— Та це тітки й кузини,— сер Райман ковтнув вина, і по щоці його побіг піт, скрапуючи на хліб.
«Який він кислий, ще й п’яний»,— подумала Кетлін. «Покійний» лорд Фрей, може, і заощадив на харчах для гостей, але напоїв не пошкодував. Ель, вино, мед лилися рікою. Великий Джон напився й шурубурив. Син лорда Волдера Мерет ще змагався з ним, хто кого переп’є, а от сер Вейлен Фрей, намагаючись не відставати, просто впився й відключився. Кетлін воліла би, щоб лорд Амбер лишався тверезий, але сказати Великому Джону, щоб не пив,— те саме, що сказати йому, щоб не дихав кілька годин.
Малий Джон Амбер і Робін Флінт сиділи неподалік Роба: один — поряд з Гарною Волдою, а другий — поряд з Алікс. Ні один, ні другий не пили: так само як Патрек Малістер і Дейсі Мормонт, сьогодні ввечері вони були синовими вартовими. Весільний бенкет — не бій, та коли люди п’ють, завжди є небезпека, тож короля без захисту лишати не можна. Кетлін була рада, а ще більше рада з того, що мечі всі повісили на гачки вздовж стін. «Щоб упоратися з холодцем з телячого мозку, меч точно не потрібен».
— Усі гадали, мілорд обере Гарну Волду,— мовила до сера Венделя леді Волда Болтон, перекрикуючи музику. Гладка Волда, кругла й рожева дівчина-опецьок з водянисто-блакитними очима, обвислим солом’яним волоссям і велетенською пазухою, голосок мала на диво писклявий. Важко було уявити її у Страхфорту в цьому рожевому мереживі й горностаєвій пелерині.— Мілорд дідусь запропонував Рузу посаг сріблом — стільки, скільки важитиме наречена, от мілорд Болтон і обрав мене,— засміялася дівчина, затрусивши подвійним підборіддям.— Я важу на два з половиною пуди більше за Гарну Волду, й оце вперше я цьому навіть рада. Тепер я — леді Болтон, а кузина й досі панна, а їй, бідоласі, скоро дев’ятнадцять.
Кетлін бачила: лорд Страхфорту пропускає це базікання повз вуха. Час від часу він куштував шматочок цього, ложечку того, короткими міцними пальцями відламуючи собі хліба від буханця, але насправді на їжу майже не відволікався. Ще на початку бенкету Болтон підняв тост за онуків лорда Волдера, підкреслено нагадавши, що Волдер і Волдер тепер під опікою його сина-байстрюка. З того, як старий скосив на нього оком, втягуючи ротом повітря, Кетлін збагнула, що невисловлену погрозу він почув.
«Чи було ще колись нерадісніше весілля? — подумала Кетлін — і тут згадала про свою сердешну Сансу та її шлюб з Куцем.— Мати, змилуйся над нею! Вона ж бо така ніжна душа!» Від спеки, диму й галасу починало нудити. Музик на галереї було багато, і грали вони гучно, от тільки хистом похвалитися не могли. Зробивши ще ковток вина, Кетлін дозволила пажу наповнити її келих. «Ще кілька годин — і найгірше буде позаду». Завтра в цей час Роб уже вирушить на нову битву — цього разу з залізними в Пущанському Насипі. Дивно, що така перспектива викликала навіть якесь полегшення. «Він свою битву виграє. Він у всіх битвах перемагає, а залізні лишилися без короля. Крім того, Нед його добре навчав». Гупали барабани. Знову проскакав поряд Бубонець, але музика грала так гучно, що Кетлін і не почула його дзвіночків.
Зненацька галас перекрило гарчання: це накинулися один на одного двоє псів за м’ясний недоїдок. Вищирившись і клацаючи зубами, вони покотилися по підлозі під вибух реготу. Хтось обілляв їх елем з карафи, й вони відскочили врізнобіч. Один з собак покульгав до помосту. Тут мокрий наскрізь пес обтрусив ель просто на трьох онуків лорда Волдера, і старий зареготав, розтуливши беззубого рота.
Побачивши псів, Кетлін згадала Сіровія, але Робового деривовка ніде не було видно. Лорд Волдер відмовився пустити його в залу. «Я чув, той ваш дикий звір уже скуштував людського м’ясця, хе,— сказав старий.— Горлянки тільки так перегризає. На святі Рослій, серед жінок і малих, моїх любих невинних діточок, я таку потвору не потерплю».
«Сіровій їм не загроза, мілорде,— запротестував Роб,— якщо я буду поряд».
«Ви були і при брамі, хіба ні? Коли ваш деривовк напав на моїх онуків, яких я вислав зустрічати вас? Я все знаю, не думайте, що не знаю, хе».
«Він нікого не скривдив».
«Не скривдив, каже король? Не скривдив? Пітир упав з коня, упав! Я так дружину втратив — теж упала,— він пожував губами.— Чи то була якась шльондра? Матір байстрюка Волдера, так, тепер пригадую. Гепнулася з коня й голову розбила. Що б ваша світлість робив, якби Пітир собі в’язи скрутив, хе? Я б отримав замість онука чергове перепрошення? Hi-ні-ні. Може, ви і король, я цього не заперечую, король на Півночі, хе, але чия покрівля, того й порядки. Або вовк, або весілля, сір. А разом — ні».
Кетлін бачила, що син розлютився, але скорився з усією люб’язністю, на яку тільки спромігся. «Якщо лорда Волдера потішить подати мені печеного ворона з хробаками,— сказав він їй,— я все з’їм і добавки попрошу». І так і зробив.
Великий Джон за цей час перепив ще одного нащадка лорда Волдера — цього разу під стіл звалився Пітир Прищик. Хлопець від нього втроє менший, на що він розраховував? Лорд Амбер витер рота, підвівся й заспівав:
Голос він мав непоганий, тільки трохи захриплий від пиятики. На жаль, скрипалі, ударники та флейтисти в цей час грали мелодію «Квіти весни», яка підходила до пісні «Бурмило і дівиця мила» приблизно так само, як слимаки до каші. Навіть бідолашний Бубонець на таку какофонію затиснув вуха.
Руз Болтон щось нечутно пробурмотів — і вийшов у пошуках виходку. В тісній залі вирувало, раз у раз виходили й заходили гості, туди-сюди бігали слуги. В сусідньому замку, знала Кетлін, так само вирував інший бенкет — для лицарів і лордів рангом нижче. Лорд Волдер вислав на той бік річки своїх незаконних дітей і їхніх нащадків, тому Робові північани називали це «байстрючим святом». Дехто з гостей, певно, бігав туди поглянути, чи байстрюкам часом не веселіше. Дехто, може, і до таборів доходив. Фреї приготували цілі вози вина, елю й меду, щоб прості солдати теж могли випити за весілля Річкорину з Близнючками.
На порожнє Болтонове місце присів Роб.
— Ще кілька годин — і цей фарс закінчиться, мамо,— сказав він тихенько, в той час як Великий Джон співав про дівицю милу, в якої медові коси золотіли.— Сьогодні на диво Чорний Волдер був сумирний, мов ягня. А дядько Едмур, здається, цілком задоволений зі своєї нареченої.
Тут він перехилився через Кетлін.
— Пане Раймане!
Сер Райман Фрей кліпнув.
— Так, сір?
— Я сподівався попросити Олівара бути мені за зброєносця в поході на північ,— мовив Роб,— але щось його тут не бачу. Може, він на другому бенкеті?
— Олівар? — сер Райман похитав головою.— Ні, Олівар — ні. Він... поїхав з замку. У справах.
— Зрозуміло,— озвався Роб, з чийого тону було чути, що йому нічого не зрозуміло. Та оскільки сер Райман не захотів нічого пояснювати, Роб знову звівся на ноги.— Потанцюємо, мамо?
— Ні, дякую,— відповіла Кетлін: з таким головним болем танець — останнє, що їй зараз потрібно.— Без сумніву, котрась із дочок лорда Волдера залюбки складе тобі пару.
— Не сумніваюся,— покірно всміхнувся він.
На той час музики вже заграли «Залізні списи», а Великий Джон заспівав «Хорошого хлопа». «Може, їх би хтось познайомив — хоч якусь гармонію внесли б». Кетлін обернулася до сера Раймана.
— Я чула, у вас кузен був співцем.
— Алесандер. Саймондів син. Алікс — його сестра,— він келихом кивнув на дівчину, яка танцювала з Робіном Флінтом.
— Алесандер заграє для нас сьогодні?
Сер Райман скосив на неї оком.
— Ні. Його немає,— він, витерши піт з чола, підскочив на ноги.— Даруйте, міледі. Даруйте.
Він нетвердо рушив до дверей, і Кетлін провела його поглядом.
Едмур цілувався з Рослій, стискаючи її за руку. А в залі сер Майк Пайпер з сером Данвелом Фреєм гралися в хто кого переп’є, Лукуватий Лотар розповідав щось кумедне серу Гостіну, один з юних Фреїв жонглював трьома кинджалами перед зграйкою хихотливих дівчат, а Бубонець сидів на підлозі, облизуючи з пальців вино. Подавальниці виносили велетенські срібні тарелі з горами соковитої рожевої ягнятини — нічого апетитнішого за весь вечір ніхто не бачив. А Роб вів Дейсі Мормонт у танок.