— Може, не варто нам тут лишатися,— мовив він тривожно.
— Біля колодязя? — запитала Міра.— Чи в Ночефорту?
— І там, і там,— озвався Бран.
Вона, розсміявшись, відіслала Годора збирати хмиз. З ним пішов і Літо. На той час уже майже стемніло, і деривовку хотілося полювати.
Годор повернувся сам з повними руками сухостою і наламаного гілля. Джоджен Рід, діставши ніж і кресало, взявся розпалювати вогнище, а Міра почистила рибу, яку впіймала в останньому струмку, що вони переходили. Цікаво, думав Бран, скільки років минуло відтоді, як у кухні Ночефорту варили вечерю? Цікаво, хто її варив,— тільки цього, либонь, ліпше й не знати.
Коли полум’я добре розгорілося, Міра поклала туди рибу. «Добре, що це не м’ясний пиріг». Кухар Щур запік сина андальського короля у великому пирозі з цибулею, морквою, грибами, перцем і сіллю, з сальцем і червоним дорнським вином. А тоді подав його батькові, який нахвалював смачну страву й навіть добавки попросив. І тоді боги перетворили кухаря на велетенського білого щура, що їсти міг лише своїх дітей. Відтоді він тиняється Ночефортом, пожираючи власних дітей, але голод його невситимий. «Боги прокляли його не за вбивство,— пояснювала стара Нан,— і не за те, що подав андальському королю пиріг з його власним сином. Але він убив гостя під своїм дахом, а цього боги пробачити не могли».
— Слід поспати,— серйозно мовив Джоджен, коли всі наїлися. Багаття вже догоряло. Він помішав його патичком.— Може, мені зелений сон насниться, покаже дорогу далі.
Годор уже, скрутившись калачиком, легенько похропував. Час до часу він кидався під своїм плащем і скиглив щось дуже схоже на «Годор». Бран підповз ближче до вогню. Тепло було приємне, а тихе потріскування полум’я заколисувало, але сон не йшов. Надворі гуляв вітер, і цілі армії сухого листя маршували через двори, шкреблися тихенько у двері й вікна. Від цих звуків Бран знову почав згадувати казки старої Нан. Він просто чув, як примарні чатові перегукуються на Стіні, сурмлячи у свої примарні бойові ріжки. Бліде місячне світло косо падало крізь діру в склепінчастій стелі, забарвлюючи віття віродерева, яке тягнулося до даху. Здавалося, наче дерево намагається піймати місяць і затягнути його в колодязь. «Боги давні,— молився Бран,— якщо ви мене чуєте, не посилайте мені сьогодні снів. А якщо все-таки пошлете, нехай це буде гарний сон». Та боги не відповідали.
Бран змусив себе заплющити очі. Може, навіть ненадовго й заснув, а може, тільки задрімав, плаваючи поміж сном і явою, намагаючись не думати про Божевільного Топора, чи Кухаря Щура, чи про те, що приходить поночі.
І тут до нього долинув звук.
Бран розплющив очі. Що це було? Він затамував подих. «Мені це наснилося? То був дурнуватий кошмар?». Йому не хотілося будити Міру чи Джоджена через страшний сон, але... там... тихе шарудіння вдалині... «Листя, це листя шурхає по стінах, шелестить... або вітер, може, це вітер...» Проте звук долинав не знадвору. Бран відчув, як на руках сторч піднімаються волосинки. «Звук тут, усередині, з нами, і він гучнішає!» Дослухаючись, він звівся на лікоть. Завивав вітер, розвіюючи листя, але тут було щось інше. «Кроки». Хтось ішов сюди. Щось ішло сюди.
То були не чатові, розумів Бран. Чатові не залишають Стіни. Але у Ночефорту можуть бути й інші привиди — жахливіші. Він пам’ятав, як стара Нан розповідала про Божевільного Топора: той, скинувши чоботи, босоніж скрадався замковими коридорами в темряві, не видаючи себе ані звуком, хіба що краплями крові, які падали з його топора, і його ліктів, і кінчика мокрої червоної бороди... А може, це зовсім і не Божевільний Топір, може, це те, що підкрадається поночі. Малі підмайстри всі це бачили, розповідала стара Нан, та лорду-командувачу всі описували по-різному. «А за рік троє з них померло, а четвертий збожеволів, і через сто років, коли воно повернулося, малі підмайстри волочилися за ним у ланцюгах».
Та це все казки. Бран просто сам себе страшить. Не існує отого, що приходить поночі, принаймні так запевняв мейстер Лувін. Якщо воно колись і існувало, то давно вже зникло зі світу, як велети і дракони. «Нічого там нема»,— подумав Бран.
Але звук тільки посилився.
«Він лине з колодязя»,— збагнув хлопчик. Від цього йому стало ще страшніше. Щось піднімалося із землі, піднімалося з темряви. «Це Годор його збудив. Збудив тим дурнуватим шматочком лупаку, і тепер воно йде сюди». Важко було щось розчути через Годорове хропіння й калатання власного серця. Це з таким звуком кров крапає з топора? А може, це слабеньке, далеке бряжчання примарних ланцюгів? Бран дослухався пильніше. «Кроки». Це були, безсумнівно, кроки — кожен наступний трохи гучніший, ніж попередній. Але він не міг точно сказати, хто там іде і скільки їх. У колодязі всі звуки відлунювали. Не чулося ні крапання, ні бряжчання ланцюгів, але було щось інше... тоненьке скиглення, наче від болю, й важке приглушене сапання. Та кроки чулися найкраще. І вони наближалися.
Бран так злякався, що й крикнути не міг. Вогнище майже перегоріло, лишилося кілька жарин, а всі друзі спали. Він хотів був вислизнути зі своєї шкіри й полетіти до свого вовка, але ж Літо може бути за кілька миль звідси! А Бран не лишить друзів беззахисними в темряві віч-на-віч з тим, що піднімається з колодязя. «Я ж казав їм, що слід іти в Чорний замок».
Кроки здалися Бранові важкими, повільними, незграбними — таке собі човгання по камінню. «Воно, певно, величезне!» У казках старої Нан Божевільний Топір описувався як здоровань, і те, що приходило поночі, теж було велетенське. Колись у Вічнозимі Санса казала, що духи тьми не дістануть, якщо сховатися під ковдру. Бран би так і зробив зараз — та тільки згадав, що він королевич і до того ж майже дорослий.
Бран поповз по долівці, тягнучи за собою нерухомі ноги, поки не дотягнувся до Міри й не торкнувся її ноги. Вона миттю прокинулася. Він ще не бачив, щоб хтось так швидко прокидався, як Міра, і так миттєво скидав із себе сон. Бран притиснув палець до вуст, щоб вона мовчала. Вона одразу почула той звук — Бран це побачив з її обличчя,— лункі кроки, тихеньке скигління, важке сапання.
Без слова Міра звелася на ноги й підняла зброю. З тризубим остенем у правій руці та з сіттю, яка звисала з лівої, вона босоніж ковзнула до колодязя. Джоджен спав у забутті, а Годор бурмотів і кидався в тривожному сні. Скрадаючись, Міра трималася в тіні, тихо, наче кицька, обходячи освітлені місяцем ділянки. Бран не спускав з неї очей, хоч і ледве бачив слабенький відблиск її остеня. «Не можна, щоб вона билася з отим сама-одна,— думав він.— Літо далеко, але...»
...він скинув свою шкіру й потягнувся до Годора.
Це було зовсім не так, як прослизати в Літо. З Літом це зробилося так легко, що Бран уже й не замислювався. А зараз було важче, наче взувати лівий чобіт на праву ногу. Відчуття було дивне, ще й чобіт перелякався — чобіт не розумів, що коїться, чобіт відштовхував ногу. Бран відчув смак блювоти, яка піднімалася в Годора з горла, і мало не втік. Але, скорчившись, шарпнувся — і сів, підібгавши ноги — великі міцні ноги,— а тоді підвівся. «Я стою». Він зробив крок. «Я ходжу». Відчуття було настільки дивне, що він мало не впав. Він бачив на холодній кам’яній підлозі себе — маленького каліку, але зараз він не був калікою. Він узяв Годорового меча. Сапання було вже таке гучне, як ковальські міхи.
З колодязя долинув плач — пронизливий вереск, який прошив Брана, мов ножем. Величезна чорна тінь випірнула з темряви й кинулася до місячного світла, і Брана охопив такий жах, що він, геть забувши про Годорового меча, знову опинився на підлозі, а Годор ревів «Годор, годор, годор, годор» точно так само, як у вежі на озері, коли спалахувала блискавка. Але те, що прийшло поночі, теж верещало й шалено борсалося в Міриній сіті. Бран бачив, як Мірин остень випірнув з темряви, штрикнув, і тінь, заточившись, упала, вовтузячись у сіті. З колодязя й досі чувся плач, він став навіть голосніший. А на підлозі бився й борюкався чорний привид, скрегочучи:
— Ні, ні, будь ласка, ні!..
Над ним стояла Міра, й від зубців її остеня відбивалося місячне світло.