— Серед них не було Р’глорових обраних. Не було й червоної комети в небесах, що провістила б їхній прихід. Ніхто з них не володів Світлоносцем — червоним мечем звитяжців. І ніхто з них не сплатив свою ціну. Вам леді Мелісандра підтвердить, мілорде: тільки смертю можна заплатити за життя.
— Хлопчик? — мало не виплюнув це слово король.
— Хлопчик,— підтвердила королева.
— Хлопчик,— луною підхопив сер Аксель.
— Та цей клятий хлопець мене дістав до смерті ще до свого народження,— поскаржився король.— Саме його ім’я — грім у моїх вухах і чорна хмара на моїй душі!
— Віддайте хлопчика мені — й уже ніколи не почуєте його імені,— пообіцяла Мелісандра.
«Імені — ні, а от його вереск, коли вона його спалить, ще й як буде чути». Уголос Давос цього не сказав. Мудріше взагалі мовчати, поки король не звелить говорити.
— Віддайте мені хлопчика для Р’глора,— мовила червона жінка,— і справдиться давнє пророцтво. Прокинеться ваш дракон і розпростає свої камінні крила. Королівство буде ваше.
Сер Аксель опустився на одне коліно.
— Схиляюсь на коліно, благаючи вас, сір! Збудіть камінного дракона, нехай тремтять зрадники! Мов Ейгон, ви починаєте як лорд Драконстону. Мов Ейгон, ви переможете. Нехай відчують ваш вогонь ошуканці й облудники!
— І дружина також вас благає, лорде-чоловіче,— королева Селіза опустилася перед королем навколішки, склавши руки як до молитви.— Роберт з Деліною заплямували нашу постіль, стягли прокляття на наш союз. Хлопчик — лихий плід їхнього перелюбу. Скиньте його тінь з мого лона — і я народжу вам багато законних синів, я знаю,— вона обхопила його руками за ноги.— Це ж просто хлопчик, народжений з хоті вашого брата й ганьби моєї кузини!
— Ми з ним однієї крові! Припини тиснути на мене, жінко,— король Станіс поклав руку їй на плече, незграбно вивільняючися з її обіймів.— Може, Роберт і дійсно стягнув прокляття на нашу шлюбну постіль. Він, правда, присягався, що не хотів мене зганьбити, просто напився й гадки не мав, у яку спальню ввалився. Та хіба це має значення? Хай як там було, а хлопчик у цьому не винен.
Мелісандра поклала долоню королю на руку.
— Цар світла береже невинних. Нема офіри ціннішої. З королівської крові й чистого божественного вогню народиться дракон.
Від доторку Мелісандри Станіс не відсторонився, як від доторку королеви. Червона жінка була повною протилежністю Селізи: молода, повнотіла та вродлива дивною красою — з личком-сердечком, мідними косами й неземними червоними очима.
— Справжня чудасія — побачити, як оживає камінь,— знехотя визнав Станіс.— А осідлати дракона... пригадую, як першого разу батько взяв мене до двору, Роберту ще довелося тримати мене за руку. Мені було не більш як чотири, а йому, отже, років п’ять-шість. Згодом ми обидва заявляли, що король був сама шляхетність, а дракони — справжній жах,— пирхнув Станіс.— Кілька років по тому батько розповів нам, що того ранку Ейрис порізався об свій трон, тож на його місці сидів правиця. То нас тоді так вразив Тайвін Ланістер,— він торкнувся пальцями поверхні столу, легенько провів по лакованих пагорбах.— Одягнувши корону, Роберт зняв зі стін драконячі черепи, але знищити їх так і не зміг. Драконові крила над Вестеросом... яке було б...
— Ваша світлосте! — зробив крок уперед Давос.— Дозвольте мені сказати?
Станіс так рвучко стулив рота, що зуби клацнули.
— Мілорде дощових лісів! Для чого ще мені було призначати вас правицею, як не для цього? — король махнув рукою.— Кажи, що маєш.
«Воїне, дай мені мужності!»
— Мало я знаю про драконів і ще менше про богів... але королева говорила про прокляття. Немає в людини гіршого прокляття в очах богів і людей, як стати кревногубцем.
— Немає богів, крім Р’глора й Чужого, чийого імені не можна вимовляти,— сказала Мелісандра й суворо стиснула губи.— А маленькі людці проклинають те, чого не розуміють.
— Я — маленька людина,— погодився Давос,— то поясніть мені, чому саме малолітній Едрик Шторм вам потрібен, щоб збудити великого камінного дракона, міледі.
Давос мав намір повторювати ім’я хлопця якнайбільше.
— Тільки смертю можна заплатити за життя, мілорде. Великий дар вимагає великої офіри.
— Яка може бути велич у позашлюбній дитині?
— У жилах хлопця біжить королівська кров. А ви самі бачили, на що здатна і крапелинка такої крові...
— Я бачив, як ви палили п’явок...
— А згинуло двоє облудних королів.
— Роба Старка убив лорд Волдер з Переправи, а балон Грейджой, подейкують, упав з мосту. То кого вбили ваші п’явки?
— Ви ставите під сумнів силу Р’глора?
«Ні». Давос надто добре пам’ятав живу тінь, яка тої ночі під Штормокраєм вислизнула з лона Мелісандри, руками впираючись їй у стегна. «Тут слід обережніше, бо й по мене може прийти яка-небудь тінь».
— Навіть цибулевий пачкар здатен відрізнити дві цибулини від трьох. Вам бракує одного короля, міледі.
— Отакої, міледі! — чи то пирхнув, чи то реготнув Станіс.— Двоє — не троє.
— Певна річ, ваша світлосте. Смерть одного короля — випадковість, навіть двох... але трьох? Якщо помре Джофрі в розквіті своєї слави, в оточенні королівської варти, чи не засвідчить це могутність Царя світла в дії?
— Можливо,— мовив король, неохоче вичавлюючи кожне слово.
— А може, й ні,— зронив Давос, намагаючись приховати страх, який його охопив.
— Джофрі помре,— оголосила королева Селіза, спокійна у своїй упевненості.
— А може, вже й помер,— докинув сер Аксель.
Станіс роздратовано глянув на них.
— Ви що — балакучі ворони, навчені крукати до мене по черзі? Доста!
— Чоловіче, вислухай мене...— заблагала королева.
— Навіщо? Двоє — не троє. Королі рахувати вміють незгірше за контрабандистів. Можете йти,— відвернувся спиною Станіс.
Мелісандра допомогла королеві підвестися. Селіза, гордо випроставшись, вийшла з кімнати, а за нею — червона жінка. Сер Аксель на мить затримався, щоб кинути на Давоса останній погляд. «Відразливий погляд на відразливому обличчі»,— подумав Давос, стрічаючись із ним очима.
Коли всі пішли, Давос прокашлявся. Король звів очі.
— Ти досі тут?
— Сір, щодо Едрика Шторма...
— Облиш,— відмахнувся Станіс.
Але Давос не вступався.
— Ваша дочка разом з ним бере уроки, щодня вони граються разом у Ейгоновому саду.
— Я знаю.
— Ви розіб’єте їй серце, якщо раптом...
— І це я також знаю.
— Бачили б ви його...
— Та бачив я його! Викапаний Роберт. Ага, і просто молиться на нього. Може, розповісти йому, як часто його любий батечко взагалі про нього думав? Робити дітей мій брат полюбляв, та дуже швидко вони перетворювалися на тягар.
— Він щодня питає про вас, він...
— Не сердь мене, Давосе. Не хочу більше чути про цього байстрюка.
— Його звати Едрик Шторм, сір.
— Знаю я, як його звати. От уже влучне ім’я! І позашлюбність його підкреслює, і шляхетне походження, і сум’яття, яке він несе. Едрик Шторм. Ось, я вимовив. Ви задоволені, мілорде правице?
— Едрик...— почав був Давос.
— ...просто хлопчик! Може, найкращий на світі хлопчик, але це не матиме значення. Бо мій обов’язок, у першу чергу, перед королівством,— він обвів рукою мальований стіл.— Скільки хлопчиків живе у Вестеросі? Скільки дівчаток? Скільки чоловіків, скільки жінок? Темрява поглине їх усіх, каже вона. Ніч без кінця. Вона говорить про пророцтва... про героя, відродженого в морі, про живих драконів, які вилупляться з мертвого каміння... вона говорить про знаки, присягаючись, що вказують вони на мене. Я цього ніколи не прагнув, так само як не прагнув стати королем. Та чи насмілюсь я ігнорувати її? — він скреготнув зубами.— Ми свою долю не обираємо. Але мусимо... мусимо виконувати свій обов’язок, ні? Малі й великі, всі ми мусимо виконувати свій обов’язок. Мелісандра божиться, що бачила у своєму полум’ї саме мене — я стояв проти темряви з високо піднятим Світлоносцем. Світлоносець! — насмішкувато пирхнув Станіс.— Гарно він блищить, та на Чорноводді цей чарівний меч прислужився мені не краще за звичайну крицю. Дракон міг би перемінити хід битви. Колись тут, на моєму місці, стояв Ейгон, роздивляючись цей стіл. Думаєш, його б сьогодні знали як Завойовника, якби в нього не було драконів?