Давос розправив невеличкий пом’ятий пергамент і примружився на крихітні нерозбірливі літери. Читати для очей було тяжко, це він зрозумів одразу. Іноді йому спадало на думку, що Цитадель, мабуть, як на турнірі, нагороджує мейстра, який пише найдрібніше. Пілос на таке припущення тільки сміявся, але...
— До... п’ятьох королів,— прочитав Давос, ненадовго завагавшись над словом «п’ятьох», оскільки воно йому нечасто траплялося на письмі.— Король... за... король... за... столом?
— Стіною,— виправив його мейстер.
Давос скривився.
— Король-за-Стіною іде... іде на південь. Він веде... веде... високе...
— Велике.
— ...велике військо ди... дику... дикунів. Лорд М-м-м... М-м-мор... Мормонт послав... крука з... при... при...
— Примарного. Примарного лісу,— Пілос підкреслив слова кінчиком пальця.
— ...примарного лісу. На нього... на... напали?
— Так.
Потішений Давос продирався далі.
— Від... відтоді прилітали ще птахи, але без листів. Ми... побоюємося... Мормонт загинув з усією... з усією... попругою... ні, потугою. Ми побоюємося, Мормонт загинув з усією потугою...
Тут Давос раптом усвідомив, що він читає. Перевернувши листа, він побачив, що запечатаний той був чорним воском.
— Це з Нічної варти. Мейстре, король Станіс бачив цього листа?
— Коли повідомлення прийшло, я відніс його лорду Алестеру. Тоді правицею був він. Я гадав, він його з королевою обговорить. Та коли я спитав, чи хоче він надіслати відповідь, він мені сказав не бути дурнем. «Його світлості бракує людей на власні битви, на дикунів йому точно нема кого марнувати»,— сказав він мені.
Таки правда. Та й оте звертання до п’ятьох королів, безперечно, розсердило би Станіса.
— Тільки голодний просить хліба в старця,— пробурмотів Давос.
— Перепрошую, мілорде?
— Так моя жінка колись казала,— Давос потарабанив укороченими пальцями по стільниці. Вперше він побачив Стіну, коли йому було менше років, ніж нині Девану,— він служив на «Ріннєкоті» в Роро Угориса — тайросянина, знаного на вузькому морі як Безокий Байстрюк, хоча не був він ні сліпий, ні безбатченко. Роро заплив мимо Скагоса аж у Морозне море, навідуючись у сотні крихітних бухточок, де зроду не бачили торгової галери. Він привіз крицю: мечі, топори, шоломи, добрі кольчуги, а натомість виторгував хутра, слонову кістку, бурштин і обсидіан. Коли «Ріннєкіт» повертався на південь, усі його трюми були натоптані, та у Тюленячій затоці навперейми йому вийшло три чорні галери, щоб доправити його у Східну варту. Корабель утратив свій вантаж, а Байстрюк — голову за те, що продавав зброю дикунам.
Коли Давос іще був контрабандистом, він торгував зі Східною вартою. Вороги з чорних братів погані, а от клієнти добрі, якщо на кораблі правильний вантаж. Та нехай він і брав у них гроші, він так і не зміг забути, як палубою «Ріннєкота» покотилася голова Безокого Байстрюка.
— Бачив я трохи дикунів, як малий ще був,— сказав він до мейстра Пілоса.— Гарні злодії, та погані торгаші. Один з них утік з нашою покоївкою. Та загалом вони звичайні люди — є й добрі, є й лихі.
— Люди є люди,— погодився мейстер Пілос.— То повернемося до читання, мілорде правице?
«О так, я — королівський правиця». Може, Станіс номінально й король Вестеросу, але насправді він лише король мальованого столу. Він поки що тримає Драконстон і Штормокрай та уклав як ніколи хисткий союз із Саладором Сааном, але це й усе. З якого дива Варті звертатися по допомогу до нього? «Може, вони не знають, який він нині безсилий, як він програв свою битву».
— Король Станіс цього листа не бачив, ви певні? І Мелісандра також?
— Ні. Віднести їм? Не запізно?
— Не треба,— миттю сказав Давос.— Ви свій обов’язок виконали, передавши його лорду Алестеру.
Якби про цього листа дізналася Мелісандра... Як там вона казала? «Той, кого не можна називати, вже шикує свою потугу, Давосе Сіворт. Бо холод гряде, і ніч без кінця...» І Станіс бачив у полум’ї видиво: кільце смолоскипів у снігу, а навколо — жах.
— Мілорде, вам недобре? — запитав Пілос.
«Мені страшно, мейстре»,— міг би одповісти Давос. Йому пригадалася легенда, яку розповів Саладор Саан: про те, як Азор Агай загартував Світлоносця, проштрикнувши ним серце коханої дружини. Щоб збороти темряву, він убив власну дружину. Якщо Станіс — це новий Азор Агай, то Едрику Шторму судилося зіграти роль Ніси-Ніси?
— Я думаю, мейстре. Перепрошую.
Що поганого в тому, що якийсь там дикунський король завоює Північ? Станіс так і так Північ не контролює. Від його світлості навряд чи можна чекати, що він кинеться захищати людей, які не схотіли визнати його королем.
— Дайте мені іншого листа,— кинув Давос різко.— Цей занадто...
— ...важкий? — підказав Пілос.
«Бо холод гряде,— шепотіла Мелісандра,— і ніч без кінця».
— Тривожний,— мовив Давос.— Занадто... тривожний. Іншого листа, будь ласка.
Джон
Прокинулися в диму: горіла Кротівка.
Джон Сноу стояв нагорі Королівської вежі, спираючись на підбиту м’яким милицю, яку дав йому мейстер Еймон, і спостерігаючи, як здіймається сірий стовп. Оскільки Джон утік, Стир не міг уже сподіватися заскочити Чорний замок зненацька, та все одно навіщо було так відкрито сповіщати про своє наближення? «Може, ви нас усіх і повбиваєте,— подумав Джон,— та принаймні вам не вдасться нас вирізати просто в ліжках. Бодай цього я домігся».
Нога й досі горіла, коли він наступав на неї. Зранку тільки з Клайдасовою допомогою він зміг одягнути свіжовипраний чорний однострій і зашнурувати чоботи, й заки закінчив, Джонові понад усе кортіло втопити біль у маковому молочці. Але він обмежився півкухлем сновійного вина, жуйкою з вербової кори й милицею. На Верем’янському кряжі горів сигнальний вогонь, тож Нічна варта потребувала кожного свого вояка.
— Я теж можу воювати,— наполіг Джон, коли його спробували зупинити.
— У тебе вже нога загоїлася, хочеш сказати? — пирхнув Ной.— Не проти, якщо я її для перевірки копну?
— Ліпше не треба. Згинається вона ще погано, але я і рухатися можу, а вже битися стоячи — в разі потреби — так точно.
— Мені, звісно, потрібен кожен, хто знає, яким кінцем встромляти списа в дикуна.
— Гострим кінцем.
Колись, пригадав Джон, щось таке він сказав своїй меншій сестричці.
Ной потер щетину на підборідді.
— Може, і справді впораєшся. Поставимо тебе на вежі з луком, та якщо до біса гримнешся додолу, потім плачучи не біжи до мене.
Видно було, як в’ється на південь королівський гостинець, серед поруділих ланів і через вітряні гори. Ще до вечора на цьому гостинці з’явиться магнар, а за ним — тенійці з сокирами та списами в руках, з окутими бронзою шкіряними щитами за спиною. Григ Цап, Кворт, Чиряк теж підтягнуться. Й Ігритта. Дикуни Джонові ніколи друзями не були, не дозволив він їм друзями стати, але ж вона...
Від болю сіпнулася нога — в тому місці, де м’ясо і м’яз на стегні прошила її стріла. Очі старого він також пам’ятав, і чорну кров, яка хлянула з його горла під гуркіт грому над головою. Та найкраще він пам’ятав грот, і голу Ігритту в світлі смолоскипа, і смак її вуст, які розтулилися назустріч його вустам. «Ігритто, не лізь сюди. Їдь на південь, чинитимеш там нальоти, або сховайся в одній з тих круглих веж, які тобі так сподобалися. Бо тут нічого ти не знайдеш, окрім смерті».
На тому боці двору один зі стрільців на даху старих Кремінних касарень, розшнурувавши штани, вирішив відлити крізь амбразуру. «Маллі»,— упізнав Джон сальну жовтогарячу чуприну. На інших дахах і вежах теж виднілися чоловіки в чорних плащах, от тільки дев’ять з десятьох були насправді солом’яні. «Чатові опудала»,— називав їх Донал Ной. «Тільки ми самі опудилися дай боже!» — подумав Джон.
Хай як їх називай, а ідею з солом’яними солдатами подав мейстер Еймон. На складах було більше бриджів, шкірянок і сорочок, ніж людей, тож чому б не набити їх соломою, не накинути їм на плечі плащі й не порозставляти їх на чатах? Ной помістив їх на всіх вежах і в половині вікон. У деяких були в руках навіть списи або луки попід пахвами. Надія була на те, що тенійці, побачивши їх здалеку, вирішать: Чорний замок надто добре захищений, щоб на нього нападати.