Король Джофрі з королевою зустріли пиріг під помостом. Джофрі висмикнув меч, але Марджері поклала долоню йому на руку, стримуючи.
— Вдовине Волання викуване було не для пирогів.
— Щира правда,— мовив Джофрі та крикнув: — Пане Іліне, ваш меч!
З півтемряви в кінці зали виступив сер Ілін. «Кат його бери!» — подумав Тиріон, дивлячись на виконавця королівського правосуддя, худого і хмурого, який широкими кроками рушив уперед. Тиріон занадто молодий, щоб пам’ятати сера Іліна, коли той ще мав язика. «Тоді, мабуть, він був іншою людиною, але нині мовчання стало такою самою невід’ємною його частиною, як оті порожні очі, й ота іржава кольчуга, й отой великий меч за спиною».
Сер Ілін, уклонившись королю й королеві, потягнувся через плече й висмикнув шість футів яскравого срібла, оздобленого рунами. Опустившись навколішки, він підніс велетенський клинок Джофрі руків’ям уперед; сипалися червоні іскри з рубінових очей на головці з драконового скла, вирізьбленого у вигляді черепа, що скалить зуби.
— Що це за меч? — стрепенулася Санса.
Тиріонові очі й досі пекло від вина. Кліпнувши, він придивився пильніше. Меч сера Іліна був і завдовжки, і завширшки як Лід, але занадто сріблястий; валірійська криця темна, димчаста в своєму серці. Санса схопила Тиріона за руку.
— Що це сер Ілін зробив з мечем мого батька?
«Слід було мені відіслати Лід Робу Старку»,— подумав Тиріон. Він глянув на батька, але лорд Тайвін не зводив очей з короля.
Джофрі з Марджері, з’єднавши руки, занесли меч і сріблястою дугою разом опустили його. Тріснула скоринка, і з пирога в хмарі білого пір’я пурхнули голуби, розлітаючись навсібіч, у вікна й на бантини. З лавок полинув захоплений крик, а скрипалі й дударі на галереї заграли жваву мелодію. Джоф, підхопивши наречену на руки, весело закружляв її.
Слуга поставив перед Тиріоном скибку голубиного пирога, згори наклавши ложку лимонного крему. У пирозі були й запечені голуби, але в Тиріона вони викликали апетиту не більше, ніж їхні білі брати, що пурхали в залі. Санса теж не їла.
— Ви бліда як смерть, міледі,— мовив Тиріон.— Вам треба свіжого повітря дихнути, а мені — камзол поміняти,— він підвівся, простягаючи їй руку.— Ходімо.
Та вийти вони не встигли: повернувся Джофрі.
— Дядьку, куди це ви зібралися? Ти ж у мене чашник, не забув?
— Маю перевдягнутися, ваша світлосте. З вашого дозволу?
— Ні. Мені так більше подобається. Подай мені вина.
Королівська чара стояла на столі, де він її і поставив. Тиріонові, щоб дістати її, довелося лізти назад на крісло. Джоф, висмикнувши чару з дядькових рук, надовго припав до неї; борлак ходив ходором, а по підборіддю стікало бордове вино.
— Мілорде,— заговорила Марджері,— нам слід повернутися на місця. Лорд Баклер хоче тост підняти.
— Дядько не з’їв свій голубиний пиріг,— тримаючи чару однією рукою, Джоф другою стукнув по Тиріоновому пирогу.— Погана прикмета — не з’їсти пиріг,— бурчав він, набиваючи рота гарячим голубиним м’ясом, присмаченим спеціями.— Бачиш, як смачно?
Сплюнувши пластівці скоринки, він відкашлявся й запхав у рота ще одну жменю начинки.
— Сухуватий, правда. Треба запити,— Джоф зробив ковток вина й закашлявся ще дужче.— Хочу подивитися... кахи... подивитися, як ви їздите на тій... кахи-кахи... свині, дядьку... Хочу...— не договоривши, він зайшовся кашлем.
— Ваша світлосте? — стурбовано глянула на нього Марджері.
— Це... кахи... пиріг, нічо... кахи... пиріг,— Джоф зробив іще ковток — точніше, хотів зробити, бо вино фонтаном бризнуло йому з рота, коли його накрив новий напад кашлю. Обличчя його почало червоніти.— Я... кахи... я не можу... кахи-кахи-кахи-кахи...
Чара вислизнула з його руки, й помостом розлилося червоне вино.
— Він задихається! — ахнула королева Марджері.
До неї підійшла бабуся.
— Допоможіть бідолашному хлопчині! — верескливо звеліла королева колючок голосом, який пасував би людині вдесятеро більшій.— Йолопи! Ви так і стоятимете, роззявивши рота? Допоможіть своєму королю!
Сер Гарлан, відштовхнувши Тиріона, почав плескати Джофрі по спині. Сер Озмунд Кетлблек розірвав на королі комірець. З горла хлопця вихопився моторошний пронизливий звук, так наче хтось цілу ріку хоче втягнути через соломинку; звук урвався, й це було ще моторошніше.
— Переверніть його! — гаркнув Мейс Тайрел до всіх і ні до кого.— Переверніть його догори ногами, потрусіть за п’яти!
— Води,— кричав інший голос,— дайте йому води!
Верховний септон заходився голосно молитися. Великий мейстер Пайсел крикнув, щоб йому допомогли швидко дістатися в покої — узяти якесь зілля. Джофрі схопився за горло, нігтями здираючи шкіру до крові. М’язи його напнулися, затвердли на камінь. Королевич Томен кричав і плакав.
«Він зараз помре»,— збагнув Тиріон. Він почувався на диво спокійно, хоча навколо вирувало пекло. Джофрі знову били по спині, та обличчя його тільки темніло. Брехали собаки, репетували діти, дорослі викрикували одне одному безглузді поради. Половина гостей скочила на ноги: частина штовхалася, щоб краще бачити, а частина побігла до дверей, чимшвидше тікаючи.
Сер Мірин силоміць розтулив королю рота, щоб запхати йому в горло ложку. В цю мить хлопець зустрівся очима з Тиріоном. «У нього очі Джеймі». От тільки Тиріон у житті не бачив Джеймі таким переляканим. «Хлопцю всього тринадцять!» Джофрі сухо хрипів, намагаючись заговорити. Вибалушені очі побіліли від жаху, він підніс руку... чи то тягнувся до дядька, чи то вказував на нього... «Він просить пробачення чи гадає, що я здатен його врятувати?»
— Ні-і-і! — завила Серсі.— Батьку, допоможи йому, хто-небудь, допоможіть йому! Синочок, мій синочок!..
Тиріон піймав себе на тому, що думає про Роба Старка. «Якщо так подумати, то моє весілля було не таке вже і зле». Він озирнувся поглянути, як усе це сприйняла Санса, але в залі стояв такий гармидер, що він так і не знайшов її. Але погляд його упав на весільну чару, забуту на підлозі. Тиріон підійшов і підняв її. На денці було ще півдюйма бордового вина. Тиріон якусь мить поміркував, а тоді вилив його на підлогу.
Марджері плакала в обіймах бабусі, а стара леді її втішала:
— Тримайся, тримайся!
Більшість музик повтікали, та один флейтист на галереї заграв похоронної. В кінці зали біля дверей зчинилася бійка: гості, наступаючи одне на одного, вибігали геть. Зайшли золоті плащі сера Адама, сподіваючись навести лад. А гості стрімголов вибігали в ніч — хтось плачучи, хтось хитаючись і блюючи, а хтось білий від жаху. До Тиріона запізніло дійшло, що і йому краще за все забиратися.
Коли він почув крик Серсі, одразу зрозумів, що все скінчено.
«Треба зникати. Вже!» Але натомість він подибав до неї.
Сестра сиділа в калюжі вина, заколисуючи синове тіло. Сукня в неї була подерта й у плямах, а обличчя біле як крейда. Ззаду до неї підкрався худий чорний собака, принюхуючись до трупа Джофрі.
— Хлопця не повернеш, Серсі,— казав лорд Тайвін. Він поклав руку в рукавичці дочці на плече, а один з вартових шугнув собаку.— Не чіпляйся за нього. Відпусти його.
Вона не чула. Довелося залучити двох вартових, щоб розчепити її пальці, й тіло короля Джофрі Баратеона ковзнуло на підлогу, обм’якле й неживе.
Поряд з ним опустився навколішки верховний септон.
— Отче небесний, суди доброго короля Джофрі по справедливості,— речитативом заспівав він початок молитви за упокій. Марджері Тайрел почала схлипувати, а її мати, леді Алері, мовила:
— Він удавився, люба. Давився пирогом. Ти тут ні до чого. Він удавився. Ми всі бачили.
— Він не удавився,— голос Серсі розітнув повітря, як клинок сера Іліна.— Мого сина отруїли,— вона озирнулася на білих лицарів, які безпомічно стояли навколо неї.— Королівська варто, виконуйте свій обов’язок.
— Міледі? — невпевнено зронив сер Лорас Тайрел.
— Арештуйте мого брата,— наказала вона йому.— Це він зробив, це карлик! Він і його дружинонька. Це вони вбили мого сина. Вашого короля. Хапайте їх! Хапайте їх обох!