Капітани, уклонившись, вийшли, зосталися тільки служниці та дракони. Та коли виходив Брунатний Бен, Вісеріон розпростав крила й ліниво полетів йому на голову. Одне крило ляснуло перекупного меча по обличчю. Білий дракон однією ногою незграбно приземлився чоловікові на голову, а другою — на плече, і тут-таки знову злетів.
— Ви йому подобаєтеся, Бене,— сказала Дані.
— Ще б пак,— засміявся Брунатний Бен.— У мене самого є краплина драконової крові, щоб ви знали.
— У вас? — страшенно здивувалася Дані. Плам був з вільнонайманців, такий собі приязний дворняга. Обличчя мав широке й темне, зі зламаним носом, на голові — кучму буйного сивого волосся, а від матері-дотрачки йому дісталися великі й темні очі-мигдалини. Він запевняв, що в ньому змішалася кров Браавоса, і Літніх островів, і Ібену, і Когора, і дотраків, і Дорну, і Вестеросу, але оце вперше Дані чула, що в нього ще й таргарієнська кров. Вона кинула на нього пильний погляд.— Як таке може бути?
— Ну,— озвався Брунатний Бен, у Призахідних королівствах був колись старий Плам, який одружився з королівною з драконів. Бабуся мені цю легенду розповідала. Жив він ще за днів короля Ейгона.
— Котрого Ейгона? — запитала Дані.— У Вестеросі правило п’ятеро Ейгонів.
Братів син мав би бути шостим, якби люди Узурпатора не розтрощили йому голову об стіну.
— П’ятеро їх було? Ото плутанина! Не можу вам сказати, який він був числом, королево. А от старий Плам був лордом, мабуть, людиною знаною у свій час, якщо послухати, скільки він мав землі. А головне, прошу королівського вибачення, у нього прутень був шість футів завдовжки.
Дані розсміялася так, що зателенчали три дзвоники в її косі.
— Дюймів, хотіли ви сказати.
— Футів,— твердо повторив Брунатний Бен.— Якби дюймів, хто про це взагалі говорив би? Ваша світлосте.
Дані хихотіла як дівчинка.
— А ваша бабуся на власні очі це диво бачила?
— Ні, не бачила нічого стара гаргара. Вона була наполовину ібенка, наполовину когорянка, у Вестеросі не бувала, либонь, дідусь їй розповів. Його якийсь дотрак убив ще до мого народження.
— А дідусь ваш звідки про це дізнався?
— З казочок, які ще в колисці розповідають, гадаю,— знизав плечима Брунатний Бен.— Боюся, це і все, що я знаю про Ейгона Ненумерованого й величезне чоловіче багатство старого лорда Плама. Піду ліпше займуся своїми синами середніми.
— Ідіть,— погодилася Дані.
Коли Брунатний Бен пішов, вона відкинулася на подушки.
— От якби ти був дорослий,— мовила Дані до Дрогона, чухаючи його між рогів,— ми з тобою перелетіли б мури й до біса розплавили ту гарпію.
Та минуть роки й роки, доки дракони виростуть настільки, що на них можна буде літати. «А коли таки виростуть, хто на них полетить? Три голови у дракона, а в мене — тільки одна». Вона подумала про Дааріо. Якщо на світі і є чоловік, здатний зґвалтувати жінку поглядом...
Певна річ, вона сама винна. Дані ловила себе на тому, що крадькома подивляється на тайросянина, коли капітани збираються на раду, а іноді ночами їй пригадувалося, як у нього зблискують в усмішці золоті зуби. А очі! Ясні блакитні очі. Дорогою з Юнкая Дааріо щовечора, приходячи з рапортом, приносив їй квітку або стеблинку... щоб вона краще пізнала цю землю, казав він. Осоліз, імлисті ружі, панське плетиво, ножелист, рокитник, колючка, золото гарпії... «Він теж хотів огородити мене від розіп’ятих дітей». Не варто йому було цього робити, хай і з найкращими намірами. А ще Дааріо Нагарне умів її розсмішити, чого ніколи не вмів сер Джора.
Дані спробувала уявити, що буде, якщо вона дозволить йому себе поцілувати — як сер Джора поцілував її на кораблі. Сама думка про це збуджувала й тривожила водночас. «Ризик занадто вже великий». Тайроський перекупний меч людина недобра, вона й сама це знає. Під усмішками й жартами він дуже небезпечний, навіть жорстокий. Ще зранку Салор і Прендал були його партнерами, а на вечір він уже підніс Дані їхні голови. Хал Дрого теж іноді бував жорстокий, а що вже небезпечний! Але Дані все одно покохала його. «Чи можу я покохати Дааріо? І як це сприйметься, якщо я вкладу його до себе в ліжко? Чи стане він однією з голів дракона?» Сер Джора розлютиться, вона це точно знала, але ж саме він казав, що в неї має бути двоє чоловіків. «Може, мені варт одружитися з ними обома — та й по всьому».
Але то були безглузді фантазії. Їй треба місто брати, а мрії про поцілунки і ясні блакитні очі якогось перекупного меча не допоможуть пробити мури Міріна. «Я кров од крові дракона»,— нагадала собі Дані. Думки бігали по колу, наче щур, який полює на власний хвіст. Зненацька вона відчула, що не може ні миті більше витримувати замкнутого простору шатра. «Хочеться відчути на обличчі вітер, відчути запах моря».
— Місанді,— гукнула вона,— вели осідлати сріблясту. І твого коня теж.
Маленька тлумачка уклонилася.
— Як накаже ваша світлість. Покликати кровних вершників вам в охорону?
— Я візьму Аристана. Я з табору не виїздитиму.
Серед дітей у неї ворогів немає. А старий зброєносець не теревенитиме стільки, як Бельвас, і не дивитиметься на неї так, як Дааріо.
Спалений оливковий гай, у якому Дані поставила своє шатро, розташувався біля моря, між таборами дотраків і незаплямованих. Щойно коней осідлали, Дані зі своїм супроводом рушила вздовж узбережжя, подалі від міста. Та вона все одно відчувала за спиною Мірін — він глузував з неї. Вона озирнулася через плече — й ось він тут, і сонце палахкотить на бронзовій гарпії на вершечку Великої піраміди. Там, у Міріні, рабовласники в своїх облямованих токарах скоро приляжуть на подушки, розкошуватимуть ягнятиною й оливками, і ненародженими цуценятами, і вовчками в меду й іншими делікатесами, а з цього боку мурів її діти голодуватимуть. Знагла її охопила лють. «Я вас зломлю!» — заприсяглася вона.
Проїжджаючи частокіл і вовчі ями, які оточували табір євнухів, Дані чула, як Сірий Черв’як зі старшиною тренує один із загонів вправлятися зі щитами, тесаками й важкими списами. Ще один загін купався в морі в самих тільки білих лляних пов’язках на стегнах. Дані зауважила, що євнухи вельми охайні. Це від деяких перекупних мечів смерділо так, наче вони не милися й одягу не міняли, відколи батько Дані втратив Залізний трон, а от незаплямовані, навіть після цілоденного переходу, купалися щовечора. Коли ж води не було, обтиралися піском, як дотраки.
Коли Дані проїжджала мимо, євнухи опускалися навколішки, прикладаючи стиснуті кулаки до грудей. Був приплив, і хвилі шумували навколо копит сріблястої. Кораблі стояли в морі на якорі. Найближче — «Балеріон», великий ког зі згорнутими вітрилами, який раніше називався «Садулеон». Трохи далі — галери «Мераксис» і «Вагар», колишні «Витівки Джозо» і «Літнє сонце». Як по правді, кораблі належали магістру Іліріо, а не Дані, але вона без задньої думки дала їм нові наймення. Драконячі наймення, ба більше: давня Валірія, до Руїни, шанувала богів Балеріона, Мераксиса і Вагара.
На південь від упорядкованого царства євнухів — частоколів, вовчих ям, тренувань і купання — розкинулися табори вільновідпущених, набагато галасливіші й хаотичніші. Дані озброїла, як могла, колишніх рабів тим, що знайшлося в Астапорі та Юнкаї, а сер Джора розділив бійців на чотири міцні загони, але тут, вона бачила, ніхто не тренувався. Проїхали плавникове багаття, навколо якого зібралася сотня людей — смажили коня. Дані чула запах м’яса, з якого з сичанням скрапував смалець, коли кухтики обертали рожен, але картина ця тільки змусила її нахмуритися.
За кіньми проїжджих зі сміхом побігли підстрибом дітлахи. Зусібіч чулися звернені до Дані голоси цілим розсипом різних мов. Дехто з вільновідпущених вітав її: «Мамо!» Інші випрошували знак прихильності. Хтось молився чужинським богам, щоб ті її благословили, а хтось просив її натомість благословити їх. Дані всміхалася, обертаючись то праворуч, то ліворуч, торкаючись піднесених до неї рук, дозволяючи тим, що стояли навколішках, дотягнутися й торкнутися її стремена чи ноги. Чимало вільновідпущених вірили, що її доторк приносить удачу. «Якщо це додасть їм мужності, нехай торкаються,— думала вона.— Попереду ще важкі випробування...»