З Джоном дах Королівської вежі ділили шестеро опудал і двоє справжніх, живих братів. Глухенький Дик Фолард сидів у амбразурі, методично начищаючи й наоліюючи механізм свого арбалету, щоб колесо рухалося гладко, а старгородський хлопець нервово оббігав парапети, поправляючи одяг на солом’яних солдатах. «Може, він думає, якщо їх правильно поставити, вони битимуться краще. А може, це очікування грає в нього на нервах, як у мене».
Хлопець заявляв, що йому вісімнадцять, тобто він старший за Джона, та насправді він був зелений, як травка влітку. Прозивали його Шовк — попри те, що вдягався він у вовну, кольчугу й дублену шкіру Нічної варти; це ім’я він отримав за назвою борделю, в якому народився і зріс. Гарненький був, як дівчинка: темні очі, м’яка шкіра, кучері кольору воронячого крила. Однак за півроку в Чорному замку руки в нього зміцніли, та й Ной казав, що він має хист до арбалета. Проте чи стане в нього мужності стрітися віч-на-віч з тим, що на них очікує...
Джон на милиці пострибав через дах. Королівська вежа в замку була не найвища: цю честь поки що утримувала висока, струнка, потріскана Сулиця, про яку Отел Ярвик казав, що вона завалитися може з дня на день. Королівська вежа, щоправда, не набагато міцніша; от Вартова вежа біля королівського гостинця — міцніший горішок. Але й ця доволі висока, доволі міцна, розташована близько до Стіни — з неї добре видно браму й підніжжя дерев’яних сходів.
Вперше побачивши Чорний замок на власні очі, Джон не міг зрозуміти, який це дурень міг збудувати замок — і не оточити його мурами. Як його обороняти?
«А ніяк,— сказав йому дядько.— В тому-то й справа. Нічна варта дає обітницю не втручатися в суперечки держави. Хоча за ці століття були такі лорди-командувачі — горді, але немудрі,— які забували свої обітниці та своїми амбіціями мало не доводили нас до руїни. Лорд-командувач Ран сель Гайтавер намагався передати керівництво Вартою у спадок своєму сину-байстрюкові. Лорд-командувач Родрик Флінт вирішив стати королем-за-Стіною. Тристан Мад, Божевільний Марк Ранкенфел, Робін Гіл... а ти знаєш, що шістсот років тому командувачі Снігової брами й Ночефорту затіяли один з одним війну? І коли лорд-командувач спробував їх зупинити, вони, об’єднавши сили, вбили його? Старку з Вічнозиму довелося докласти руку до вирішення конфлікту... а їм — накласти головами. Йому це вдалося легко: кріпості-бо їхні неможливо було обороняти. До Джіора Мормонта в Нічній варті було дев’ятсот дев’яносто шість лордів-командувачів, людей здебільшого мужніх і чесних... та були серед них і боягузи, і тирани, і божевільні. Ми досі існуємо, бо лорди й королі Сімох Королівств добре знають, що ми не становимо для них загрози, хай хто стане у нас на чолі. Вороги наші тільки на півночі, а на півночі в нас Стіна».
«Та от нині ці вороги прорвалися через Стіну й заходять з півдня,— думав Джон,— а лорди й королі Сімох Королівств геть за нас забули. Ми затиснені між молотом і ковадлом». Без мурів Чорний замок не втримати, і Донал Ной це знає незгірше за інших. «Замок їм не дуже допоможе,— сказав зброяр своїй маленькій залозі.— Кухня, їдальня, стайня, навіть вежі... нехай забирають усе. Почистимо зброярню, всі припаси витягнемо на Стіну й будемо захищати браму».
Та врешті-решт Чорний замок таки захистили «муром»: півкруглою барикадою десять футів заввишки, зібраною зі всього, що було: з барилець із цвяхами й діжок з солониною, ящиків, сувоїв чорного сукна, складених дров, напиляних колод, загартованих у вогні паль, а ще мішків і мішків зерна. Нашвидкуруч зроблене укріплення оточувало два об’єкти, які слід було захищати найпильніше: північну браму й підніжжя великих дерев’яних маршових сходів, які дерлися поверхнею Стіни, наче п’яна блискавка, підтримувані дерев’яними балками завбільшки з цілі дерева, глибоко забиті в кригу.
Джон бачив: чорні брати підганяють останніх кротівчан, які долають довгий підйом. Грен ніс на руках маленького хлопчика, а Пип на два марші нижче вів, підтримуючи, якогось старого. Найстарші мешканці селища чекали внизу, поки по них спуститься кліть. Нагору піднімалася мати, тягнучи за собою двох малих, тримаючи за руки, а їх обігнав трохи старший хлопчик. За двісті футів над ними на сходовому майданчику, задивившись на південь, стояли Блакитна Су і леді Меліана (яка насправді до леді не дотягувала, як погоджувалися всі її товаришки). Без сумніву, їм було видно дим навіть краще, ніж Джонові. Джон подумав про кротівчан, які вирішили не тікати. Завжди знаходиться кілька упертюхів — чи то дурних, чи то хоробрих,— які відмовляються тікати й лишаються — битися, ховатися чи прихилити коліно. Може, тенійці й пожаліють їх.
«Правильно було б напасти на них,— подумав Джон.— П’ятдесят верхових розвідників могли б роз’єднати їх на дорозі». Але брати не мали п’ятдесятьох розвідників, а коней — і половини від цього числа. Гарнізон ще не повернувся, неможливо дізнатися, де вони зараз і чи знайшли їх уже вершники, яких послав Ной.
«Тепер гарнізон — це ми,— сказав собі Джон,— але тільки погляньте на нас!» Серед братів, яких лишив Бовен Марш, були здебільшого старі, каліки й зелені хлопчаки, як і попереджав Донал Ной. Джон бачив, як натужно вони тягнуть діжки по сходах і на барикади: старий кремезний Кегз, як завжди неквапливий; Зайвий Чобіт, що жваво стрибає на своїй дерев’яній нозі; недоумкуватий Спокій, який вважає себе новим Флоріаном Фіґляром; Дорнянин Диллі; Рудий Алін з Червоного Дерева; Юний Генлі (якому добряче за п’ятдесят); Старий Генлі (якому добряче за сімдесят); Кошлатий Гал; Пейт на прізвисько Брудний Баняк з Дівоставу. Кількоро з них помітили, що Джон визирає з даху Королівської вежі, й помахали йому. Інші відвернулися. «Вони й досі вважають мене за перекинчика». Гірка чаша, та Джон не міг їх винуватити. Зрештою, він же байстрюк. А всі знають, що байстрюки з природи розпусні та зрадливі, адже народжені з олжі й охоти. Та у Чорному Замку ворогів у нього не менше, ніж друзів... Наприклад, Раст. Колись Джон пригрозив, що Привид йому горлянку перегризе, якщо він не припинить мучити Семвела Тарлі, а Раст таких речей не забуває. Зараз він згрібав сухе листя на купи попід сходами, час від часу на мить зупиняючись, аби кинути на Джона лихий погляд.
— Ні,— заричав Донал Ной на трьох кротівчан унизу.— Смолу несіть на коловорот, олію — сходами нагору, арбалети — на четвертий, п’ятий і шостий марші, списи — на перший і другий. Смалець складайте отут під сходами, так, за дошками. Діжки з м’ясом — на барикади. Бігом, окаянні орачі, бігом!
«У нього в голосі нотки лорда»,— подумав Джон. Батько завжди казав, що в бою для капітана легені не менш важливі, ніж рука з мечем. «Байдуже, який мудрий і мужній буде очільник, якщо його команди неможливо розчути»,— пояснював лорд Едард синам, отож Джон з Робом любили залазити на вежі Вічнозиму й через двір гукати один до одного. Донал Ной міг би їх обох заглушити. Кротівці боялися його як вогню, і правильно робили, бо він знай погрожував повідривати їм голови.
Три чверті села сприйняли Джонове попередження серйозно й кинулися в Чорний замок, шукаючи порятунку. Ной постановив, що всі чоловіки, здатні тримати спис чи махати топором, допомагатимуть боронити барикаду, бо як ні — хай до біса забираються додому та пробують домовитися з тенійцями. Ной випатрав зброярню, щоб укласти їм у руки добру крицю: великі двосічні топори, гострі як лезо кинджали, довгі мечі, булави, шпичасті моргенштерни. Вдягнені у шкірянки в заклепках і кольчуги, з поножами, які захистять ноги, і латними комірами, які допоможуть зберегти голови на плечах, деякі з селян навіть на справжніх солдатів стали схожі. За тьмяного освітлення. Якщо примружитися.
Жінок і дітей Ной теж приставив до роботи. Малі, яким воювати ще зарано, носитимуть воду й підтримуватимуть багаття, кротівська повитуха допомагатиме Клайдасу та мейстру Еймону з пораненими, а в Трипалого Гоба знагла з’явилося стільки кухтиків, мішальників і різальників цибулі, аж він не знав уже, що з ними робити. Двійко повій навіть зголосилися воювати й показали таку вправність у стрільбі з арбалета, що їх поставили на сходах на висоті сорока футів.