У Кетлін горіла спина. «Маю дістати до нього». Малий Джон зацідив серу Раймунду Фрею в обличчя баранячою ногою. Та коли він потягнувся до свого меча, стріла збила його з ніг, він упав навколішки.
Кетлін бачила, як сер Гостін Фрей зарізав Лукаса Блеквуда. Одного з Вансів, який боровся з сером Гарисом Гейгом, скалічив Чорний Волдер. Арбалети наздогнали Донела Дока, Оуена Норі та ще півдюжини людей. Юний сер Бенфрі стиснув за руку Дейсі Мормонт, та Кетлін бачила, як дівчина підхопила другою рукою карафу вина й, затопивши йому в обличчя, побігла до дверей. Та не встигла вона добігти, як двері розчахнулися. В залу ввірвався сер Райман Фрей, закутий у крицю з голови до ніг. Позаду нього в дверях товпилася дюжина фреївських солдатів. Озброєні вони були важкими бардами.
— Змилуйтеся! — скрикнула Кетлін, але її благання заглушили ріжки, барабани та брязкіт криці. Райман загнав топір Дейсі в живіт. На той час крізь інші двері теж уже вбігали чоловіки в кольчугах і кошлатих хутряних плащах, з крицею в руках. Північани! На якусь мить Кетлін здалося, що це порятунок, і тут один з них двома потужними ударами топора зніс голову Малому Джону. Надія згасла, як свічка в бурю.
А в центрі різанини сидів лорд Переправи на своєму різьбленому престолі, жадібно спостерігаючи.
За кілька футів од Кетлін на підлозі лежав кинджал. Мабуть, відлетів сюди, коли Малий Джон скинув стільницю, а може, випав з руки котрогось убитого. Кетлін поповзла до нього. Члени були мов свинцеві, а в роті стояв присмак крові. «Я уб’ю Волдера Фрея»,— сказала вона собі. Бубонець, який ховався під столом, був ближче до кинджала, та тільки сахнувся, коли вона його схопила. «Я уб’ю старого — бодай це зроблю».
Тут ворухнулася стільниця, яку на Роба кинув Малий Джон, і син важко став навколішки. Стріла була в нього в боці, ще одна — в нозі, і третя — в грудях. Лорд Волдер підніс руку, музика стихла — окрім одного барабана. Долинули далекі звуки бою, а трохи ближче дико завивав вовк. «Сіровій»,— запізно згадала Кетлін.
— Хе,— пирхнув до Роба лорд Волдер,— повстає король на Півночі! Ми тут, здається, трохи ваших людей повбивали, ваша світлосте. Але я вибачуся, це все залагодить, хе.
Кетлін схопила Бубонця Фрея за довге сиве волосся й витягнула з-під столу, де він ховався.
— Лорде Волдере! — крикнула вона.— Лорде Волдере!
Звільна та звучно гуркотів барабан — тум-дум-тум.
— Досить,— звеліла Кетлін.— Я кажу: досить. Ви за зраду відплатили зрадою, пора закінчувати.
Вона притисла кинджал до горла Бубонця, і тут їй згадалася кімната хворого Брана й дотик криці до її власного горла. Барабан гуркотів — тум-бум-тум-бум-тум-бум.
— Будь ласка,— сказала Кетлін,— Це мій син. Мій перший син — і останній. Відпустіть його. Відпустіть — і я клянуся, що все забуду... забуду все, що ви тут улаштували. Присягаюся богами давніми й новими... ми не станемо мститися...
Лорд Волдер, не вірячи власним очам, витріщився на неї.
— Що ви там верзете, в це тільки дурень повірить. Ви мене за дурня маєте, міледі?
— Я вас за батька маю. Візьміть мене заручницею, і Едмура також, якщо досі його не вбили. Але відпустіть Роба.
— Ні,— ледве чутно прошепотів Роб.— Мамо, ні...
— Так. Робе, підводься. Вставай і йди геть, будь ласка, будь ласка. Рятуйся... якщо не заради мене, то заради Джейн.
— Джейн? — Роб, схопившись за край столу, зіп’явся на ноги.— Мамо,— мовив він,— Сіровій...
— Іди до нього. Вже! Робе, забирайся звідси.
— І чого б це мені його випускати? — пирхнув лорд Волдер.
Кетлін сильніше притиснула лезо до горла Бубонця. Дурник у німому благанні закотив очі. В ніс ударив бридкий сморід, але вона звернула на нього не більше уваги, ніж на похмуре гримотіння барабана — тум-бум-тум-бум-тум-бум. Сер Райман з Чорним Волдером уже заходили їй за спину, але Кетлін не зважала. З нею нехай роблять, що хочуть: полонять, ґвалтують, убивають,— це все байдуже. Вона й так зажилася на світі, а Нед чекає. Боялася вона тільки за Роба.
— Присягаюся честю Таллі,— мовила вона до лорда Волдера,— і честю Старків: міняю життя вашого хлопця на життя Роба. Сина на сина.
Руки в неї так трусилися, що брязкали дзвіночки на голові Бубонця.
Бум, гримав барабан, тум-бум-тум-бум. Старий пожував губами. Тремтів кинджал у Кетлін у руці, слизькій від поту.
— Це ж онук... та й ніколи з нього користі не було.
До Роба підійшов чоловік у темних обладунках і в плащі у крапельках крові.
— Джеймі Ланістер передає вітання.
Загнавши меча просто її синові в серце, він ще й крутнув.
Роб свою обіцянку зламав, але Кетлін свою стримала. Потягнувши Ейгона за волосся, вона різонула його по горлу, поки лезо не черкнуло кістку. По пальцях її побігла гаряча кров. Маленькі бубонці дзвеніли, дзвеніли, дзвеніли, а барабан гуркотів — бум-тум-бум.
Нарешті хтось відібрав у неї кинджал. По щоках їй побігли пекучі як оцет сльози. Десять лютих круків дряпали їй обличчя гострими кігтями, здираючи шкіру, лишаючи глибокі борозни, червоні від крові. Кетлін відчувала цю кров на вустах.
«Як боляче,— подумала вона.— Наші діти, Неде, всі наші любі малюки! Рикон, Бран, Арія, Санса, Роб... Будь ласка, Неде, припини це, припини цей біль...» А білі сльози й червоні сльози все бігли, змішуючись, лишаючи обличчя подертим і пошматованим — оте обличчя, яке так кохав Нед. Кетлін Старк, здійнявши руки, дивилася, як з довгих пальців збігає кров, струменить по зап’ястках і затікає в рукави сукні. По руках повзли повільні червоні черв’яки, лізли під одяг. Лоскотно! Вона зареготала, але сміх перейшов у крик.
— Здуріла,— сказав хтось,— з глузду з’їхала.
— Кінчайте вже,— зронив хтось інший, і чиясь рука вхопила її за коси, як сама вона щойно тримала Бубонця, і Кетлін подумала: «Ні, ні, не обрізайте волосся. Нед обожнює моє волосся». Та горла торкнулася криця, й укус її був червоний і зимний.
Арія
Святкові намети були вже позаду. Трюхикаючи в мокрій глині й пом’ятій траві, віз зі світла знову заїхав у темряву. Попереду маячіла замкова прибрамна. Арія бачила, як на мурах рухаються смолоскипи, їхнє полум’я витанцьовувало й бушувало на вітрі. Світло тьмяно відбивалося від мокрих кольчуг і шоломів. На чорному кам’яному мості, що з’єднував Близнючок, теж рухалися смолоскипи — ціла колона їх струменіла з лівого берега на правий.
— Замок не зачинений,— зненацька мовила Арія. Сержант казав, що зачинений, але він помилився. Просто в Арії на очах поїхали вгору звідні ґрати, а через переповнений рів опустився підйомний міст. Арія побоювалася, що вартові лорда Фрея не пустять їх усередину. На мить вона закусила губу, занадто схвильована, щоб усміхатися.
Гончак зупинив коней так раптово, що вона мало не вилетіла з воза.
— Кляте сьоме чортове пекло! — вилаявся він, а ліве колесо вже почало вгрузати в болото. Віз повільно нахилявся.— Злазь,— гаркнув Кліган до Арії, долонею ляснувши її у плече, щоб скинути на землю. Дівчинка легко приземлилася, як учив її Сиріо, й миттю підскочила на ноги; все обличчя її було в багнюці.
— Що ви робите! — заверещала вона. Гончак теж зістрибнув з воза. Відірвавши на передку лавку, він дістав захований там пояс з мечем.
Тільки тоді Арія почула, що з замкової брами рікою криці й вогню виплеснулися вершники: тупіт копит їхніх дестрієрів, які переїжджали підйомний міст, майже губився в гуркоті барабанів із замку. І люди, і коні були закуті в крицю, кожен десятий ніс смолоскип. Решта ж мали бойові топори — барди з піками на кінцях, з важкими костодробильними, збруєчавильними лезами.
Далині завив вовк. Звук був не надто гучний на фоні таборового галасу, музики й низького зловісного гуркоту розбурханої ріки, але Арія його почула. Тільки, мабуть, не вухами. Виття прошило її як ніж, проймаючи люттю й горем. А з замку все виїздили й виїздили вершники колоною по чотири в ряд, без кінця-краю,— лицарі, зброєносці й вільні вершники, смолоскипи й барди. А там, звідки вони їхали, теж гуло.