Наречена була прегарна в шовках барви слонової кості й у мирському мереживі, з квітковим малюнком на спідниці, вишитим дрібнесенькими перлинками. Як удова Ренлі, вона могла б убратися в кольори Баратеонів — у чорне й золоте, але вийшла вона в кольорах Тайрелів — у зеленому оксамитовому дівочому плащі, розшитому сотнею злототканих руж. Цікаво, думав Тиріон, а вона і справді панна? «Хоча Джофрі все одно не відчує різниці».
Король мав вигляд майже такий самий пишний, як і його наречена: темно-рожевий камзол, а згори — темно-малиновий оксамитовий плащ з оленем і левом. На кучерях легко сиділа корона — золота на золотому. «Ту кляту корону для нього вберіг я». Тиріон напружено перем’явся з ноги на ногу. Не міг встояти на місці. «Забагато вина». Слід було подумати про вбиральню, перш ніж виїжджати з Червоної фортеці. Та й безсонна ніч, проведена з Шей, давалася взнаки, але понад усе йому кортіло придушити свого царственого небожа.
«Я знаюся на валлійській криці»,— хвалився хлопчак. Септони весь час торочать, що Отець небесний судить справедливо. «От якби Отець зараз перевернувся й розчавив Джофа, як жука-гнойовика, я б, може, навіть увірував».
Він мав би давно здогадатися. Джеймі в житті не послав би когось на вбивство замість себе, а Серсі надто кмітлива, щоб скористатися з кинджала, який може привести до неї, а от Джоф, хвальковита лиха дурна маленька погань...
Тиріону пригадався холодний ранок, коли він спустився крутими зовнішніми сходами з вічнозимської бібліотеки й наскочив на Джофрі, який жартував з Гончаком про смерть вовків. «Пошлемо пса убити пса!» — сказав він. Та навіть Джофрі не такий дурний, щоб наказати Сандору Клігану зарізати сина Едарда Старка: Гончак пішов би з цим до Серсі. Натомість хлопець знайшов найманого вбивцю серед лихого наброду — вільних вершників, купців і повій, які дорогою на північ пристали до королівського почту. «Знайшов якогось пранцюватого дурня, який згодився ризикнути життям за милість королевича і які-не-які грошики». Цікаво, міркував Тиріон, кому спало на думку дочекатися, коли Роберт поїде з Вічнозиму, перш ніж розітнути Бранові горлянку? «Швидше за все, Джофу. Без сумніву, він гадав, що це просто верх хитромудрості».
Королевичів власний кинджал мав прикрашену коштовним камінням головку на руків’ї і золоту інкрустацію на лезі, пригадував Тиріон. Принаймні Джофу вистало клепки не скористатися ним. Натомість він пішов длубатись у батьковій зброї. Роберт Баратеон вирізнявся безтурботною щедрістю, він би віддав синові будь-який кинджал, якби той попросив... але Тиріон був певен, що хлопець поцупив його. Роберт приїхав у Вічнозим з велетенським шлейфом лицарів і підданих, у великій кареті, з великим багажем. Понад усякий сумнів, який-небудь сумлінний слуга подбав, щоб королівська зброя приїхала разом з ним — на той раз, як йому захочеться чимось скористатися.
Клинок, який обрав Джоф, був добрий і простий. Без золотого оздоблення, без коштовного каміння на руків’ї, без срібної інкрустації на лезі. Король Роберт ніколи з ним не ходив і, швидше за все, геть забув про його існування. А валірійська криця була смертельно гостра... настільки гостра, що з одного удару могла прорізати шкіру, м’ясо і м’яз. «Я знаюся на валлійській криці». Та насправді він на ній геть не знався. Бо в іншому разі не був би дурнем і не обрав би Мізинчиків кинджал.
Але Тиріон так і не розумів, для чого це робилося. «Може, з простої жорстокості?» Цього його небожеві точно не бракувало. Тиріон заледве тримався, щоб не виблювати випите вино, або не обмочити штани, або те й те разом. Він неспокійно переминався. Слід було за сніданком тримати язика за зубами. «Хлопець тепер знає, що я знаю. Мій довгий язик до смерті мене колись доведе, присягаюся».
Уже дали сім обітниць, отримали сім благословень і обмінялися сімома клятвами. Проспівали весільну пісню, й ніхто не назвав підстав, чому шлюб не може відбутися, і прийшов час обмінятися плащами. Тиріон переніс вагу з однією коротенької ніжки на другу, намагаючись визирнути поміж батьком і дядьком Кеваном. «Якщо боги справедливі, Джоф усе постарається зам’яти». Він навмисно не дивився на Сансу, щоб у його очах вона не прочитала гіркоти. «Могла б і навколішки опуститися. Чорти б тебе ухопили! Невже так у біса важко було прихилити ті твої негнучкі старківські коліна, щоб я зберіг бодай краплину гідності?»
Мейс Тайрел ніжно зняв з дочки дівочий плащ, а Джофрі прийняв від брата Томена згорнений плащ нареченої і показово струснув його. Малолітній король у свої тринадцять був такий самий на зріст, як його наречена в шістнадцять; йому б точно не довелося залазити на спину блазня. Накинувши на Марджері малиновий із золотом плащ, він нахилився до неї, щоб застебнути його на шиї. Отак легко вона перейшла з-під батькового захисту під захист Джофа. «Та хто захистить її від Джофа?» Тиріон зиркнув на лицаря квітів, який стояв серед королівської варти. «Тримайте меч добре нагостреним, пане Лорасе».
— Цим поцілунком я засвідчую свою любов! — оголосив Джофрі дзвінким голосом. Коли Марджері відлунням повторила ці слова, він пригорнув її й поцілував — цілунком довгим і глибоким. Знову затанцювали веселки навколо вінця верховного септона, коли той урочисто оголосив Джофрі з дому Баратеонів і Ланістерів і Марджері з дому Тайрелів одним тілом, одним серцем, однією душею.
«Ну, нарешті закінчилося. Швиденько вертаймося в клятий замок — мені у вбиральню треба!»
Сер Лорас і сер Мірин у своїх білих лускатих обладунках і білосніжних плащах повели процесію з септу. За ними йшов королевич Томен, розсипаючи перед королем і королевою трояндові пелюстки. За королівським подружжям ішли королева Серсі з лордом Тайрелом, тоді мати нареченої під руку з лордом Тайвіном. За ними дріботіла королева колючок, одну долоню поклавши на руку сера Кевана Ланістера, а другу — на свою ковіньку; позаду неї невідступно тупали її близнята-вартові — на той раз, як вона впаде. Далі йшли сер Гарлан Тайрел зі своєю леді-дружиною, а за ними настала черга й Тиріона з Сансою.
— Міледі,— Тиріон простягнув Сансі руку. Вона покірно взяла її, але, йдучи проходом поряд з дружиною, Тиріон відчував, яка вона напружена. Жодного разу вона й не глянула на чоловіка.
Ще й до дверей не дійшли, а знадвору вже чулися вітальні вигуки. Юрма так любила Марджері, що готова була знову полюбити Джофрі. Дівчина-бо перед тим належала Ренлі, молодому красеню-королевичу, який настільки любив народ, що навіть з могили піднявся, щоб його врятувати. До того ж разом з Марджері прийшов достаток Небосаду — полився з півдня рожевим гостинцем. Здається, дурні геть забули, що саме Мейс Тайрел і відрізав рожевий гостинець перед тим, спричинивши той клятий голод.
Вийшли на свіже осіннє повітря.
— Я вже боявся, нам ніколи звідти вибратися не вдасться,— пожартував Тиріон.
Тут уже Сансі не лишалося нічого, як поглянути на нього.
— Я... так, мілорде. Як ви й кажете,— вона була сумна.— Та церемонія була прегарна.
«А от наша — ні».
— Довга — це точно. Мені давно вже треба в замок — гарненько відлити,— Тиріон потер обрубок носа.— От не вигадав я собі якогось важливого завдання, щоб на цей час виїхати з міста! А Мізинчик — справжній розумник.
Джофрі з Марджері стояли в оточенні королівської варти на верхівці сходів, які виходили на простору мармурову площу. Сер Адам зі своїми золотими плащами стримував натовп, а згори на це доброзичливо поглядала статуя короля Бейлора Благословенного. Тиріон не мав вибору, тож став у загальну чергу, щоб привітати подружжя. Поцілувавши пальчики Марджері, він побажав їй щастя. Добре, що ззаду підпирали інші охочі, тож затримуватися надовго не довелося.
Паланкін стояв на сонці, тож усередині, за запнутими фіранками, було дуже тепло. Коли рушили, Тиріон відкинувся на лікоть, а Санса так і сиділа, втупившись у власні руки. «Вона така сама гарненька, яка і тайрелівська панна». Коси вона мала в осінніх золотисто-каштанових барвах, а очі — темно-сині, як у всіх Таллі. Від горя в неї був зацькований, вразливий вигляд, але так вона здавалася навіть вродливішою. Тиріону кортіло дотягнутися до неї, пробити броню її чемності. Чи тому він заговорив? Чи, може, просто відчував потребу відвернути власну увагу від переповненого сечового міхура?