Справжня битва точилася на сходах. На двох нижніх маршах Ной поставив списників, але стрімка втеча кротівців змусила їх запанікувати, тож і вони погнали на третій марш, а тенійці тим часом добивали відсталих. Лучники з верхніх маршів сипали їм на голови стріли. Джон вставив стрілу, напнув тятиву, вистрілив — і потішився, коли один з дикунів покотився по сходах. У вогні пожеж плакала Стіна, а на кризі танцювало, відбиваючись, полум’я. Сходи трусилися під ногами людей, які рятували своє життя.
Джон знову вставив стрілу, напнув тятиву й вистрілив, але їх було тільки двоє — він і Шовк, а на сходи висипало шістдесят-сімдесят тенійців, вбиваючи всіх на своєму шляху й упиваючись перемогою. На четвертому марші троє братів у чорних плащах стояли пліч-о-пліч, стискаючи в руках довгі мечі, й на мить бій поновився. Та їх було всього троє, тож дуже скоро хвиля дикунів просто змила їх, і зі сходів униз закрапала їхня кров. «У бою людина найбільш вразлива, коли тікає,— сказав якось Джонові лорд Едард.— Втікач для солдата — наче поранений звір. Тільки розпалює жагу крові». Лучники на п’ятому марші повтікали, ще навіть бій до них не докотився. Це була різанина, кривава різанина.
— Принеси смолоскипи,— звелів Джон Шовку. Біля багаття їх лежало чотири, обмотаних проолієним ганчір’ям. Було ще з дюжину вогняних стріл. Старгородський хлопець опустив один зі смолоскипів у вогонь і тримав там, поки той яскраво не розгориться, а решту, не запалюючи, приніс попід пахвою. Він знову мав переляканий вигляд — і не дивно. Джон теж був переляканий.
Отоді він і побачив Стира. Магнар ліз на барикаду — через подерті мішки з зерном, потрощені діжки й тіла і друзів, і ворогів. Його бронзові лускаті обладунки тьмяно сяяли у світлі вогню. Стир скинув шолом, щоб оглянути сцену свого тріумфу; голомозий безвухий сучий син посміхався! В руці він тримав довгого списа з віродерева, з різьбленим бронзовим гостряком. Угледівши браму, він указав на неї списом і заричав щось давньою мовою до півдюжини тенійців, які його обступили. «Запізно,— подумав Джон.— Вивів би своїх назад через барикаду — може, декого і врятував би».
Угорі засурмив бойовий ріжок — протяжно й басисто. Не з самого верху Стіни, а десь із дев’ятого маршу, де стояв Донал Ной.
Джон вставив вогняну стрілу в тятиву, і Шовк підпалив її від смолоскипа. Джон підійшов до парапету, напнув, прицілився, вистрілив. Стріла полетіла вниз, тягнучи за собою полум’яний слід, і з тріском врізалася в ціль.
Не в Стира. У сходи. Чи, точніше, у діжки, кадоби й мішки, які поскладав під сходами Донал Ной аж до першого маршу: барила смальцю й оливи, торби з листям і проолієним ганчір’ям, дрова, кору й стружку.
— Ще раз,— мовив Джон, і повторив,— ще раз, і ще раз.
Інші лучники теж доєдналися — стріляли з усіх веж, по великій дузі посилаючи стріли до підніжжя Стіни. Коли у Джона закінчилися вогняні стріли, вони з Шовком почали підпалювати смолоскипи та скидати з амбразур.
І почало розквітати ще одне полум’я. Старі дерев’яні сходи всмоктали олію, наче губка, а Донал Ной-бо облив їх з дев’ятого маршу до сьомого. Джон тільки й сподівався, що свої встигли видертися нагору, поки Ной не почав кидати вниз смолоскипи. Чорні брати бодай знали про такі плани, а от кротівці — ні.
Решту зробили вітер з вогнем. Джонові лишалося тільки спостерігати. Опинившись під вогнем унизу й нагорі, дикуни не мали куди діватися. Частина лишилася на місці. Всі вони загинули. Інші ж вирішили стрибати й загинули від падіння. Між двох вогнів ще коцюбилося двадцять з лишком тенійців, коли Стіна тріснула від жару й уся нижня третина сходів відвалилася разом з кількома тонами криги. Саме тоді Джон востаннє бачив Стира, магнара Тенійського. «Стіна сама захищається»,— подумав він.
Джон попросив Шовка допомогти йому спуститися вниз, у двір. Поранена нога боліла так, що він заледве міг іти, навіть на милиці.
— Принеси смолоскип,— мовив він до старгородського хлопця.— Маю пошукати декого.
На сходах були переважно тенійці. Безперечно, декому з вільного народу вдалося врятуватися. Мансовим людям, не магнаровим. Може, серед них і вона є. Отож вони з Шовком спустилися вниз поміж тіл тих, хто намагався пролізти в люк, і Джон рушив у темряву, однією рукою затискаючи попід пахвою милицю, а другою спираючись на плечі хлопцю, який у Старгороді заробляв з блуду.
На той час і стайня, і їдальня вигоріли на курний попіл, але на Стіні ще вирувало полум’я, повзло вгору сходинка по сходинці й марш по маршу. Час до часу чулося рипіння, а потім тріск — і від Стіни відвалювався шматок дерева. В повітрі літав попіл упереміш із крижаним порохом.
Коли Джон натрапив на Кворта, той уже помер, а Каміннопалий помирав. Ще кількох мертвих і присмертних тенійців він добре не знав. Чиряк, слабкий від втрати крові, ще був живий.
А Ігритта простерлася біля Вежі лорда-командувача, на латочці старого снігу, зі стрілою між грудей. Обличчя їй притрусило крижаним порохом, і в місячному світлі здавалося, наче на ній мерехтлива срібна маска.
Стріла була чорна, бачив Джон, але оздоблена білими качиними перами. «Не моя,— сказав собі Джон,— у мене таких не було». Та відчуття було таке, наче стріла все-таки його.
Коли він опустився поряд з дівчиною навколішки, вона розплющила очі.
— Джоне Сноу,— промовила вона зовсім тихо. Звук був такий, наче стріла пробила легеню.— Це нарешті справжній замок? Не просто вежа?
— Так,— Джон узяв її за руку.
— Добре,— прошепотіла Ігритта.— Хотілося поглянути на справжній замок перед... перед...
— Ти ще сотню замків побачиш,— запевнив її Джон.— Бій закінчився. Мейстер Еймон вилікує тебе,— він торкнувся її волосся.— Ти ж поцілована вогнем, не забула? Щасливиця. Однією стрілою тебе не вбити.
На це вона тільки посміхнулася.
— Пам’ятаєш печеру? Слід було нам у тій печері лишитися. Я ж тобі казала.
— Ми повернемося в ту печеру,— сказав він.— Ти не помреш, Ігритто. Не помреш!
— Ох,— Ігритта поклала руку йому на щоку.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу,— зітхнула вона, помираючи.
Бран
— Просто ще один порожній замок,— мовила Міра Рід, обвівши поглядом порослі бур’яном руїни.
«Ні,— подумав Бран,— це Ночефорт, це кінець світу». У горах він думати міг тільки про те, як нарешті вони дійдуть до Стіни й розшукають триокого ворона, але нині, коли нарешті таки дійшли, на очі йому навернулися сльози. Той сон, що йому наснився... той сон, що наснився Літу... «Ні, не можна про нього думати». Рідам він нічого не розповів, хоча Міра, здається, відчула: щось негаразд. Якщо він про це ніколи нікому не скаже, може, взагалі забуде, що йому таке наснилося, і тоді нічого цього не станеться насправді й Роб із Сіровієм лишаться живі...
— Годор,— переступив Годор з ноги на ногу, і Бран ворухнувся разом з ним. Здоровань утомився. Вони вже йдуть декілька годин поспіль. Та принаймні він хоч не лякається. А от Бран цього місця боїться — і майже так само боїться зізнатися в цьому Рідам. «Я — королевич Півночі, Старк Вічнозимський, я маже дорослий і маю бути хоробрий, як Роб».
Джоджен звів на нього очі.
— Тут нам нічого не загрожує, ваша високосте.
Бран такої певності не мав. Ночефорт згадувався у найстрашніших казках старої Нан. Саме тут правив Король Ночі, поки його ім’я не стерлося з людської пам’яті. Саме тут Кухар Щур подав королю андалів свій знаменитий пиріг з королевича, саме тут на варті стояли сімдесят дев’ять чатових, саме тут зґвалтували й замордували хоробру юну Данні Флінт. Саме з цього замку король Шерит прокляв давніх андалів, саме тут малі підмайстри стояли проти того, що приходить поночі, саме тут сліпий Симеон Зореокий бачив бійку триголових псів. Колись цими подвір’ями й вежами ходив Божевільний Топір, рубаючи в темряві своїх братів.