— Хто ти? — вимогливо запитала вона.
— Я — Сем! — схлипнув чорний привид.— Сем, Сем, я — Сем, випустіть мене, ви мене вкололи...
Він крутився в калюжі місячного світла, б’ючись і борсаючись у плутанині Міриної сіті. Годор і досі кричав «Годор, годор, годор».
Джоджен у цей час підкинув дров у вогонь і довго дув, поки з тріскотом не спалахнуло полум’я. Засвітилося світло, і Бран побачив біля цямрини бліду й худеньку дівчину, всю замотану в хутра та шкури, на які згори накинутий був велетенський чорний плащ; дівчина силкувалася втихомирити немовля, яке верещало в неї на руках. Привид на підлозі намагався пропхати в сітку руку, щоб дотягнутися до ножа, але петлі не пускали. То був не страшний звір, і навіть не Божевільний Топір, просяклий кров’ю,— а просто дебелий хлопець, вбраний у чорну вовну, чорне хутро, чорну шкіру й чорну кольчугу.
— Це чорний брат,— сказав Бран.— Міро, він з Нічної варти.
— Годор? — присів навпочіпки здоровань, щоб роздивитися хлопця в сіті.— Годор,— повторив він і заухкав.
— З Нічної варти, так,— товстун і досі відсапувався, наче ковальські міхи.— Я — побратим Варти...— (Одна мотузка тиснула йому на підборіддя, задираючи голову, а інші глибоко врізалися в щоки).— Я — ворон; будь ласка, розплутайте мене.
Зненацька Бран засумнівався.
— Ви — триокий ворон?
«Не може він бути триоким вороном!»
— Не думаю,— товстун закотив очі, але очей цих було тільки два.— Я просто Сем. Семвел Тарлі. Випустіть мене, мені боляче,— знову заборсався він.
— Припини сіпатися,— з відразою пирхнула Міра.— Якщо сіть мені роздереш, я тебе назад у колодязь укину. Лежи сумирно, і я тебе розплутаю.
— Хто ви? — поцікавився Джоджен у дівчини з немовлям.
— Я — Жиллі,— відказала вона.— Це від Жимолості. А він — Сем. Ми не хотіли вас налякати,— вона, заколисуючи немовля, щось замурмотіла до нього, й воно нарешті припинило плакати.
Міра вже розплутувала товстуна-братчика. Джоджен підійшов до колодязя й зазирнув усередину.
— Звідки ви прийшли?
— З Крастерової фортеці,— мовила дівчина.— А ти саме той?
— Саме той? — озирнувся на неї Джоджен.
— Просто він сказав, що Сем не той,— пояснила вона.— Що є інший. Знайти якого його й послали.
— А хто це сказав? — запитав Бран.
— Холоднорукий,— стиха відповіла Жиллі.
Міра відкинула один кінець сітки, й товстун нарешті спромігся сісти. Він, бачив Бран, тремтів, досі намагаючись відсапатися.
— Сказав, що тут будуть люди,— пихтів Сем.— Тут, у замку. Я просто не знав, що ви будете вже нагорі сходів. І не знав, що ви на мене сіть накинете та штрикнете мене в живіт,— він торкнувся черева долонею в чорній рукавичці.— Кров є? Мені не видно.
— Я тебе легенько штовхнула, просто щоб з ніг збити,— сказала Міра.— Ану, дай поглянути,— вона опустилася на одне коліно й помацала навколо пупця.— Ти ж у кольчузі. До шкіри я б не пробила.
— А все одно було боляче,— почав нарікати Сем.
— А ви справді брат Нічної варти? — запитав Бран.
Товстун кивнув, і його подвійне підборіддя затрусилося. Шкіра в нього була бліда й обвисла.
— Я простий стюард. Доглядав круків лорда Мормонта,— на мить він так скривився, наче ось-ось розплачеться.— Але я їх усіх на Кулаці розгубив. Це все через мене. А потім я сам загубився. Навіть Стіну не міг знайти. Вона сто льє завдовжки й сімсот футів заввишки, а я не міг її знайти!
— Ну, вже знайшов,— сказала Міра.— Підніми-но дупу з землі, я свою сітку хочу забрати.
— Як ви пройшли крізь Стіну? — поцікавився Джоджен, поки Сем важко підводився на ноги.— Колодязь веде до підземної річки, це так ви пройшли? Але ви навіть не змокли...
— Там є брама,— пояснив товстун Сем.— Таємна брама, стара як сама Стіна. Чорна брама — ось як він її назвав.
Ріди обмінялися поглядом.
— Ця брама — внизу в колодязі? — запитав Джоджен.
— Ви її не знайдете,— похитав головою Сем.— Я маю вас провести.
— Чого це? — здивувалася Міра.— Якщо там є брама...
— Ви її не знайдете. А навіть якщо і знайдете, вона не відчиниться. Для вас — ні. Це Чорна брама,— Сем ущипнув себе за чорну вицвілу вовну на рукаві.— Тільки вояк Нічної варти здатен її відчинити, сказав він. Тільки побратим, який дав обітницю.
— Сказав він,— нахмурився Джоджен.— Отой... Холоднорукий?
— Це не справжнє його ім’я,— мовила Жиллі, заколисуючи немовля.— Це ми його між собою так називали, ми з Семом. У нього руки холодні як крига, але він урятував нас од мерців, він і ще його круки, а привіз нас сюди його лось.
— Лось? — зачудовано вигукнув Бран.
— Лось? — збентежилася Міра.
— Круки? — перепитав Джоджен.
— Годор? — зронив Годор.
— А він був зелений? — хотів знати Бран.— З рогами?
— Лось? — не зрозумів товстун.
— Холоднорукий,— нетерпляче мовив Бран.— На лосях їздять зеленяки, завжди казала стара Нан. Іноді в них теж є роги.
— Не був він зелений. Вдягнутий у чорне, як побратим Варти, але білий як блідавець, а руки такі холодні, що я спершу аж злякався. Але у блідавців очі блакитні та язика немає... а може, вони просто говорити розучилися,— товстун обернувся до Джоджена.— Він чекає. Нам слід іти. У вас є тепліший одяг? На Чорній брамі зимно, а за Стіною ще холодніше. Ви...
— А чому він не прийшов з тобою? — спитала Міра і вказала на Жиллі з немовлям.— Он вони прийшли з тобою, чому ж він — ні? Чому ти і його не провів крізь Чорну браму?
— Він... не може.
— Чому ні?
— Стіна... Стіна — це не просто крига й камінь, сказав він. Це ще і замовляння... давні й потужні. Він не може перейти Стіну.
У замковій кухні запала тиша. Чулося тільки тихе тріскотіння полум’я, і вітер шарудів у темряві листям, і рипіло тонке віродерево, тягнучись до місяця. «За тою брамою водяться чудовиська, велети й нежить,— розповідала колись стара Нан,— але вони не зможуть пройти, доки міцно стоїть Стіна. Засинай, маленький мій Брандоне, мій хлопчику. Тут чудовиськ немає».
— Я не той, кого тобі велено привести,— сказав Джоджен товстуну Сему в брудному й мішкуватому чорному строю.— Ось він.
— О! — Сем невпевнено поглянув на Брана згори вниз. Може, саме в ту мить він усвідомив, що Бран — каліка.— Я не... У мене сили не вистачить тебе нести, я...
— Мене понесе Годор,— сказав Бран і тицьнув у кошик.— Я їжджу ось у цьому в нього на спині.
Сем довго роздивлявся його.
— Ти — братик Джона Сноу. Той, який упав...
— Ні,— обірвав його Джоджен.— Той хлопчик помер.
— Нічого не кажи,— застеріг його Бран.— Будь ласка.
Сем на мить збентежився, але нарешті мовив:
— Я... я вмію тримати секрети. І Жиллі також,— він перевів на неї погляд, і дівчина кивнула.— Джон... Джон був і мені братом теж. Він був моїм єдиним другом, найкращим другом, але він поїхав з Кворином Півруким на розвідку на Льодоікла й не повернувся. Це ми на нього чекали на Кулаці, коли... коли...
— Джон тут,— сказав Бран.— Літо може підтвердити. Він був з дикунами, але вони вбили якогось чоловіка, і Джон сів на коня й утік. Певен, він поїхав у Чорний замок.
Сем перевів погляд на Міру.
— Ти впевнена, що це був Джон? Ти точно його бачила?
— Я — Міра,— усміхнулася дівчина,— а Літо...
Тут від розтрощеного склепіння над головою відділилася тінь і стрибнула вниз у місячному світлі. Навіть з пораненою ногою вовк приземлився легко й нечутно, як сніг. Жиллі перелякано зойкнула і так міцно притиснула немовля до грудей, що воно знову розплакалося.
— Він вас не скривдить,— сказав Бран.— Це Літо.
— Джон розповідав, що у вас усіх були вовки,— Сем скинув рукавицю.— Привида я знаю.
Він простягнув тремтливу руку з білими та тлустими, наче сардельки, пальцями. Літо підбіг ближче, нюхнув долоню, а тоді лизнув її.
Отоді-то Бран усе й вирішив.
— Ми підемо з вами.