Після того страви й забави змінювали одна одну з разючою щедрістю, підживлювані цілим потоком вина й елю. Гейміш пішов, а його місце посів невеличкий підстаркуватий ведмедик, який незграбно танцював під сопілки й барабани, поки весільні гості їли пструга, запеченого в товченому мигдалі. Сновида видерся на свої диби й почав гасати навколо столів за неймовірно тлустим блазнем лорда Тайрела на прізвисько Маслозад, а лорди й леді скуштували смажену чаплю й пироги з сиром і цибулею. Пентоські акробати виконували «колеса» та стійки на руках, балансували з тарелями на босих ногах, видиралися одне одному на плечі, будуючи піраміду. Цей виступ проходив під крабів, зварених із вогняними східними присмаками, під рублену баранину, тушковану в мигдалевому молоці з морквою, цибулею й родзинками, яка подавалася в хлібній мисці, і під гарячі, щойно з печі рибні пироги, які аж пальці обпікали.
Герольди оголосили нового співця — Колліо Квейніса Тайроського, який мав полум’яну бороду й саме такий кумедний акцент, як Саймон і попереджав. Колліо почав зі свого варіанту «Танку драконів», хоча пісня ця була написана на два голоси — чоловічий і жіночий. Тиріон витримав її за допомогою подвійної порції куріпки з медом та імбиром і кількох келихів вина. Нав’язлива балада про двох присмертних коханців на порозі Руїни Валірії, може, сподобалась би присутнім більше, якби Колліо не заспівав її валірійською мовою, якої гості переважно не знали. Але «Бесса буфетниця» своїм сороміцьким текстом таки завоювала публіку. Подали павичів у власному пір’ї, запечених цілком і начинених фініками, а Колліо, покликавши барабанщика, низько вклонився лорду Тайвіну й завів «У Кастамері дощ».
«Якщо доведеться вислухати це сім разів, мабуть, спущуся на Блошине Дно й вибачуся перед масною мискою». Тиріон обернувся до дружини.
— То хто тобі сподобався більше?
— Мілорде? — закліпала Санса.
— Зі співців. Хто тобі сподобався більше?
— Я... перепрошую, мілорде, я не слухала.
Вона і не їла також.
— Сансо, щось негаразд? — мовив він не подумавши — й тут-таки почувся бовдуром. «Усі її родичі загинули, а її саму видали за мене,— а я тут питаю, чи щось у неї негаразд».
— Ні, мілорде,— відвела вона очі, непереконливо вдаючи, що зацікавилася Сновидою, який шпурляв у сера Донтоса фініки.
Четверо майстрів-піромантів начаклували з живого вогню звірів, які кидалися одне на одного, дерли полум’яними кігтями, а слуги в цей час наливали в миски яловичу юшку з гарячим вином, присмаченим медом, у якій плавав бланшований мигдаль і шматки каплуна. Далі були мандрівні дударі, і розумні собаки, і ковтачі мечів, які перемежовувалися горохом у маслі, подрібненими горіхами та м’ясом лебедя в соусі з шафрану й персиків. («Тільки не лебідь знову!» — пробурмотів Тиріон, пригадавши вечерю з сестрою напередодні битви). Жонглер підкидав у повітря одразу півдюжини мечів і топорів, а в цей час на столи ставили рожни з кров’янкою, яка ще сичала,— поєднання, звісно, дотепне, але не в найкращому смаку.
Герольди засурмили в сурми.
— А тепер за золоту лютню,— крикнув один з них,— позмагається Галійон Кайський.
Галійон виявився здорованем з грудьми як діжка, чорнобородий, голомозий і з громовитим голосом, який заповнив усі куточки тронної зали. Підігравати собі він привів аж шістьох музик.
— Шляхетні лорди й чарівні леді, сьогодні я заспіваю для вас лише одну пісню,— оголосив він.— Це балада про Чорноводдя, про те, як була врятована держава.
Барабанщик почав повільно й лиховісно настукувати.
заспівав Галійон.
в унісон підхопили музики. Вступила флейта.
співав Галійон.
Знову пісню підхопили музики:
Заграли ліра і скрипка.
— Якщо я колись знову стану правицею, то повішу всіх співців,— сказав Тиріон — надто голосно.
Поряд з ним легко розсміялася леді Ліонетта, а сер Гарлан, перехилившись, мовив:
— Неоспіваний доблесний вчинок від того менш доблесним не стає.
— «...Аби Тиріон втратив свій ніс»,— закінчив замість співця Тиріон.
Леді Ліонетта хихикнула.
— Вам, певно, варто самому співати, мілорде. Ваша рима анітрохи не гірша за Галійонові.
— Ні, міледі,— мовив сер Гарлан.— Мілорд Ланістер був створений робити великі справи, а не оспівувати їх. Якби не його ланцюг і не дикополум’я, ворог перетнув би ріку. І якби Тиріонові дикуни не вирізали більшість розвідників лорда Станіса, нам би ніколи не вдалося заскочити його зненацька.
Його слова сповнили Тиріона дивної вдячності й пом’якшили враження від Галійонового нескінченного співу про відвагу малолітнього короля і його матері, золотої королеви.
— Нічого з цього вона не робила,— зненацька випалила Санса.
— Не можна вірити тому, що співається в піснях, міледі.
Тиріон закликав слугу, щоб долив їм вина в келихи.
Скоро за високими вікнами запала ніч, а Галійон усе співав і співав. Пісня його мала сімдесят сім куплетів, але здалося, що їх тисяча. По одному на кожного гостя в залі. Останні двадцять куплетів Тиріон просто пив, аби притлумити бажання заткати собі вуха грибами. Коли співець нарешті відкланявся, деякі гості настільки сп’яніли, що несамохіть уже й самі служили розвагою. Великий мейстер Пайсел просто заснув і проспав танцюристок з Літніх островів, які кружляли й крутилися в сукнях з яскравого пір’я і туманного шовку. Саме подавали лосині пироги з блакитним сиром, коли один з лицарів лорда Рована штрикнув дорнянина. Золоті плащі витягнули з зали обох: одного — в камеру гнити, а другого — до мейстра Балабара зашивати.
Тиріон саме приклався до кружальця зельцю, присмаченого цинамоном, гвоздикою, цукром і мигдалевим молоком, коли король Джофрі знагла скочив на ноги.
— Приведіть моїх королівських двобійників! — крикнув він хрипким од вина голосом, плескаючи в долоні.
«А небіж напився гірше за мене»,— подумав Тиріон, коли золоті плащі відчинили великі двері в кінці зали. Зі свого місця він бачив тільки кінчики смугастих списів: це в’їхали пліч-о-пліч двоє вершників. Поки вони їхали центральним проходом до короля, за ними котилася хвиля сміху. «Мабуть, на поні їдуть»,— подумав Тиріон... і тут вони постали в полі зору.
Двобійники виявилися парою карликів. Один сидів верхи на прудкому сірому собаці, довгоногому, з квадратним писком. Другий їхав на величезній плямистій свині. Маленькі «лицарі» стрибали вгору-вниз у своїх сідлах, і їхні розфарбовані дерев’яні обладунки гупали та грюкали. Щити в карликів були більші за них самих; мужньо борючись зі списами, двобійники тупотіли вперед, раз у раз відхиляючись від курсу й викликаючи вибухи реготу. Один з лицарів був весь у золоті, з чорним оленем на щиті, а другий вбраний у сіре й біле, з вовком на гербі. «Коні» були в таких самих кольорах. Тиріон обвів поглядом веселі обличчя на помості. Джофрі сидів червоний і захеканий; Томен, улюлюкаючи, підстрибував; Серсі ввічливо хихикала; навіть лорд Тайвін злегка повеселішав. З усіх присутніх за високим столом не всміхалася тільки Санса Старк. Тиріон за таке міг би в неї закохатися, та насправді очі в неї були геть порожні, так наче вона подумки далеко-далеко й навіть не бачить наближення кумедних вершників.