Лорд Тайвін витріщився на нього так, наче Тиріон з глузду з’їхав.
— Тоді тобі точно бракує блазенського костюма! Ми до Роберта приєдналися дуже пізно. І слід було продемонструвати відданість. Коли я поклав тіла перед троном, ніхто вже не міг сумніватися, що ми зреклися дому Таргарієнів назавжди. Та й Роберт відчув полегшення. Хай який він був дурний, а й він усвідомлював, що Рейгарові діти мають померти, якщо він хоче зберегти трон. Але ж він себе мав за звитяжця, а звитяжці дітей не вбивають,— батько стенув плечима.— Згоден, зроблено це було занадто вже брутально. Елію необов’язково було кривдити, то була чиста дурість. Сама по собі вона ж нічого не важила.
— То навіщо Гора-на-коні її вбив?
— Бо я не сказав йому її не вбивати. Сумніваюся, що взагалі про неї згадував. Були важливіші турботи. Авангард Неда Старка вже кинувся від Тризуба на південь, і я побоювався, що в нас із ними дійде до сутички. Та й Ейрис міг убити Джеймі просто так, на зло. Цього я боявся найбільше. І ще того, як може вчинити сам Джеймі,— він стиснув кулак.— Та й на той час я ще не до кінця розумів, хто такий Грегор Кліган, бачив тільки, що він здоровезний і в бою страхітливий. А зґвалтування... сподіваюся, навіть ти не звинуватиш мене в тому, що я міг віддати такий наказ. Сер Ейморі з Рейніс був майже такий самий жорстокий. Я згодом питав його: невже знадобилося аж півсотні ударів, щоб убити дитину... скільки там їй було — два, три роки? А він сказав, що вона його ногою хвицнула й верещала не замовкаючи. Якби в Лорча мізків було бодай стільки, скільки боги дали ріпі, він би її заспокоїв кількома лагідними словами, а тоді скористався м’якою шовковою подушкою,— його рот скривився від огиди.— Та він жадав крові.
«А ти — ні, батьку. Тайвін Ланістер крові не жадає».
— Роба Старка м’якою шовковою подушкою придушили?
— Мали поцілити стрілою на Едмуровому весіллі. На полі бою хлопець був занадто обережний. Вояків своїх тримав у послуху, оточив себе роз’їздами й охороною.
— То лорд Волдер убив його під своїм власним дахом, за своїм власним столом? — Тиріон стиснув кулаки.— А леді Кетлін?
— Гадаю, її теж убили. «Двійко вовчих шуб». Мали намір взяти її в заручники, але, мабуть, щось не склалося.
— Ось вам і гостеправо.
— Кров на руках Волдера Фрея, не на моїх.
— Волдер Фрей — буркітливий старий, якому в житті тільки лишилося юну дружину пестити та скаржитися на дрібні образи, яких він зазнав. Не маю сумнівів, що він висидів цю огидну ідею, але ніколи б не наважився втілити її в життя, якби йому не пообіцяли захист.
— А ти, я так розумію, пожалів би хлопця, а лорду Фрею сказав, що він тобі як союзник геть не потрібен? Кинув би старого дурня назад в обійми Старка й забезпечив собі ще рік війни. Поясни-но мені, чому вбити у бою десять тисяч людей — це шляхетно, а дюжину за обідом — ні? — Тиріон на це відповіді не мав, тож батько повів далі.— Ціна за будь-якими мірками була невисока. Щойно Чорнопструг здасться, корона дарує Річкорин серу Емону Фрею. Лансель і Давен мають одружитися з паннами з Фреїв; Джой Гіл, коли підросте, має вийти за одного з позашлюбних синів лорда Волдера, а Руз Болтон стає хранителем Півночі й забирає додому Арію Старк.
— Арію Старк? — схилив голову набік Тиріон.— Болтон? Я мав би здогадатися, що Фрей самотужки діяти в житті не наважиться. Але ж Арія... Вейрис із сером Джейсліном більш як півроку її шукають. Арія Старк напевне мертва.
— Як був і Ренлі — до Чорноводдя.
— І що це означає?
— Либонь, Мізинчику вдалося те, чого не вдалося вам з Вейрисом. Лорд Болтон одружить дівчинку зі своїм незаконним сином. Ми дозволимо Страхфорту кілька років повоювати з залізнородними — побачимо, чи зможе він підім’яти решту прапороносців Старків. А до весни всі вони виснажаться й готові будуть прихилити коліно. Північ через Сансу Старк відійде твоєму синові... якщо, звісно, ти знайдеш у собі чоловічі сили його таки зачати. Якщо ти не забув, Джофрі не єдиний, кому слід побільше перейматися невинність своєї дружини.
«Я-то ще не забув, але сподівався, що ти забув».
— І коли, на твою думку, Сансі краще зачинати дитину? — ядуче поцікавився Тиріон.— До чи після того, як я їй розповім, що ми її матір і брата закатрупили?
Давос
На мить здалося, що король недочув. На новину Станіс ніяк не зреагував — не виказав ні задоволення, ні злості, ні недовіри, ні навіть полегшення. Просто втупився в мальований стіл, зціпивши зуби.
— Ви певні? — врешті запитав він.
— Я тіла не бачив, ні, ваша світлосте,— відповів Саладор Саан.— Та леви в місті гарцюють і танцюють. «Червоне весілля» — ось як його називає простолюд. Клянуться, що лорд Фрей хлопцю голову відрубав, а на плечі йому пришив голову його деривовка, ще й до вух йому корону прибив. Леді-матір також убили й голу викинули в річку.
«На весіллі,— подумав Давос.— Коли він сидів за столом свого вбивці — гість під його дахом. Та ці Фреї прокляті!» Пригадався запах горілої крові, знов почулося, як сичать і плюються п’явки на грані в жаровні.
— Це гнів Царя його вбив! — оголосив сер Аксель Флорент.— То рука Р’глора!
— Славімо Царя світла! — проспівала королева Селіза, худезна міцна жінка з великими вухами й вусиками на верхній губі.
— У Р’глора рука труситься і вся в старечих плямах? — поцікавився Станіс.— Бо це більше схоже на справу рук Волдера Фрея, а не бога.
— Р’глор обирає потрібне знаряддя,— зблиснув червоним рубін у Мелісандри на шиї.— Несповідимі шляхи його, та не встояти людині перед його вогненною волею!
— Не встояти людині перед ним! — скрикнула королева.
— Помовч, жінко. Тут тобі не священне вогнище,— перевів Станіс погляд на мальований стіл.— У вовка спадкоємців не лишилося, а от у кракена — аж забагато. Та леви зжеруть їх, хіба що... Саане, мені потрібні ваші найшвидші кораблі — доправити послів на Залізні острови й у Білу Гавань. Запропоную прощення...— він так клацнув зубами, що стало ясно: це слово йому геть не подобається.— Повне прощення для всіх, хто розкається за свою зраду та присягне на вірність своєму законному королю. Вони повинні зрозуміти...
— Вони не зрозуміють,— стиха мовила Мелісандра.— Даруйте, ваша світлосте. Це ще не кінець. За корони загиблих королів дуже скоро боротимуться нові.
— Нові? — Станіс мав такий вигляд, наче залюбки придушив би її.— Нові узурпатори? Нові зрадники?
— Я це бачила в полум’ї.
Королева Селіза підійшла до короля.
— Цар світла послав Мелісандру, щоб спрямувати вас до слави. Слухайтеся її, благаю! Р’глорове священне полум’я не бреше.
— Брехня буває різна, жінко. Навіть коли полум’я каже правду, не завжди, схоже, можна все вірно розтлумачити.
— Мураха, почувши слова короля, мабуть, таки не зрозуміє, що він каже,— мовила Мелісандра,— а перед божим ликом всі люди — мурахи. Якщо я час до часу плутаю застереження з пророцтвом, а пророцтво — з застереженням, провина лежить на читачеві, а не на книзі. Але одне я знаю напевне: ні посли, ні прощення вам нині не допоможуть... як і п’явки. Ви маєте подати королівству знак. Знак, який доведе вашу могуть!
— Могуть! — пирхнув король.— У мене на Драконстоні тисяча триста людей, ще триста — у Штормокраї. А решта Вестеросу,— він обвів рукою мальований стіл,— у руках ворогів. Вільних вершників на мій бік не перетягнути перспективою ні поживи, ні слави.
— Лорде-чоловіче,— заговорила королева Селіза,— у вас людей більше, ніж було в Ейгона триста років тому. Вам бракує тільки драконів.
Станіс кинув на неї похмурий погляд.
— Дев’ятеро чаклунів перепливли море, щоб у таємному сховку висидіти для Ейгона Третього драконові яйця. Бейлор Благословенний молився за своїх півроку. Ейгон Четвертий майстрував драконів з дерева й заліза. Ейріон Полум’яний хотів переродитися й напився дикополум’я. Але і чаклуни не впоралися, і молитви короля Бейлора лишилися без відповіді, і дерев’яні дракони згоріли, і королевич Ейріон помер у муках.
Та королеву Селізу не так легко було похитнути.