— Пане Лорасе,— нарешті вичавила вона,— ви... маєте чарівний вигляд.
Він обдарував її спантеличеною усмішкою.
— Міледі надто добра. І до того ж вродлива. Сестра з нетерпінням жде вас.
— Я не могла дочекатися цієї вечері.
— І Марджері теж, і леді-бабуся теж,— узявши Сансу під руку, він повів її до сходів.
— Ваша бабуся? — Сансі нелегко було водночас іти, розмовляти й думати, в той час як її торкався сер Лорас. Крізь шовк вона відчувала тепло його долоні.
— Леді Оленна. Вона також з вами вечерятиме.
— О,— зронила Санса. «Я говорю до нього, він мене торкається, тримає мене під руку й торкається мене».— Королева колючок, так її прозивають. Правда?
— Правда,— розсміявся сер Лорас. У нього дуже теплий сміх, подумалося їй, а він провадив: — Але краще не згадувати цього прізвиська в її присутності, бо ще вколетеся.
Санса почервоніла. Навіть дурень розуміє, що жодна жінка не радітиме прізвиську «королева колючок». «Можливо, я і справді така дурепа, як про мене каже Серсі Ланістер». У розпачі вона міркувала, чого б такого сказати йому розумного й милого, але голова не працювала. Санса мало не бовкнула, який він вродливий, аж тут згадала, що вже казала це.
А він і був вродливий. Він, здавалося, підріс відтоді, як вона вперше з ним познайомилася, але й досі був гнучкий і граційний, а ще Санса в житті не бачила хлопця з такими чудовими очима. Але він уже й не хлопець, а чоловік, лицар королівської варти. Сансі подумалося, що він має навіть кращий вигляд у білому, ніж у зелених і золотих барвах дому Тайрелів. Єдиною кольоровою плямою в нього на одязі була брошка, на яку застібався плащ: ружа Небосаду зі щирого жовтого золота в обрамленні витонченого зеленого нефритового листя.
Сер Балон Свон притримав для гостей двері до Мейгорової тверджі. Він також був весь у білому, тільки вдягнений і наполовину не так гарно, як сер Лорас. Поза ровом, захищеним частоколом, тренувалися з мечами та щитами дві дюжини вояків. Оскільки в замку стало так завізно, зовнішній двір віддали для гостей, які наставили тут своїх наметів і шатер, а для тренувань лишилися тільки невеличкі внутрішні двори. Одного з близнюків Редвинів тіснив сер Толад, на чиєму щиті красувалися очі. Опецькуватий сер Кенос Кайський, який, піднімаючи меча, щоразу чахкав і пахкав, здавалося, непогано тримався проти Озні Кетлблека, а от брат Озні сер Осфрид люто розправлявся з жаболицим зброєносцем Моросом Слінтом. Нехай мечі й затуплені, але до завтра Слінт рясно розцвіте синцями. Санса здригалася, просто дивлячись на це. Не встигли ще поховати полеглих у попередній битві, як уже готуються до наступної.
В кінці двору рослявий лицар з парою золотих руж на щиті відбивався від трьох суперників. Просто на очах він різонув одного вздовж по голові, вибиваючи з нього дух.
— Це ваш брат? — запитала Санса.
— Так, міледі,— мовив сер Лорас.— Гарлан часто тренується одразу з трьома суперниками, ба й з чотирма. В битві рідко коли б’єшся сам на сам, каже він, тож він воліє бути готовий.
— Він, певно, дуже хоробрий.
— Він — видатний лицар,— озвався сер Лорас.— Якщо по правді, мечем володіє краще за мене, а от я вправніший зі списом.
— Я пригадую,— сказала Санса.— І ви чудово тримаєтеся верхи, сер.
— Це так люб’язно з боку міледі! Коли вона бачила, як я їжджу верхи?
— На правициному турнірі, ви не пам’ятаєте? Ви були на білому рисаку, а на латах у вас сплелися сотні різних квітів. Ви подарували мені троянду. Червону троянду. Того дня іншим дівчатам ви кидали білі троянди,— розповідаючи це, Санса червоніла.— Ви сказали, що жодна перемога не зрівняється з моєю красою.
Сер Лорас скромно усміхнувся.
— Я тільки озвучив істину, видну будь-кому, хто має очі.
«Він не пам’ятає,— здивовано збагнула Санса.— Він просто виявляє люб’язність, а сам не пам’ятає ні мене, ні троянди — нічого». А вона-бо була така певна, що це щось значило — що це значило все! Червона троянда, а не біла.
— Це сталося після того, як ви скинули з коня сера Робара Ройса,— відчайдушно нагадала вона.
Він прибрав долоню з її руки.
— Я зарубав Робара у Штормокраї, міледі,— мовив він сумно, зовсім не хвальковито.
Його, і ще одного лицаря з веселкової варти короля Ренлі, так-так. Санса чула, як про це говорили жінки біля колодязя, але наче призабула.
— Це коли вбили лорда Ренлі, атож? Який це був жах для вашої бідолашної сестри!
— Для Марджері? — голос його звучав напружено.— Певна річ. Але вона була в Буремості. Й нічого не бачила.
— Та все одно, коли вона почула...
Сер Лорас легенько погладив руків’я меча. Воно було з білої шкіри, а головка — у вигляді алебастрової ружі.
— Ренлі мертвий. Робар теж. То який сенс про них говорити?
Його різкий тон вразив її.
— Я... мілорде, я... не хотіла вас образити, сер.
— Ви й не могли, леді Сансо,— озвався сер Лорас, але з голосу його зникла вся теплота. І під руку він її теж більше не взяв.
Гвинтовими сходами вони піднімалися в мовчанні, яке тільки глибшало.
«Ох, і чого я згадала того сера Робара? — думала Санса.— Я тільки все зіпсувала! І тепер він на мене сердиться». Їй хотілося щось сказати, щоб загладити ситуацію, але на думку спадали якісь безглузді й недоречні слова. «Мовчи, бо тільки гірше зробиш»,— звеліла вона собі.
Лорд Мейс Тайрел зі своїм почтом розмістився позаду королівського септу, в довгій будівлі з лупаковим дахом, названій Дівосклепом по тому, як король Бейлор Благословенний ув’язнив там своїх сестер, щоб їхній вигляд не вводив його у спокусу. Перед її високими різьбленими дверима стояло двоє вартових у золочених півшоломах і зелених плащах із золотою атласною облямівкою; на грудях вони мали вишиту золоту ружу Небосаду. Обидва були височенні, широкоплечі й вузькі в поясі, неймовірно м’язисті. Зблизька побачивши їхні обличчя, Санса збагнула, що не змогла б їх розрізнити. Однакові квадратні щелепи, однакові темно-сині очі, однакові густі руді вуса.
— Хто це? — запитала вона сера Лораса, на мить забувши про своє збентеження.
— Бабусина особиста охорона,— пояснив він.— Їхня мати дала їм імена Ерик та Арик, але бабуся їх не розрізняє, тож називає Лівий і Правий...
Лівий з Правим відчинили двері, й на порозі з’явилася сама Марджері Тайрел — спустилася коротенькими сходами, щоб зустріти гостей.
— Леді Сансо,— вигукнула вона,— як приємно, що ви прийшли! Ласкаво просимо.
Санса опустилася навколішки до ніг своїй майбутній королеві.
— Ви робите мені велику честь, ваша світлосте.
— Кличте мене Марджері. Підведіться, будь ласка. Лорасе, допоможи леді Сансі встати. Можна кликати вас Сансою?
— Якщо ваша ласка.
Сер Лорас допоміг їй зіп’ятися на ноги.
Марджері відпустила його, обдарувавши сестринським поцілунком, і взяла Сансу за руку.
— Ходімо, бабуся чекає, а вона не з терплячих леді.
У коминку потріскував вогонь, від посиланого на підлозі очерету солодко пахло. За довгим столом сиділа дюжина жінок.
Санса впізнала тільки високу й величаву дружину лорда Тайрела — леді Алері, довга срібляста коса якої була скріплена оздобленими коштовними камінцями кільцями. Марджері представила й інших. Тут були присутні три кузини Тайрелів — Мета, Алла й Елінор, усі троє — приблизно одного віку з Сансою. Пишногруда леді Джанна була сестрою лорда Тайрела та дружиною одного з Фосовеїв зеленого яблука; граційна і ясноока леді Ліонетта теж була з Фосовеїв і одружена з сером Гарланом. Септа Ністерика мала негарне, побите віспою обличчя, зате веселий норов. Бліда й елегантна леді Грейсфорд чекала на дитину, а леді Булвер сама була дитина — вісьмох років щонайбільше. Просто Мері можна було звати галасливу й пухкеньку Мередит Крейн, але в жодному разі не леді Мерівезер — палку чорнооку красуню-мирсянку.