгих луків, та були це не батькові стрільці. Дорогу перейшов мейстер — занадто молодий і худий, щоб виявитися мейстром Лувіном. Арія звела погляд на Близнючок: нагорі у вежах м’яко світилися вікна в кімнатах, де запалили вогні. У мряці замки видавалися страшнуватими й таємничими, наче з казок старої Нан, але це був не Вічнозим.
Біля святкових наметів було найзавізніше. Широкі запинала підв’язали, туди-сюди шастали чоловіки з рогами й кухлями в руках, деякі в товаристві повій. Коли Гончак проїжджав повз перший намет, Арія зазирнула всередину й побачила сотні людей, які розсілися на лавках і штовхалися біля діжок з медом, пивом і вином. Усередині заледве можна було протиснутися, але на це ніхто не зважав. Принаймні там було сухо й тепло. Змерзла й мокра Арія могла тільки позаздрити. Дехто навіть співав. Дрібненька мжичка аж парувала біля виходу, нагріваючись від тепла, яке струменіло зсередини.
— За лорда Едмура й леді Рослій,— прокричав голос. Усі випили, а хтось інший гаркнув: — За Юного Вовка й королеву Джейн!
«Хто така королева Джейн?» — на мить зацікавилася Арія. Вона-бо знала тільки одну королеву — Серсі.
Перед наметами були вириті кострища — попід грубими плетеними та шкуратяними навісами, які захищали від дощу, тільки якщо він був прямий. Але з ріки віяв вітер, тож краплі все одно залітали всередину, й від цього багаття сичали й пихкали. Понад вогнем служки повертали на рожнах великі окости. Від запахів у Арії потекли слинки.
— Може, зупинимося? — запитала вона в Сандора Клігана.— В наметах є північани.
Їх вона впізнала по бородах, по обличчях, по ведмежих і тюленячих шубах, по їхніх тостах і піснях,— то були Карстарки, Амбери й люди з гірських кланів.
— Можу заприсягтися, тут є люди і з Вічнозиму.
Батькові люди, вояки Юного Вовка, деривовки Старків.
— Твій брат у замку,— озвався Гончак.— І мати теж. Ти хочеш до них чи ні?
— Так,— сказала вона.— А як же Седжкінс?
Сержант-бо казав спитати Седжкінса.
— Седжкінс може собі в дупу розпечений рожен запхати,— змахнув Кліган батогом, і той, свиснувши крізь м’який дощик, ляснув коня по боці.— Мені потрібен твій клятий брат.
Кетлін
Барабани гупали, гупали, гупали, і з ними гупало в голові у Кетлін. На збудованій для музик галереї плакали сопілки, тьохкали флейти, вищали скрипки, сурмили ріжки, волинки награвали живеньку мелодію, але барабани заглушували все. Звуки луною відбивалися від крокв, а внизу гості їли, пили, перекрикували одне одного. «Волдер Фрей, мабуть, глухий як пень, якщо він це кличе музикою». Попиваючи вино, Кетлін спостерігала, як Бубонець скаче під «Алісанну». Ну, це оддалік нагадувало «Алісанну». Але з такими музиками це цілком могло виявитися і піснею «Бурмило і дівиця мила».
За вікнами й досі падав дощ, але в Близнючках повітря було гаряче й задушливе. В коминку ревіло полум’я, на стінах у залізних держалах димно горіли ряди смолоскипів. Та найбільше тепла струмувало з тіл весільних гостей, які натовклися так тісно на лавках, що кожен, хто хотів підняти кухоль, не міг не засадити сусіді ліктем під ребра.
Навіть на помості, як на Кетлін, гостей розмістили занадто тісно. Її саму всадовили між сером Райманом Фреєм і Рузом Болтоном, і довелося їх нюхати. Сер Райман пив так, наче у Вестеросі скоро все вино скінчиться, а під обладунками страшенно прів. Перед тим він скупався в лимонній воді, якщо судити з запаху, але жоден лимон не може заглушити такого кислого поту. Від Руза Болтона запах ішов не такий кислий, але не менш огидний. Замість вина чи меду він пив гіпокрас, а їв зовсім мало.
Кетлін не могла винити його за відсутність апетиту. Весільний бенкет почався з ріденького цибулевого супу, потім подали салат з горошку, цибулі й буряку; вимочену в мигдалевому молоці щуку; гори товченої ріпи, яку вже на стіл принесли холодну; холодець з телячого мозку та скибки жилавої яловичини. Страви були явно не королівські, а від холодцю Кетлін мало не знудило. Але Роб їв не нарікаючи, а брат так захопився нареченою, що взагалі ні на що не звертав уваги.
Ніхто б і не здогадався, що Едмур скиглив через Рослій усю дорогу від Річкорину до Близнючок. Чоловік і дружина їли з однієї тарілки, пили з одного келиха й поміж ковтками обмінювалися цнотливими поцілунками. Від більшості страв Едмур відмахнувся. Важко було йому за це докоряти. Вона-бо сама небагато пам’ятала з того, що подавали на її власному весіллі. «Я взагалі там щось їла? Чи весь час провела, вдивляючись у Недове обличчя й намагаючись розпізнати, що він за один?»
У бідолашної Рослій на вустах була приклеєна силувана усмішка. «Ну, вона ж панна, а скоро чекає шлюбна постіль. Немає сумніву, вона боїться так само, як і я боялася». Роба всадовили між Алікс Фрей і Гарною Волдою — двома пишними дівицями. «На весільному бенкеті, сподіваюся, ви не відмовитеся потанцювати з моїми доньками,— сказав Волдер Фрей.— Потішите старече серце». Ну, його серце має бути потішене: Роб виконав свій обов’язок, як король. Потанцював з кожною з дівчат, з Едмуровою нареченою і з восьмою леді Фрей, з удовицею Амі та з дружиною Руза Болтона Гладкою Волдою, з прищавими близнючками Серрою і Саррою, навіть з Ширі, наймолодшою донькою лорда Волдера, якій було, мабуть, років шість. Цікаво, думала Кетлін, чи нарешті вдовольниться лорд Переправи, чи ще знайде привід нарікати, що котрась там з його дочок і онучок так і не потанцювала з королем.
— Ваші сестри чудово танцюють,— сказала вона до сера Раймана Фрея, щоб зробити йому приємне.